Біографія Лесі Українки

Біографія видатної української поетеси Лесі Українки

Із неповних 43 років, відведених Лесі долею на земне життя, понад 30 тривав двобій з тяжкою недугою, власне, з цілим «букетом» хвороб – туберкульозом кісток, анемією, туберкульозом легенів і невралгією, ангіною, інфлюенцією, туберкульозом нирок і сечового міхура, катаром, малярією, плевритом, бронхітом. З її діагнозами тогочасні лікарі не обіцяли їй і половини того, що вона прожила. Тільки велика сила духу відтягувала кінець.

Народилася Лариса Петрівна Косач 13 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Рідні вважали вологість волинських лісів причиною хвороби, проте Леся перед смерті зізналася, що все життя тужила за ними, з цієї туги народилася «Лісова пісня». Батько був юристом, мати – українська письменниця, відома під псевдонімом Олена Пчілка.

Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Усе це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: у дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884 р. у Львові в журналі «Зоря» було опубліковано два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка.

Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Узимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. «Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт». Цей «жарт» – початок туберкульозу, із яким вона боролась усе життя. Хвороба призвела до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона здобула глибоку й різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну та світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник «Стародавня історія східних народів».

У 1879 р. було заарештовано й вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів», там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах «Віче», «Мати-невільниця», «Забуті слова», «Епілог».

З кінця 80-х рр. Леся Українка живе в Києві.

На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – «На крилах пісень». Збірку відкриває цикл лірики «Сім струн», з якого постає образ «бездольної матері» України, що дістає свій розвиток у циклі «Сльози-перли». Два наступних цикли – «Подорож до моря» і «Кримські спогади» – привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі й неволі. Серед уміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».

1892 р. у Львові виходить «Книга пісень» Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенєва «Німфи», уривок з поеми А. Міцкевича «Конрад Валленрод», поетичні твори В. Гюго «Лагідні поети, співайте» і «Сірома», уривки з «Одіссеї» Гомера, індійські обрядові гімни зі збірки «Ріг-Веди». Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.

Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний із діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали й власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані й деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах «Зоря» («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Жаль»), «Дзвінок» («Метелик», «Біда навчить»).

У 1894–1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Поетеса говорить, що прощається з рожевими мріями, зі скаргами на долю та сльозами й свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні («Північні думи», «О, знаю я, багато ще промчить»). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі «Народ» статтю «Безпардонний патріотизм» та вірш-памфлет «Пророчий сон патріота», що є відгуком на проватиканські статті газети «Буковина». Це було нове явище в її творчості – сатира. Твори публікувались під криптонімом «Н. С. Ж.».

З 1893 р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні й багатьма студентами «сумнівної політичної благонадійності».

У 1898 р. у «Літературно-науковому віснику» з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, у якій він ставить поетку в один ряд із Шевченком.

1899 р. у Львові виходить друга збірка поезій – «Думи і мрії». Сюди ввійшли цикли «Мелодії», «Невільничі пісні», «Відгуки», поеми «Давня казка» і «Роберт Брюс, король шотландський». Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.

У 1900 р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу «Жизнь». Леся Українка вмістила в «Жизни» чотири статті: «Два направлення в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Заметки о новейшей польской литературе», «Новые перспективы и старые тени». Підготована до друку стаття «Новейшая общественная драма» була заборонена цензурою, а дві інші – «Народничество в Германии» і «Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана» – не були опубліковані, бо 8 червня 1901 р. журнал ліквідовано.

Більшість своїх статей для «Жизни» Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901), у якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху й тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші «Завжди терновий вінець...», написаному за кілька місяців до «Одержимої», і широко розроблені у драмі «Адвокат Мартіан», 1913). С. Мержинському присвячені також «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Мрія далекая, мрія минулая», «Калина» та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетки відлунюються також у поемі «Віла-посестра».

Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. У 1902 р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетку, виходить третя збірка її поезій – «Відгуки». Вона складається з циклів «З невольницьких пісень», «Ритми», «Хвилини», шести легенд і драматичної поеми «Одержима».

Феномен таланту Лесі Українки полягав серед іншого в тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. Наприкінці 90-х – на початку 900-х рр. з'являються її поеми «Одно слово», «Віла-посестра», «Се ви питаєте за тих», «Ізольда Білорука», у яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – «Макбет» Шекспіра, «Пекло» Данте, «Каїн» Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана «Ткачі», яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі. З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві «Донская речь» у Ростові-на-Дону в 1903-1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка «Сам собі винен», «Добрий заробок», «На дні», «Ліси і пасовиська», «Історія кожуха», «До світла». Переклади Лесі Українки вирізняються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі «Русалка») і закінчуючи останньою казкою «Про велета», він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Уже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в «Житті і слові» підбірку «Купала на Волині». Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні. Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; у 1903 р. вона друкує збірник «Дитячі гри, пісні, казки». У 1904 р. у неї виникає задум видати «Народні пісні до танцю» (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908 р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги «Народні мелодії» з голосу Лесі Українки», яку впорядкував і видав 1917 р. К. Квітка. У 1908-1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910-1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів («Мелодії українських народних дум»), які стали визначним явищем світової фольклористики.

Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму й на Кавказі, у Німеччині та Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.

У 1904 р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком «На крилах пісень».

У 1905 році Леся Українка написала драматичні поеми «Осіння казка» і «В катакомбах».

Після революції Леся Українка співпрацює з журналом «Шершень», у якому були надруковані вірші «Пан політик», «Пан народовець», «Практичний пан».

В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.

Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Усе це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899 р. драма «Блакитна троянда» (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила «Чайка» Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896 р. Але вже в 1898 р. «Чайка» була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.

На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, у яких викладена теорія драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.

Функціональне призначення сюжетів притчевого характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не лише в бажанні «оживити історію», а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма «Кассандра» (1907), драматична поема «В катакомбах» (1905), драматичний діалог «На полі крові» (1909), драма «Руфін і Прісцілла» (1910), драматична поема «Адвокат Мартіан» (1911)).

Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема «У пущі», над якою вона почала працювати в 1897 р., а завершила в 1909 р.

Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її «Камінний господар». Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало й конкретні причини. У 1911 р. в журналі «Русская мысль» П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух в Україні, виступив зі статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала «Камінного господаря».

Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Долаючи страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла «Лісова пісня», яка була написана за кілька днів тяжко хворою поетесою.

Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – «Оргія». Свій ліро-епічний триптих – «Що дасть нам силу?», «Орфеєве чудо», «Про велета», у якому звучить думка про перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові й надіслала до ювілейного збірника на його честь.

Леся Українка померла 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі.

Біографія

Популярні твори