14-02-2017 Леся Українка 544

Кассандра в художній літературі

Леся Украинка. Критика. Кассандра в художній літературі

Олександр Білецький

А втім, враження від античності виповнили Лесю Українку вже з малого мальства. У великім Звягельськім саді на Волині діти Косачів відогравали то сцени з рицарського життя, то гралися в «Іліаду» та «Одіссею». Поетці не була чужа мова, що нею написано ці поеми, – в Гомеровім тексті, оповідають нам певні свідки, вона орієнтувалася досить вільно: серед її паперів у с. Колодяжному Ковельського повіту між іншим був переклад трьох рапсодій «Одіссеї». Один із перших її віршів, що з’явилися в друку, присвячений славнозвісній грецькій поетесі Сафо (див. т. І. стор. 5); та й потім, хоч і не дуже часто, вона звертаються до античних мотивів то в «Іфігенії» (1898), то в «Ніобеї», в другій частині «Триптиху»…

Проте, ніде не віддала їм вона такої гойної данини, як у написаній в 1901-1903 роках «Кассандрі», що з’явилася в перших двох книжках «Літературно-наукового вісника» за 1908 рік. Образ віщої діви, Кассандри, що її доля так трагічно пов’язана з загибеллю Трої, а пізніше з загином дому Атрідів і «пастиря народів» царя Агамемнона, що полонив Кассандру, уже довгий час перед Лесею Українкою притягав уяву поетів, які не раз скористувалися для своїх поем і трагедій із бідних і суперечних даних поеми. Більшу частину цієї легенди складено, либонь, уже за доби по Гомері.

Гомер в «Іліаді» (пісня XIII, 363) ще нічого не знає про пророчий дар Кассандрин, узиваючи її лише найкращою з дочок Пріамових (троянського царя), і розповідає про те, як Отріоней з Кабесу сватався за неї, пропонуючи на виміну збройну підмогу Трої проти аргів’ян. Пріам обіцяв дати йому за дружину Кассандру, але Ідоменей під час першого бою забиває нещасливого жениха. Це майже і все, що говорить Гомер про Кассандру, коли не рахувати згадки про її смерть в оповіданні тіні царя Агамемнона – Одіссеєві, що спустився в підземне царство («Одіссея», XI, 421).

Небагато чого додає до цього і Вергілій. Що правда, в його джерелах уже досить багато говорилося про Кассандру-пророчицю. Але ця сторона мало зацікавила автора «Енеїди», що присвятив лише одну (другу) пісню своєї поеми руйнуванню Трої. Лише побіжно згадавши про Кассандрині віщування, він дав на волю Лаокоонові застерігати троянців, щоб вони не ввезли в місто збудованого ахейцями коня. Образ Кассандри і у Вергілія заслоняє образ войовника, що сватається за неї, як і Отріоней, і що обіцяє Пріамові підпомогу проти греків – тільки ім’я його цим разом інше – Кореб (грецьке Коройб), син Мігдонів («Енеїда», п. II, 341). Разом із купкою відважних, за проводом Енея, він робить очайдушну спробу прогнати ахейців із здобутої Трої.

Епічним поетам образ Кассандри, прекрасної незаміжньої дочки Пріамової, так само, як і образ Кассандри – віщої діви, очевидно, не давав придатного матеріалу: і все, що ми про неї знаємо з античних часів, ми завдячуємо, головно, трагікам і пізнішим компіляторам давніх переказів. Проте на ситуації легенда не збагатилася. Всі вони сходять, по суті, до такої схеми: Аполлон дав Кассандрі пророцький дар за обіцянку навзаєм покохати його; але, як вона свого слова не додержала, бог j покарав її тим, що ніхто не вірив її пророкуванням. Коли Гелена з Парісом прибула до Трої і потім, коли зайшла війна, вона віщувала троянцям нещастя, і всі сміялися з неї, як з безумної. Коли ворог здобував місто, вона шукала порятунку в храмі Афіни, але Аякс, син Оілеїв, відтяг її від статуї богині; коли ділено здобич, вона припала Агамемнонові, разом із ним прибула до Мікен і разом із ним загинула тут: її забили Егіст і жінка Агамемнонова, Клітемнестра.

Така схема, як бачимо, мало вдячлива і для драматичного поета. Не дивно, що аж до найновіших часів Кассандра рідко коли виступала в трагедії інакше, як у ролі другорядної дійової особи. В першій частині знаменитої Есхілової трилогії «Орестейя» (коло 458 р. до нашої ери) – в «Агамемноні» – вона бере участь лише в одній великій сцені з хором, на колісниці коло брами Мікенського палацу: в пророчій галюцинації, уриваючи її безладними викриками до Аполлона, віщівниця розповідає Хорові про те, що діється за сценою – про пекельну сітку-покривало, що його Клітемнестра накинула на голову Агамемнонові, про вдари сокири, про смерть царя, що його забивають жінка і її коханець; перед нею перебігає у страшних образах вся історія проклятого роду нащадків Атреєвих – і в невимовному розпачі вона скидає з себе жрецький покрив, ламає своє пророцьке жезло – і йде в палац на неминучу загибель.

До речі сказати, сценою прибуття Кассандри до Мікен спершу думала і Леся Українка закінчити свою драматичну поему: і в неї Кассандра скидає з голови діадему і, ламаючи, кидає під ноги пророцьке жезло на знак відмовлення від свого чудовного дару; але патетична розмова з Хором і момент пророчої нестями випущені зовсім, бо колишньої, троянської Кассандри – нема:

Колись була пророчиця Кассандра,

вона згоріла на пожежі в Трої, –

слова її пророчі спопеліли,

і вітер їх розніс ген-ген по морю…

Тепер нема нічого від Кассандри.

Проте, поетка побачила скоро, що такий епілог, по разючій сцені пожежі і руйнування Трої, без потреби обнижує і розбиває враження в читачів: в окремих виданнях цей епілог, згідно з бажанням самої авторки, в тексті п’єси тепер не вміщаються. Дорогою екстатичного пафосу Есхілової Кассандри героїня Лесі Українки не пішла.

Деякі деталі в образі Кассандри могла навіяти Лесі Українці інша старогрецька трагедія, що виводить дочку Пріамову на сцену – знов же як особу епізодичну. Це «Троянки» Евріпіда (480-406) – довге і жалібне голосіння полонянок з царського роду на чолі з матір’ю Гекубою: серед них Кассандра, що починає співати весільної пісні, кличе Аполлона на свій шлюб з царем Агамемноном і вимахує, безумна, смолоскипом – символом шлюбного обряду. Вірний собі, Евріпід уриває, проте, її нестямну пісню на те, щоб змусити пророчицю в довгій промові доводити з софістичними хитрощами парадоксальне твердження, що доля троянців кінець-кінцем щасливіша, ніж доля греків.

Парадоксальність пом’якшуються, проте, тим, що глядач знаю дальшу долю грецьких героїв, що, стискаючи в десяток віршів усю історію Одіссеєвих блукань, Кассандра наводить і фактичні докази, які випливають з дару провидіння. По тому її відводять на корабель Атрідів. Драма Лесі Українки кінчається так само, як знаємо, викриками Кассандри про «весільний час» – тільки слова ці стосуються не так до неї самої, як до її сестер, інших дочок Пріамових, що їх долю вона бачить у темнім майбутнім.

Не спиняючись на трагедіях римського імітатора грецьких трагіків Луція Аннея Сенеки (4 до нашої ери – 65 по нашій ері), що повторив і Есхіла, і Евріпіда, ми можемо поминути і інших наслідувачів доби пізнього Відродження і класицизму, бо, по-перше, Кассандрі в них приділяється, здебільшого, також епізодична роль, а, по-друге, до розуміння нашої драматичної поеми вони нічого не дадуть. Хіба що з погляду певної повності можна відзначити тільки, що з другої половини XIX віку починаються ряд спроб зробити Кассандру центральною особою трагедії. В німецькій літературі ми маємо, наприклад, року 1877 «Кассандру» Фрідріха Тесслера, що, як і Шиллерова Орлеанська Діва, зрікається любові земної для любові небесної, ламає обітницю і терпить за те кару. Вона любить троянського героя Аретаона (згаданого побіжно в «Іліаді»), Аретаон під час руйнування Трої вмирає на руках у неї, а її саму, як бранку, відвозять до Мікен. Основний міф трагедії, як бачимо, належить цілком авторовій вигадці.

Те саме довелося сказати б і про «Агамемнона» Густава Кастроппа (1890), про «Кассандру» Герберта Ейленберга (1903), про «Кассандру» Ганса Пішінгена (1913), що скористувався, проте, з відомої нам згадки «Енеїди» про Кореба, та інших. Згадати про них варто хіба тільки на те, щоб показати, як не перестає образ Кассандри будити уяву поетів аж до найближчих днів [Див. про них Karl Heinemann. Die tragischen Gestalten der Griechen in der Weltliteratur, 2 Bd, 94-95 (Leipzig, 1920, у серії «Das Erbe der Alten»)].

Щоб зробити з Кассандри центральну трагічну постать, новішим поетам доводилось вигадувати зовнішню дію, не користуючися з допомоги античної традиції. Роль Кассандри в традиційній легенді – пасивна; причина її муки в тім, що пророчиці несила актом власної волі запобігти лихові, інакше спрямувати фатальний хід подій. На другу половину XVIII і десь на початок XIX вв., коли в літературах Західної Європи почала накреслюватись улюблена згодом від романтиків антитеза знання (цивілізації) і наївно-безпосереднього світовідчування, що їм ніби жила первісна людина, чужа цивілізації і тому щаслива (антитеза, що розвинулася згодом на протиставлення корисній науці – некорисної поезії тощо) – образ Кассандри пригадався поетам. Ми знайдемо його у відомій Шиллеровій баладі (1802), що її переклав мовою російською Жуковський (1808), а нещодавно – українською – О. Грицай (1914) і Дмитро Загул [Ф. Шіллер. Балади, переклад Дм. Загула, ДВУ. 1927, 83-87. Цитати, що йдуть далі, з цього перекладу]. Жодного сумніву нема, що Шиллерова балада була добре знайома Лесі Українці.

Основний мотив Шиллерової балади – згадана вище антитеза знання – незнанню.

Nur der Irrtum ist das Leben,

Und das Wissen ist der Tod –

Бо життя – в однім незнанні,

А знання – це смерть і гріб.

Пророцький дар обтяжує Кассандру, бо позбавляє її особистого щастя, наївно-безпосереднього ставлення до життя, їй не тому тяжко, що її словам не ймуть віри; важке саме знання, що через нього розвіється захватна й принадна обмана, розсипаються ілюзії, в яких так вільно і легко кохаються всі люди довкола неї:

Скрізь утіха, де погляну,

Всі кохаються, живуть,

Тільки я од горя в’яну,

Тільки в мене скорбна грудь.

Не для мене травень, квіти,

Бо й весна моя сумна,

Хто ж буде життю радіти,

Як зглибить його до дна?

Щасливіша Поліксена,

Що, мов п’яна од вина,

За найкращого елліна

Вийде заміж цього дня.

Гордо груди їй хвилюють

Радощі, чужі мені;

О, боги! вона не чує

Заздрощів до вас і в сні.

Це протиставлення Кассандри і Поліксени ми знайдемо і в Лесі Українки, і знайдемо також, тільки в дещо зміненім вигляді, і образ того друга-жениха, що, втративши його для себе, жалкує далі Шиллерова Кассандра:

Бачу й я свойого друга,

Що душа за ним болить,

В нього погляд – вічна туга –

Серце спрагою в’ялить.

Він для мене – краща пара

І повів би в рідний дім,

Та стоїть страшна примара

Поміж мною і між ним.

У Шиллера його не названо ніяким ім’ям: в Лесі Українки він зветься Долон і несхожий на меланхолійного закоханця німецької балади; не знісши погляду віщих очей пророчиці, він сам зрікаються шлюбу з нею, але в неї любов до нього не згасла – і про це знають не тільки близькі, але й хитрі вороги, як от Сінон.

Леся Українка, повторюємо, знала баладу, взяла з неї деякі риси, але розійшлася з Шиллером в основнім освітленні образу. Її Кассандра не плакатиме, що не можна жити з ілюзій; її Кассандра – одна з духовних дочок Прометеєвих – завжди дасть перевагу життєвій боротьбі над особистим щастям і спокійним сном. Вона знає хвилини смертельної туги, але не хотіла б «возвышающего обмана». В ній живе і автор:

Я щастя не маю і в мріях не бачу,

Бо іншії мрії у серці ношу.

Коли я часами журюся і плачу,

Я щастя у долі тоді не прошу.

Для інших і доля, і щастя хай буде,

Собі я бажаю не сну, а життя, –

Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,

Йому вже до щастя нема вороття!



Ключевые слова: Леся Украинка,читати статтю онлайн,Критика,Кассандра в художній літературі,Олександр Білецький автор

Читайте также