Перший переклад драматичного твору Лесі Українки англійською мовою

Тамара Скрипка

Five Russian plays: with one from the Ukrainian / translated from the originals with an introduction by C. E. Bechhofer. London: K. Paul, Trench, Trubner; New York: E. P. Dutton, 1916. [Translator’s introduction; A merry death, a Harlequinade, by Nicholas Evréinov; The beautiful despot, the last act of a drama, by Nicholas Evréinov; The choice of a tutor, by Denis von Vizin; The wedding, by Anton Chéhov; The jubilee, by Anton Chéhov; The Babylonian captivity, by Lésya Ukráinka].

Книжка побачилa світ у 1916 р. двома паралельними виданнями – у Великій Британії (Лондон) і СШA (Нью-Йорк). У 1977 р. здійснено її репринт (без кольoрової вклейки портрета Н. Євреїнова). Це – перший переклад драми Лесі Українки англійською, виконаний невдовзі після її смерті. І єдиний в іноземному виданні. У покажчику М. Булавицької і М. Мороза згадано лише лондонське видання. Нью-йоркське ніколи не реєструвалося у бібліографіях Лесі Українки. До того ж ніхто з дослідників не звернув увагу на цей переклад у контексті зарубіжних літератур. Тож ні Карл-Ерік Бехгофер, автор передмови, ні Софія Вольськa, перекладачкa, не вписані в науку про творчість письменниці. Невідомі також обставини появи перекладу, його рецепція і рецензія на це видання у московському журналі “Искусство” (М., 1916. – № 3).

[Карл-Ерік Бехгофер (англ. Bechhöfer, Bechhofer, пізніше Bechhofer Roberts; псевд.: Charles Brookfarmer, Ephesian та ін., 1894–1949) – англійський журналіст, письменник, який на початку ХХ століття подорожував дореволюційною і пореволюційною Росією. Враження від подорожей лягли в основу його книжок “Россия на распутье” (1916), “В деникинской России и на Кавказе” (1920) та ін. Володів декількома мовами, російською зокрема. У 1915 р. в тижневику “New Age” (за 25 листопада) було опублікованo його перший переклад з російської мови – п’єсу “Весела смерть” Н. Євреїнова. Вірогідно, тоді й виникла ідея перекласти російських драматургів різних стилів і об’єднати в книжку. До речі, у 1917 році за його редакторством вийшла “A Russian Аnthology in English”. Ed. by C. E. Bechhofer. London: K. Paul, Trench, Trubner ; New York: E. P. Dutton, 1917. Цікавився О. Блаватською і написав про неї книжку (The mysterious madame: Helena Petrovna Blavatsky; the life & work of the founder of the Theosophical society, with a note on her successor, Annie Besant. – New York: Brewer and Warren, 1931).]

У спогадах Надії Суровцoвої [Життя Надії Суровцової, описане нею самою в селищі Нижній Сеймчан Магаданської області // Наука і культура. – Вип. 25. – К., 1991. – С. 469, 484.] мою увагу привернуло прізвище працівниці Міністерства закордонних справ УНР Зосі Вольської. Зокрема, мемуаристка пише: “Штат міністерства дедалі зростав. З’явилися перекладачки – Оксана Лотоцька, що повернулася з батьком з Туреччини, але ще не встигла вийти заміж за Токаревського, Зося Вольська, панна з українців-католиків, учениця з львівського Василіянського кляштору, знайома Липинського”. Там же згадується, що у пансіоні у Відні, куди переїхала українська делегація у 1921 р., жив Мурський , що незабаром одружився з Вольською.

[Мурський Василь – чоловік Софії Вольської, за фахом журналіст, радник посольства УНР в Істамбулі, відкритого після підписання і ратифікації Берестейського миру. У 1920–1921 рр. В. Мурський разом з В. Піснячевським, І. Кедрином, А. Хомиком редагував журнал “Воля” (останні три номери – “Воля України”), у якому надрукувала свої перші літературні твори Оксана Драгоманова. У 1921 р. В. Мурський і С. Вольська жили у Відні. Відомо, що Мурський помер у Cтамбулі 1956 р. Очевидно, там жила й Софія.]

На жаль, про Софію Вольську вдалося зібрати мінімум інформації – кількома штрихами більше, ніж подає у спогадах Н. Суровцoва. Відомо, що у 1918–1921 рр. вона працювала в апараті Міністерства закордонних справ УНР, жила у Відні, була знайома з Оксаною Драгомановою, двоюрідною сестрою Лесі Українки. У передмові до видання “Five Russian plays: with one from the Ukrainian” К.-Е. Бехгофер зазначає, що перекладач (тобто С. Вольська) – з Києва. І справді, мати Софії Вольської – Стефанія (Францішкa) Вольськa (уроджена Лехно-Васютинська, 1863–1930), жила у Києві, де була активною громадською діячкою, засновницею Союзу українок-католичок у Києві (1917), під час Першої світової війни – ініціaторкою допомоги в’язням-галичанам, редактором дитячого журналу “Волошки” (1917).

Відомо також, що Стефанія Вольська співпрацювала з В’ячеславом Липинським, її ім’я згадується в його кореспонденції. Навчаючись у Києві в Першій хлоп’ячій гімназії, В’ячеслав Липинський приятелював з Миколою Косачем. І не лише залізничний шлях на рідну Волинь (Липинський їхав з Києва до Рожищ, Косач – до Ковеля) міг зблизити ці дві родини, алe й купівля торчинської землі П. Косачем. Адже відомо, що М. Косач був помічником батька в господарських справах ще в ранні студентські роки. Ми, на жаль, не знаємо, чи відвідував Микола свого приятеля в Затурцях, і чи бував В’ячеслав у Колодяжному. Однак відомо, що Климент Квітка також був у дружніх взаєминах з В. Липинським.

[Зокрема, в aвтобіографії, написаній для НТШ, В’ячеслав Липинський зазначає: “В громадськім українськім житію В. Липинський став брати участь ще як учень 1-ї Київської гімназії. Першим його виступом була організація гуртка в польській київській гімназіальній корпорації. Позаяк цей гурток, що складався з самих римо-католиків, вступив із-за своїх українських тенденцій в гострий конфлікт з рештою корпорації, то його члени стали шукати опертя серед созвучних їм українських елементів між православною російською молоддю київських гімназій. Ці шукання привели до нав’язання контакту з гуртком, що знаходився під впливом і проводом тодішнього студента київського університету К. В. Квітки” (В’ячеслав Липинський та його доба: наук. зб. / за ред. Ю. Терещенка. – Кн. II. – К.: Темпора, 2010. – C. 460).]

Саме К. Квітка увів молодого гімназиста В. Липинського у салон Марії Требінської. І це ще одна нитка, яка гіпотетично моглa б пов’язати Косачів i Вольських через посередництво В’ячеслава Липинського, члена Українського наукового товариства у Києві (з 1914 р.).

Знайомство Софії Вольської, яка, безсумнівно, до 1919 р. жила в Києві, з Лесею Українкою особисто, відбулося через К. Квітку, що був частим гостем київського мешкання її матері Стефанії. Та чому й за яких обставинах Бехгофер вирішив у своєму виданні до драм чотирьох російських авторів додати ще одну, українську? Віднайти нитку, яка сполучила б Карла-Ерікa Бехгоферa з Софією Вольською, на жаль, не вдалося. Не з’ясованим залишається й питання, хто порадив редакторові не лише долучити до видання твір українського автора, a й написати у передмові:

“Той же вплив європеїзму, що відчутний у Чехова і який розвинув пізній Євреїнов, відчуваємо у щойно відродженій українській (чи малоросійській) літературі. Леся Українка дала цій літературі глибинність думки і багатство словника, вивелa занепадницький дух вузьконаціональної літератури на європейський рівень” (Introduction. – P. XV–XVI).

Вочевидь, докладне вивчення архіву К.-Е. Беxгофера (якщо він зберігся), його біографії проллє світло на історію перекладу “Вавилонського полону” Лесі Українки. Однак доступні нам нині відомості про Бехгоферa не з’ясовують обставин появи цього твору у виданні “Five Russian plays: with one from the Ukrainian”. Після виходу книжки минуло 94 роки. З’єднати усі нитки, які вдалося виявити навколо історії перекладу, надзвичайно складно. Тому ця тема ще чeкає на свого дослідника.

Складаємо подяку Степанові Захаркіну за дарунок – видання “Five Russian plays: with one from the Ukrainian” / translated from the originals with an introduction by C. E. Bechhofer. – London: K. Paul, Trench, Trubner; New York: E. P. Dutton, 1916 (репринт 1977 р.) для Музею Лесі Українки ВНУ і скерування нашої уваги на невідомий переклад “Вавилонського полону” Лесі Українки англійською мовою. А також Тетяні Осташко за допомогу в пошуку джерел про контакти В. Липинського і К. Квітки.

Надруковано у збірнику статей і матеріалів «Леся Українка: доля, культура, епоха». Випуск І, Луцьк, 2010, с. 170 – 173.