06-12-2015 Леся Українка 5896

Особливості творчого методу Лесі Українки

Особливості творчого методу Лесі Українки

Л.С. Полушкіна

У кінці XIX – на початку XX ст. елементи соціалістичного реалізму, без сумніву, були наявні в кращих художніх творах перехідної до нового методу доби; ці твори стали вираженням справжніх мистецьких пошуків особливо чуйних до навколишнього життя художників слова. Письменники, які хотіли розкрити правду віку, створити образ нової людини, шукали і знаходили нові методи відтворення дійсності. В українській літературі можна засвідчити пошуки нового в цьому напрямку у творчості І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

Надзвичайно багато цінних думок про творчий метод нової плеяди митців висловила Леся Українка. Особливого значення у зв’язку з цим набуває її визначення «новоромантизму». Вже сам факт, що письменниця заговорила про новий творчий метод на грані двох століть і на грані двох соціальних формацій, свідчить про те, що її не задовольняли усталені в практиці її попередників і сучасників художньо-естетичні погляди.

Крім того, називаючи новий спосіб відтворення дійсності умовним терміном «новоромантизм», письменниця свідомо підкреслила значущість у ньому романтичного струменя. Чи означало це, що Леся Українка нехтувала принципами реалізму чи вважала, що естетика реалізму мусить зазнати певних змін? І, головне, як свої теоретичні міркування письменниця втілювала у власній творчій практиці, які підтвердження їм знаходила в художній творчості інших митців – своїх сучасників? Ось коло питань, які треба з’ясувати, щоб зрозуміти, що вкладала Леся Українка у поняття «новоромантизму» (пізніше вона відмовилась від цього терміна –Л. П.).

У статті «Новейшая общественная драма», аналізуючи твори західноєвропейських драматургів, Леся Українка високо цінувала в них «віяння новоромантизму з його прагненням до звільнення особистості». Романтизм як мистецький творчий метод виник і розвинувся у період занепаду феодалізму й зародження буржуазних суспільних відносин.

«Новоромантизм» у літературі в трактуванні Лесі Українки – це художній метод періоду занепаду капіталістичних і народження нових, соціалістичних суспільних відносин. Ось як з’ясувала різницю між «старим» і «новим» романтизмом Леся Українка: «Старый романтизм стремился освободить личность, но только исключительную, героичеекую, от толпы; натурализм считал ее безнадежно подчиненной толпе, которая управляется законом необходимости и теми, кто лучше всего умеет извлекать себе пользу из этого закона, т. е. опять-таки толпой в виде класса буржуазии; новоромантизм стремится освободить личность в самой толпе; расширить ее права, дать ей возможность находить себе подобных или, если она исключительна и при этом активна, дать ей случай возвышать к своему уровню других, а не понижаться до их уровня, не быть в альтернативе вечного нравственного одиночества или нравственной казармы».

Романтичного позитивного героя висувала сама дійсність. Він був утіленням мрії, яка вказувала шлях реального розвитку особи і суспільства. Леся Українка зуміла помітити цю тенденцію, привітати, визнати за єдино правильну і наочно розкрити її суть на прикладі «новоромантичної суспільної драми». У зв’язку з цим першорядного значення набуває її трактовка взаємин «особи» й «окола» (особистості і середовища). У критичному етюді «Европейская социальная драма в конце XIX ст.» письменниця відзначала, що «стара» романтична драма початку XIX ст., розробляючи тему боротьби особи проти середовища, всебічно висвітлювала тільки особу, а середовище зображувала як темну й капризну стихію, що підлягає якимось нез’ясованим припливам і відпливам. Та ось, підкреслювала Леся Українка, у літературі виробився новий погляд, із захопленням сприйнятий новоромантиками. Суть розуміння його така: ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі другорядним; кожна особистість суверенна; кожна людина є герой для самого себе і частина середовища по відношенню до інших. Отож до кожного свого персонажа новоромантик мусить підійти з психологічним аналізом. Саме тут виявляється тенденція мистецтва до поглибленого дослідження людської психології (ця тенденція охопила всі жанри літератури у другій половині XIX ст.).

За приклад новітньої драми служили Лесі Українці «Ткачі» Г. Гауптмана. Твір драматурга постає в її аналізі як зрима, цілісна картина, де всі образи стрункі, гармонійні, реалістичні. Вказує вона і на загальне спрямування твору – романтичне («новоромантичне»). З-поміж маси ткачів, які розуміють необхідність протесту, виділяється керівник повстання, ватажок – конкретне втілення волелюбних поривань, герой романтизований, а разом з тим цілком реальний у часі й оточенні. Революційний порив до нових ідеалів, реалістичні характери, конкретні життєві конфлікти бачила Леся Українка в основі новітньої суспільної драми – драми «новоромантичної».

Драматурги-новоромантики, за Лесею Українкою, були суворими реалістами у зображенні людських характерів як продукту певного історичного суспільства і в той же час ставили перед читачами нові суспільні ідеали. Леся Українка вважала, що позитивний герой своїми коренями мусить входити в реальну оточуючу дійсність, найбільшою мірою (з-поміж інших) втілювати собою тенденції суспільного розвитку, конденсувати позитивні набутки цього процесу на певному історичному етапі. Він будить інших, він прокладає для них першу, може, ще ледь помітну стежку – стежку в майбутнє, знаходить собі послідовників і підносить їх до свого рівня. В цьому поетеса вбачала революціонізуюче значення літературних героїв.

Теоретичні висловлювання письменниці свідчать про те, що думка її знаходила правильний шлях до творчого методу майбутнього. Як теоретик-літературознавець, Леся Українка була на рівні передових наукових ідей свого часу. Багато думок письменниці, висловлених у критичних статтях, знайшли розвиток у нашу епоху. Цікаво простежити, як ці погляди відбивались у художній творчості самої поетеси.

Візьмімо «Блакитну троянду» – перший великий драматичний твір Лесі Українки. Головні герої його – Любов і Орест – прагнуть визволення від пут канонізованої моралі. Вони ставлять питання про право чинити так, як вимагає їхнє сумління, прагнуть урівноважити обов’язок з правом, знайти гармонію між собою і суспільством – те, чого, власне, не було в дійсності. Всі ці етичні питання, які гостро цікавили молодь кінця XIX століття, розв’язані Лесею Українкою в межах психологічної драми, у сфері душевних переживань і почуттів. Герої об’єктивно протиставляють своє глибоко трагічне почуття міщанському, що базується на розрахунку, коханню подружжя Милевських, їхній логіці самозакоханих, егоїстичних буржуа. Всім ходом драматичної дії письменниця ставить питання про визволення особистості значно ширше: вона закликає звільнити особистість від таких соціальних кайданів, у яких людина нівечить свої здібності, прирікає себе на безбарвне і беззмістовне животіння. Любов (Гощинська) страждає типовими інтелігентськими недугами свого часу – роздвоєністю волі і почуття, надмірними рефлексіями, крайньою чутливістю; світ емоцій просто поглинає цю сильну, пристрасну натуру. І все ж її морально-етичні принципи вищі за принципи оточуючого середовища людей, і в цьому героїня наближається до майбутнього.

Революційний романтизм творів Лесі Українки розкривався через передові суспільні ідеали позитивного героя-борця.

В одній із ліричних поезій Лесі Українки є такі рядки:

...в просторі бачу я країну
Осяйну, наче світло ідеалу,
Неначе світло правди...

Поривання героїв у цю країну і є наскрізним романтичним мотивом усієї творчості поетеси.

Яким же бачиться волелюбним героям Лесі Українки шлях в омріяну країну? «Боротьба – це доконечна умова життя», – скаже Леся Українка в статті «Утопія в белетристиці»,– боротьба в ім’я людини, проти всього, що принижує, нівечить її духовно й фізично. Символом героя-борця в її поезії й драматургії став Прометей. Ідеї самовідданого, служіння людям, тираноборства і богоборства, непримиренності до всього, що робить Людину рабом, складають романтично-революційний пафос творів Лесі Українки. У драматичних поемах і драмах герої (а здебільшого – героїні) називають себе нащадками Прометея. Започаткувала цей ряд творів драматична поема «Іфігенія в Тавриді».

Іфігенія – вільна духом, ніщо не здатне зломити її. Тут поставила письменниця перед читачем питання: в чому найвищий смисл людського існування, в чому її справжня свобода? І відповіла: в служінні батьківщині, рідному народові, в умінні віддати всього себе цій вищій ідеї.

Величезну силу духу – «святий вогонь» – вклав у душу ніжної дівчини Прометей: «Він, мов пожежі пломінь, непокірний, він висушив мої дівочі сльози...»

Іфігенія має таку силу духу, яка здатна перемогти сумніви, самотність і розпач, офіруючи собою спокійно і розважливо, без афектації, без сп’яніння від власного героїзму. Є щось вище за неї саму, це – батьківщина, її порятунок, її існування. Тому Іфігенія – і це дуже важливо для розуміння філософських і естетичних поглядів Лесі Українки – здатна зробити останній, найболючіший крок в ім’я вищої ідеї – крок до самозречення, нехай навіть ціною загибелі.

Протест проти рабської ідеології, проти смиренства прозвучав і в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима». Тут зіткнулися дві правди, два погляди на світ, на людей – правда Месії і правда Міріам. Месія – пророк, учитель – несе людям думки і погляди, що становлять ідейну основу християнства. Месія вчить найвищій, у його розумінні., правді – смиренству, покорі, вчить «любити ближнього, як самого себе». І він втілює собою цю «правду», він стає символом її, коли дає себе розпясти ворогам – без опорону, без боротьби. І природно, що поруч із цією трагічно-приреченою, самотньою постаттю виростає Міріам – пристрасна, запальна, з гострим бажанням захистити його, врятувати, уберегти – бо ж вона почувається сильнішою за нього. Вона бачить, яку фальш, лицемірство, з одного боку, і яку душевну ницість, нікчемство, з другого породжує його вчення. Вона бачить іншу правду, вищу. Міріам не може ще виповісти її так, як бачить, але з усією силою свого характеру змагається за неї проти рабського в своїй основі ідеалу Месії. Чи зробить ідеал Месії світ хоч на йоту кращим? Чи навчить людей розпізнавати добро і зло? Чи загартує їхні душі й розум у боротьбі? Чи будуть люди, нарешті, вільними, більш гідними звання людей на важкому шляху поступу? Вона бореться за людину, хоче розбудити його упокорений розум, але її аргументи будуються на почутті, і Месія, який здолав у собі людські почуття, не сприймає їх. Вона б’ється об цю висохлу, знекровлену душу, і зазнає поразки. Бачачи правду і не вміючи довести її, вона кричить, проклинає Цезаря і Синедріон, проклинає народ за рабський дух, за покірність, проклинає зрадливих учнів – і в крикові тому, сповненому болю, гніву і протесту, звучить її правда, велична і проста: у боротьбі, в протесті проти зла, у жертві в ім’я добра – станьте людьми.

Обидва ці мотиви – самовідданого служіння батьківщині і пошуків сенсу людського існування – зливаються в наступному творі письменниці – драматичній поемі «Кассандра», яку О.І. Білецький образно назвав «трагедією правди». Чому трагедією? Бо героїня твору, пророчиця Кассандра, над усе ставлячи ідею служіння батьківщині, її визволенню, не може, проте, втілити її в життя. Леся Українка, з’ясовуючи в листі до Ольги Кобилянської ідейну настанову твору, як і суть образу Кассандри, писала: «...Ся трагічна пророчиця, з своєю ніким не признаною правдою, з своїм даремним пророчим талантом... тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям: вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше сказати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і «слово не дається під ярмо...».

Конфлікт твору – трагічний. Життя і прагнення, мрія героїні розійшлися. Ось як вона про це скаже:

...Тепер хоч би всі люди раптом
моїм словам діймати віри стали,
і як я смію їм сказать «борітесь»,
коли сама для боротьби я мертва?

Кассандра у прагненні «своїм життям до себе дорівнятись» пішла далі за Іфігенію з її вмінням мудро скоритися в ім’я справи, і за Міріам з її нерозважливим, шаленим виступом проти покори. О.І. Білецький писав, що Кассандра Лесі Українки – «...одна з нащадків Прометейових; вона не хоче шанувати богів, коли боги є тільки раби долі («я рабинею рабів не хочу бути»); вона захищає перед Деїфобом і почасти перед Ономаєм права жінки як особи; в ній живе дух протесту проти всякої рабської покори і проти консервативності».

Тема прометеїзму, заклик до активного протесту, боротьби проти гноблення, зокрема проти соціального і національного поневолення, знаходить своє вираження в драматичних поемах «Вавілонський полон» (1903) і «На руїнах» (1904).

Як і в попередніх творах, письменниця протестує тут проти рабства духу, проти зневір’я, зміїної мудрості пристосуванців, героїв ситого шлунку й м’якого ложа – всіх тих, хто зрадою народних інтересів запобігає собі ласки завойовника. Леся Українка показує могутню духовну силу народу, яка вивільнить його з полону, виведе з руїн – силу, яка промовляє поки що устами співців – Елеазара і Тірци. Мрія народу про волю, про братерство між усіма гнобленими звучить у словах пророчиці.

Романтична піднесеність, порив до кращого майбутнього, до волі звучать у словах співця – провісника дум народних.

У героїв своїх драм Леся Українка підкреслювала насамперед розкутий дух, уміння не схилятися перед догмами, ідолами, хоч би й освяченими традицією. У боротьбі за правду, за нові ідеали життя, яке нерідко цим героям лише невиразно ввижається, вони знемагають і гинуть. Але їх не можна зламати. «Убий – не здамся!» – ось їхній девіз.

Отже, «новоромантичний» мотив звільнення особистості у Лесі Українки зазвучав на найвищому регістрі. Для письменниці звільнення це мислиться не тільки як економічна чи політична незалежність, не тільки як добробут чи непідвладність гнобителю. Вона зазирає в глибину людських душ, і вільними їй бачаться лише ті з них, які здатні боротися проти всього того, що нівечить, руйнує могутній людський дух, зводить його з вершин пізнання в низини страху, ницості, упокорення, перетворює людину на раба.

Характери героїв у драматичних творах Леся Українка завжди змальовує з реалістичною повнотою, досліджує соціальну й емоційно-психологічну сферу персонажа в розвитку, в найтонших нюансах, часто у протиборстві різних стимулів, поривань, але ніколи не випускаючи з ока провідних його рис.

У згаданих вище творах виразно відчутна спрямованість у майбутнє. У зв’язку з цим може виникнути питання, чому письменниця брала теми й сюжети з віддалених історичних епох? Знаходились критики, які бачили в цьому бажання «скинути з себе брудні лахмани» дійсності, віддалитися в храми «чистого мистецтва», стати над життям з його насущними запитами. Проте досить вдуматися у зміст запитань і відповідей, поданих у творах Лесі Українки, щоб переконатись, що поетеса розв’язувала актуальні проблеми свого часу на матеріалі, взятому з різних епох, з життя різних народів. Це давало їй можливість узагальнити зображуване, показати його в історичній перспективі, з особливою виразністю висловити ідею боротьби проти тиранії.

Ще далі по цьому шляху пішла Леся Українка у драмі «Осіння казка». Жанр казки дає авторці повну можливість абстрагуватися від усього випадкового, уникнути зайвих перехідних описів і пояснень, довгих психологічних увертюр, подати ідейний конфлікт в очищеному, вивільненому від одягу побутової вірогідності, вигляді. Правда, ідучи цим шляхом, поетеса багато втрачала на можливостях соціальної мотивації персонажа, і тому цей шлях для неї не став визначальним, але час від часу вона вдавалася до такого казково-абстрагованого способу письма, щоб розкрити ідею в її найтиповіших виявах.

На кришталеву гору, де, ув’язнена Королем, нудьгує Принцеса, прагнуть дістатися Лицар, а потім гурт робітників на чолі з Будівничим. Кожен персонаж – Король, Принцеса, Служебка, Лицар, Будівничий – уособлює в собі певну суспільну силу.

Багато існує думок про те, що уособлює собою Принцеса, на звільнення якої спрямовані зусилля інших героїв драми. Одні літературознавці вважають, що Принциеса уособлює мистецтво, інші – волю, ще інші – жінку (жіноцтво), селянство, розум, народ і т. д. Ми не будемо входити в суперечку, приєднуватись до якоїсь із версій чи давати свою. Нам здається особливо значущим революційно-визвольний пафос твору, показ дій різних суспільних сил у визвольній боротьбі. Важливо те, що в «Осінній казці» «вперше в українській літературі створено образи робітників як представників свідомого класу для себе, а не класу в собі. У цій драмі робітники виступають як керівна сила революції, їм властиві розуміння своєї ролі у боротьбі і впевненість у справедливості їх справи. Робітники виступають як сила, покликана визволити весь трудящий народ з-під влади експлуататорів. Таких образів до Лесі Українки українська література не знала».

Отже, історично правильний показ шляхів революції – шляхів невпинної роботи і боротьби, шляхів визволення і будівництва, а не руйнації, показ робітників – будівничих революції, яким невідомі страх, егоїстичний розрахунок, зневір’я чи безсилість – все це становить основний пафос твору. Письменниця зуміла в романтичних образах «Осінньої казки» розвинути далі тему «Каменярів», провістити подальші шляхи визволення, показати, що в борні за волю робітники мусять подолати не лише твердиню тиранії, а й вичистити брудні свинарники міщанства, відкинути зі свого шляху лицарів фрази, егоїстів.

Слід зазначити, що свобода особи завжди послідовно трактувалася Лесею Українкою, як свобода давати, а не брати, вільне право служити людям, батьківщині, вбачаючи в цьому сенс буття людини, громадянина. Послідовне заперечення анархо-індивідуалістичного, егоїстичного розуміння свободи особи говорить про те, що суть провідних політичних явищ Леся Українка розуміла як революціонерка. Романтичний пафос творів Лесі Українки визначається боротьбою двох начал – егоїстичного, «для себе», і жертовного, самовідданого – в ім’я людей. Зіткнення цих начал маємо в «Кассандрі» (Гелен – Кассандра), в «Осінній казці» (Лицар – гурт робітників). У поетичному діалозі «Три хвилини» романтично забарвленими образами Монтаньяра і Жірондиста письменниця ще раз показує згубність індивідуалістичного шляху в революції. Скорившись егоїстичній правді Монтаньяра, Жирондист, врятований фізично, духовно гине. Його життя стане доцільним лише тоді, коли він, перемігши страх за своє егоїстичне «я», повернеться до товаришів по боротьбі.

З особливою силою волелюбний мотив прозвучав у драматичній поемі Лесі Українки «В катакомбах». Конфлікт розкривається на зіткненні романтичного героя, послідовника ідей прометеїзму, з громадою християн. Крок за кроком з невмолимою логікою викриває Неофіт-раб лицемірство християнських понять братерства, смиренства, любові до ближнього, рівності. Цілющим повітрям для змучених душ є його слова, його символ віри:

Я честь віддам титану Прометею,
що не робив своїх людей рабами,
що просвіщав не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято...

Неофіт вирвався з страшної безодні смиренства, він переміг її, він випростав плечі, він – Людина! І радістю звучать його слова, слова звитяжця, а не раба:

...до ясної надії пориваюсь,
що я хоч здалека побачу волю,
що хоч мій син, онук, найдальший правнук
отого часу діжде, коли слово,
ганебне слово «раб», із світа зникне...

Леся Українка водночас дала тут нищівну відповідь тим, хто виводив ідею соціалізму з християнства. У листі до А. Кримського вона зазначала, що між християнином-єпіскопом і рабом-прометеїстом – велика прірва: «В найдавніших пам’ятниках, в «подіях апостольських», в листах апостола Павла, в автентичних фрагментах первісної галілейської пропаганди я бачу зерно сього рабського духу, сього вузькосердого квієтизму політичного, що так розбуявся далі в християнстві... Чи ж не проти сього повстає мій раб-прометеїст?» Християнство для письменниці – оте ненависне рабство духу, проти якого завжди протестує, бореться (хоч нерідко й падає в боротьбі) її вільний духом романтичний герой: «Християни, – пише вона, – правда, боролись виключно духом, але й убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати».

Проти рабства духу повстають і борються й герої наступних творів Лесі Українки – Річард Айрон, скульптор («У пущі»), Мавка («Лісова пісня»), Долорес («Камінний господар»).

Реалістичний і романтичний струмені органічно поєднуються у драмі-феєрії «Лісова пісня». Порив до світлих ідеалів волі, до інших, незвіданих світів виявляється в душі Лукаша, але обставини життя відкидають його назад, упокорюють своєму плинові. Дві правди, два шляхи, мов дилема, постають перед Лукашем: скоритися обставинам або виломитися з-під них; зберегти вільну душу творця або занедбати в собі неспокійну муку-мрію і «стати, як всі», поділяти їхні буденні клопоти... Обравши другий шлях, блукає він з пекельною раною в серці, «як вовкулака», нікому не даючи щастя й не знаючи його сам. Бо не можна, ніби каже письменниця, самохіть зректися стежок волі, зрадити мрію. Драма набуває виняткового значення завдяки глибокій філософській думці про суть людського життя.

Звичайно, треба завжди пам’ятати, що пишучи про давноминуле, використовуючи образи світової літератури, Леся Українка думала про свій час, вказувала шляхи для боротьби за краще майбутнє.

Л-ра: УМЛШ. – 1970. – № 8. – С. 16-22.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Леся Українка,Леся Украинка,критика на творчество,критика на творчість Лесі Українки,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчества Леси Украинки

Читайте также