Образи «Кассандри»

Олександр Білецький

В основі «Кассандри» лежать, звичайно, особисті почуття й переживання поетеси. Але дістатися до них можна, тільки розрізавши попереду оболону, виткану в данім разі з матеріалів, що їх достачило літературне подання і які творча думка художникова переробила. Спинімось на цих матеріалах і на цім переробленні.

Отже, Гомер, почасти Есхіл та Евріпід, почасти Вергілій, Шиллер – ось поети, що в них Леся Українка могла знаходити то побіжний, то більш-менш усталений образ своєї героїні. Можна було б додати Шекспіра в «Троїлі та Крессіді», що зводив образи грецьких і троянських героїв з традиційних п’єдесталів і що двічі вивів на сцену Кассандру, – вперше, коли вона перериває нараду Пріама і синів тужним пророчим викриком (д. II, сц. 2), а вдруге, коли вона спитується разом з Андромахою спинити Гектора і не дати йому вийти на бойовище (д. V, сц. 3). Коли з Есхіловим «Агамемноном» Леся Українка могла обізнатися, між іншим, і по переспіву Ап. Майкова (1874), то їй могла бути відома також написана в 1890-х роках балада «Кассандра» Я. Полонського – спроба вільного трактування старого міфу про любов Аполлона та Кассандри, що дістає від бога гіркий дар саме тоді, коли Трою вже облягли греки [Я. П. Полонский. Полн. соб. стихотворений, изд. Маркса, 1896, III, 16-25]. Від будь-якого впливу з боку Полонського Леся Українка, проте, цілком вільна.

Готового матеріалу для драми перед Лесею Українкою не було. Вона скомбінувала його, договорюючи і розвиваючи натяки своїх джерел, античних переважно. Імена дійових осіб її драматичної поеми майже всі вже були там. Але, напр., про Деїфоба – Гомер (Іл. XIII, 94; XII, 155) знає тільки, як про сина Пріамового, богорівного войовника. Леся Українка робить з нього мужа ради, головного воєначальника над троянським військом, фактичного управителя Трої – з огляду на похилий вік батька – Пріама.

Надзвичайно лаконічні дані «Іліади» про другого Кассандриного брата, віщуна Гелена. Цей прегарно показаний у Лесі Українки носитель гнучкого й хитромудрого «фрігійського розуму» в Гомера тільки згадується (Іл. VI, 75; VII, 44), як ворожбит на птахах, що знає волю богів і звертається в один із критичних моментів з промовою до готових тікати троянців і вмовляє їх, – і вдруге, коли він радить Гекторові піти і викликати з війська ахейців найхоробрішого мужа на герць, щоб битися з ним сам-на-сам. Щоправда, Леся Українка знала, очевидно, і погомерівські перекази про Гелена, про те, як пощастило йому безпечно влаштуватись і в ворогів по тому, як Трою зруйнували; натяки на це є в 8-ій сцені: «мій розум зламаний, твій піде в світ, ти ним і переможців переможеш», – і в епілозі, де говорять про те, що Гелен віщає нині волю богів у Дельфах.

Вона лишила Долонові ролю вивідача, що подається на розвіди у грецький табор і гине там, забитий грецькими ватажками (Іл. X, 315 – 457); але, звичайно, в молодім троянці, колишнім нареченім Кассандри, годі пізнати Гомерового Долона, Евмедового сина, що його виїмкову зовнішню бридкість вважає за потрібне відзначити «Іліада».

Зберегла вона без особливих відбігів від традиції образ Паріса, в її поемі вже остаточно позбавленого будь-якого героїчного ореолу: їй відомі перекази про його дитинство, проведене з пастухами гори Іди, про його прибуття з Геленою до Трої тощо (сц. І).

Зате претендент на шлюб з Кассандрою, Гомерів Отріоней, а Вергіліїв Кореб – обернувся спочатку в Протезілая (в чернетковій редакції), а потім в Ономая, царя лідійського, що їх, звичайно, нема чого зіставляти ні з Еномаєм (Oiaomaios), царем Піси Елідської, батьком Гіпподамії, ні з Протезілаєм, в античній традиції спільником греків, що його забив Гектор і який завдяки молитві своєї дружини Лаодалії, вернувся по своїй смерті на кілька годин з попідземного царства на землю. Образ жениха-спільника, що його підказала традиція, дістав у поетки ім’я Ономая, очевидно, цілком випадково.

Нарешті, образ хитрого грека Сінона, шпигуна і провокатора, являю собою лише розвиток у бік реалістичного трактування образу, що його дав у другій пісні «Енеїди» Вергілій.

Виявивши, таким чином, більшу самостійність у доборі дійових осіб (добір зроблено з усією ощадністю, і персонажів, що відігравали б у п’єсі роль суто декоративну, в «Кассандрі» майже нема), Леся Українка так само вільно поставилась і до трактування подій. Проте, тих подій у драматичній її поемі небагато. Смерть Патрокла, що його забив Гектор, і смерть Гектора, що його забив Ахіллес – все це, забираючи так багато місця в «Іліаді», в «Кассандрі» відбуваються поза сценою, поза стінами того гінекею, де збираються і розмовляють між собою протягом перших трьох сцен Кассандра, Гелена, Поліксена й Андромаха. Так само лише здалека бачить Кассандра, як гине її колишній жених – вивідач Долон (сц. 4-а), і знов тільки з слів Поліксени дізнається вона, що загинув Ономай, так і не діставши обіцяної йому за військову допомогу нагороди – шлюбу з Кассандрою (сц. 6-а). Ми вже знаємо, як стосуються ці сцени до традиції.

З традицією найбільше були б пов’язані дві останні (7-а і 8-а) сцени, коли з тісних стін гінекею дійові особи виходять на міський майдан і починається троянська катастрофа; але й тут Леся не чулася до обов’язку строго додержувати переказу. Роль Кассандри в 7-ій сцені являє собою цілком утвір поетеси, і про те, що Сінон саме Кассандру мусить благати, щоб його помилували, і досягає цього завдяки нерішучості пророчиці у фатальну хвилину, – «Енеїда», наприклад, не говорить нічого.

Події в «Кассандрі» взагалі не пов’язані ланцюгом причинної залежності, що її вимагаємо ми від творів, до драматичного жанру залічуваних. В першій сцені ніяких подій ще нема; далі – вони розгортаються мимо волі головної дійової особи (Кассандри), і вхопити нитки зовнішньої дії, пов’язавши їх у міцний вузол, авторці «Кассандри» так і не щастить.

У другій сцені перед Кассандриними очима розпадається ефемерне щастя Поліксени: Гектор убиває друга її нареченого; в третій – никне щастя другої сестри – Андромахи: Ахілл, мстячись за смерть свого друга, вбиває Гектора. Далі йде перерва, і показана в четвертій сцені смерть Долона ніяк не випливає з попередніх подій. Нова перерва і новий епізод з Ономаєм лише формально поєднаний згадкою про Долона в словах Кассандри і Деїфоба.

По суті тільки 7-а сцена (та й то лише в остаточній редакції: в початковім нарисі епізоду з Сіноном не було) дає щось подібне до драматичної зав’язки. Рука Кассандрина, піднявши меч, безсило опустилась: Сінон зостався живий, дерев’яного коня, лукавий дар данайців, завезено в місто. Але зав’язка далі не використана: ні сама Кассандра, ні прибічні не свідомі того, що Трою зруйновано внаслідок отієї фатальної нерішучості, отієї «трагічної провини» героїні. На віщування і перестороги Кассандрині, як і давніше, ніхто не зважає, і, як давніше, вона – тільки свідок вчинків, що відбуваються довкола неї, але незалежно від неї. Драматична композиція не вдалася.

Вдивляючись у варіанти, можна встановити, що в автора було деяке намагання уточнити, так би мовити, жанр свого твору, вирівняти різкість перерв межи окремими епізодами, звільнити їх від усього зайвого, підсилити елемент зовнішньої дії. Але ця робота до краю не дороблена. Підзаголовок «Кассандри» – драматична поема, очевидно, має на увазі перш за все діалогічну форму викладу і почасти внутрішній драматизм героїніної вдачі. Від думки дати театральний твір авторка в процесі роботи відмовилася. Але чи можна вважати за хибу «Кассандри» те, що, написана не для сцени, вона не задовольняє вимог, які ми ставимо звичайно до сценічного тексту драм і трагедій? Певна річ, що ні. Драмою «Кассандру» можна називати тільки умовно: але від того вона не буде «гірша». Про кожного письменника треба судити не на підставі того, чого він не дав, а того, що він дав. «Ліричний момент», що його перевагу в «Кассандрі» відзначав, наприклад, І. М. Стешенко (див. вище) – є не вада поеми, а особливість її.