Уривок з книги «Як бути стоїком. Антична філософія для сучасного життя» філософа Массімо Пільюччі. Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Лабораторія вийде книжка «Як бути стоїком. Антична філософія для сучасного життя» філософа Массімо Пільюччі
Як філософія допомогла упоратися з наслідками поліомієліту, депресією та аутистичним розладом?
У цьому світі не існує більш недосяжної мети, ніж просто бути щасливим. Саме тому книжка «Як бути стоїком. Антична філософія для сучасного життя» філософа Массімо Пільюччі, що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, пропонує стоїцизм, як найкращий спосіб її досягнення. Це антична філософія, яка надихала великого імператора Марка Аврелія, покликана фокусувати увагу на дійсно важливому і відкинути не важливе. Завдяки розумінню стоїцизму, пошук відповідей на складні життєві питання стає значно простішим. Як не змарнувати своє життя? Чи є сенс змінювати відношення до грошей у світі, майже зруйнованому фінансовою кризою? І чи здатна філософія допомогти пережити велику особисту трагедію? Ким би ми не були, стоїцизм має щось важливе для кожного з нас.
Лоренс (Ларрі) Бекер
Нині професор філософії на пенсії, який викладав у Коледжі Вільгельма та Марії, — написав фундаментальну наукову книжку про сучасний стоїцизм.
Ларрі захворів на поліомієліт ще підлітком у 1952-му (до появи вакцини) і тривалий час провів у лікарні. Паралізований, спершу він лежав закутий у «залізні легені» — барокамеру, яка тоді слугувала апаратом штучного дихання. Однак після двох з половиною років реабілітації Ларрі вдалося відновити рухливість ніг, але не рук. А от проблеми з диханням із часом тільки погіршилися. Через труднощі з діафрагмою він дихає м’язами шиї. Коли Ларрі засинає, його дихання спиняється, рівень CO2 у крові починає зростати — і чоловік зрештою прокидається. «Трохи незручно», — жартує він. Тому для сну та денного відпочинку використовує невеличкий портативний апарат штучної вентиляції легень. Фізичні здібності, колись відновлені в реабілітаційному центрі, з віком поступово втрачаються, і тепер Ларрі може вести тільки індивідуальні заняття.
Ларрі розповідає, що на початку кар’єри він вставав із колісного крісла й сходами добирався до лекційної аудиторії й назад. Проте на початку 1980-х ситуація погіршилася — і його почала лякати сама думка про те, що треба йти на заняття або засідання кафедри. Спершу чоловік вирішив приховувати це від інших і просто якомога менше ходити сходами. Але зовсім скоро йому стало важко долати навіть ті чотири сходинки на шляху з його кабінету до подвір’я коледжу. Тож він без діла просиджував за робочим столом до самого вечора, боячись вийти на вулицю, і тільки затемна повертався додому.
Проаналізувавши свій стан, спершу Ларрі подумав, що в нього фобія. Імовірно, укупі із чимось на кшталт панічних атак. Тому звернувся до психіатра-реабілітолога. Сам лікар, до речі, виявився зовсім незрячим, тож навчання в медичному виші, певно, було для нього ще тим випробуванням. Кабінет психіатра розміщувався в гарному старому будинку: п’ять нерівних сходинок від автостоянки й ще чотири — до ґанку. Без поручнів. Халепа.
Вислухавши Ларрі, психіатр запитав, що його бентежить саме в цю мить, на що чоловік дещо роздратовано відповів:
— Мене бентежить, як вийти із цієї будівлі. Лікар спокійно підняв трубку, набрав секретарку й уточнив, чи є позаду будівлі пандус униз до автостоянки. Жінка підтвердила.
— Як почуваєтеся тепер? — поцікавився психіатр.
— Полегшало, — сказав Ларрі.
Потім лікар перелічив кілька практичних варіантів виходу із ситуації. Чи може Ларрі змінити кабінет? Ні. Чи може університет зробити пандус? Можливо. Психіатр розповів Ларрі, що в студентські роки йому доводилося добиратися до вишу на метро, але через незрячість він дуже боявся перебувати на платформі.
— Цей страх цілком обґрунтований, — додав лікар. — Як бачите, я вирішив працювати в місті, де немає метро.
І тут Ларрі стало трохи ніяково. У підсумку університет облаштував для нього пандус, а сам він придбав колісне крісло з ножним керуванням. Це був хороший урок практичного стоїцизму — і ні грама теорії.
Замислившись, науковець збагнув, що схожі ситуації траплялися з ним упродовж усього життя. Ба більше, таке буває з кожним — хоч з інвалідністю, хоч без. Ці роздуми підштовхнули його розробити низку порад, як допомогти іншим вибудувати свою власну життєву філософію незалежно від можливостей їхнього здоров’я.
Найперше, на думку Бекера, потрібно усвідомити свою дієздатність — агентність. Надважливо почуватися у світі не пасивним учасником ситуації (пáцієнсом), а діячем — áгенсом (або агентом). Проте для цього треба потрудитися: насамперед набути цю свободу волі, і головне — потім її не втратити.
По-друге, фокусуйтеся на спроможностях, а не на обмеженнях. Ларрі навчився не зважати на свою інвалідність або принаймні сприймати її як небажане байдуже. Це вимагає освоєння додаткових навичок, як-от постійне зосередження на своєму потенціалі. Кожен має наголошувати на посильному, а не на непід’ємному. Не кажіть: «Я не можу цього зробити». Говоріть натомість: «Я можу зробити це так».
Також дотримуйтеся настанови Сократа: пізнавайте себе. Знання своїх фізичних і психологічних спроможностей передбачає й усвідомлення своїх меж. Натомість незнання або — ще гірше — самообман щодо власних здібностей може бути вкрай небезпечним. Тому треба мати актуальне й точне уявлення про те, що нам під силу.
По-третє, треба розробити життєвий план. Для цього потрібно проаналізувати своє життя, продумати кроки та ухвалити рішення, «зважаючи на всі обставини», як кажуть філософи. Це не наївна ідея в дусі радянщини: відразу ж визначити наперед, чим хочемо займатися по життю, а потім просто виконувати план. Ні, Ларрі радше радить виробити звичку розмірковувати над тим, що для нас важливо і як найкраще цього досягти, а також регулярно переглядати свій план на життя залежно від мінливих можливостей та обставин.
По-четверте, ми повинні прагнути до внутрішньої гармонії, запорукою якої є злагодженість складових елементів нашого (гнучкого) життєвого плану. Нам треба узгодити духовний та раціональний досвід, бажання та потреби, думки та дії. «Як на мене, краще жити в гармонії, аніж бути знахідкою для біографа, журналіста чи пліткаря», — мудро підмітив Бекер.
І насамкінець Ларрі застерігає нас про стіни — перешкоди на нашому шляху. Наштовхнувшись на них, треба вміти їх розпізнати, а ще краще — передбачити їхню появу ще до зіткнення. За словами філософа, хитрість у тому, щоби знати, коли відступити: ні на секунду раніше й ні на секунду пізніше. Щоб уникати перешкод, потрібно не тільки все життя пізнавати себе та свої можливості, але й уміти відрізнити справжню «стіну» від омани.
Ендрю Овербі
Завдяки своїй життєвій філософії поборов депресію
Ендрю є найкращою ілюстрацією практичності стоїчної філософії. Як і Ларрі, Ендрю не стверджує, що стоїцизм — це чудодійний еліксир, та все ж він має свою користь.
Насамперед Ендрю зазначає, що для людей у депресії надважливо постійно відстежувати свою самооцінку та психічний стан. А стоїцизм якраз і вчить стежити за власними реакціями та критично аналізувати своє сприйняття та трактування світу.
Як пише Ендрю, уперше він познайомився зі стоїцизмом у 24 роки. У юності він страждав від депресії через поступове усвідомлення прірви між реальністю та очікуваннями від життя та світу. Тож вирішив, що тут допоможе переоцінка цінностей та, можливо, часткове звільнення від прив’язаностей до матеріального. Ендрю чув, що стоїцизм багато в чому схожий на буддизм. А ще під час візиту до Бібліотеки Клінтона в Арканзасі дізнався, що президент Клінтон високо шанував Марка Аврелія, імператора-стоїка. (Облишмо для інших дискусії щодо того, чи сам Білл Клінтон дотримувався стоїчних заповідей у житті й кар’єрі.) Хлопчину це заінтригувало — і він вирішив прочитати більше. До того ж однією із цілей стоїчної філософії, особливо в римську епоху, був душевний спокій — таке на користь кожному, а надто тим, хто потерпає від депресії. Стоїки досягали спокою через плекання позитивних емоцій, а також контроль і відкидання негативних. (Ми ще розглянемо ці техніки глибше.) На додаток у стоїцизмі Ендрю привабив дух єднання з усім людством, відмова від прив’язаності до зовнішніх благ, такої характерної для нашого гіперспоживацького суспільства, а також акцент на обов’язках щодо інших та незворушність перед лицем труднощів.
Завдяки стоїцизму Ендрю навчився перетворювати депресію на свого роду надбання. Ось як він це пояснює: «Депресивні люди досить самосвідомі. Навіть аж занадто, особливо стосовно негативу: вони часто зневажливо висміюють себе за незначні відхилення від власних стандартів ідеалу; принижують себе за неспроможність досягти досконалості у світі, який самі вважають сповненим недосконалостей і змарнованого людського потенціалу. Складником депресії є зацикленість на колишніх провалах, постійне обдумування подій чи обставин із минулого й на цьому підґрунті навіть втрата впевненості в собі. Таке мислення заважає досягати успіху й у теперішньому — принаймні в переважній більшості випадків. Це породжує нові провали, формулюючи зачароване коло, яке не так просто розірвати. Одна поразка накладається на іншу — і так без кінця і краю».
Ендрю наголошує ще на двох прийомах стоїцизму, практикування яких особливо корисне для депресивної людини — щоправда один у дещо суперечливий спосіб. Поперше, Епіктет наполегливо радить нам аналізувати свої «враження» — тобто перші реакції на те, що підносить нам світ — і ми усвідомимо, що здебільшого вони оманливі. Згадайте «гру в обрáзи» Ірвіна: хай що хтось говорить у наш бік — це його особиста думка, причому не завжди обґрунтована. А от ображатися чи ні на чиєсь зауваження — це вже вирішувати тільки нам, і байдуже, який намір мав співрозмовник. Приміром, мене обізвали товстим (що бувало нерідко в дитинстві). Чи це правда? Що ж, колись дійсно була. Тоді навіщо ображатися? Хіба взагалі можна дошкулити очевидним фактом? А якщо, навпаки, це неправда? Тоді виходить, що мій кривдник учинив по-дитячому, та ще й збрехав. То як це має зачепити мене, адже посутньо це ж він програв у поєдинку? Епіктет пропонує сприймати це як безневинну перевірку на стійкість: «Стань перед каменем і гидь його: що з того ти матимеш? Якщо слухач як кремінь, яка кривднику користь від кривди? <...> “Але ж я огудив тебе”. — Най піде тобі на благо».
Другим помічним методом, хоч як дивно, Ендрю зазначив негативну візуалізацію (як її називають сучасні стоїки). Основна ідея в тому, щоби регулярно фокусуватися на потенційно поганих сценаріях, при цьому повторюючи собі, що насправді все не так страшно, як здається, і у вас вистачить внутрішніх ресурсів з усім упоратися. Стародавні римляни називали цю вправу premeditatio malorum — «передбачення лиха», а нині її перейняли собі й когнітивно-поведінкова терапія та інші схожі підходи. Обдумувати можна як щось буденне (як-от роздратування від того, що хтось підрізав вас на дорозі), так і вагоме (наприклад, смерть близької людини або навіть свою).
Але навіщо комусь — не кажучи вже про тих, хто в депресії, — навмисно уявляти найгірше? По-перше, як показує спостереження, це справді працює: візуалізація негативних подій зменшує наш страх перед ними й готує морально до боротьби в разі їх виникнення. А по-друге, так ми вчимося цінувати й бути вдячними за всі ті часи, коли біда нас оминає: наприклад, за неквапливу поїздку по шосе в погожий день або за радість від спілкування з близькими, які живі та здорові.
Анонімний автор чи авторка статті
За 10 років до публікації статті в авторки виявили розлад аутистичного спектра. До діагнозу додалася ще й депресія від усвідомлення того, що її мрії про кар’єру науковиці не судилося здійснитися — не через зовнішні перепони (хоча здобути освіту історика й знайти роботу не так і просто), а через внутрішні бар’єри: жінка просто не могла вписатися в сучасний студентський соціум. Страх невдачі та брак упевненості в собі настільки заволоділи нею, що зрештою довели до психлікарні. А вийшовши звідти, жінка заново відкрила для себе стоїцизм. Колись іще підліткою вона вже читала про цю філософію в популярній книжці Юстейна Ґордера «Світ Софії». А тепер у пошуках спасіння написала в гуглі «когнітивно-поведінкова терапія» — і натрапила на сайт лікаря, який простежив корені цього підходу аж до буддизму та стоїцизму.
Начитавшись, жінка зрештою дійшла висновку, що найбільше їй відгукуються погляди римського драматурга й оратора Сенеки. Сенека писав про самопізнання і вважав, що часом найбільша перешкода для самовдосконалення — це ми самі: навіть усвідомлюючи, куди варто — і хочеться — йти, нам чомусь буває важко змусити себе розпочати подорож. Схоже, це спостереження відгукнулося нашій анонімній авторці: «Біда в тім, що люди з розладом аутистичного спектра часом не розуміють, що для них добре. Дехто на пошук мети витрачає майже все своє життя».
Відгукнулися анонімній авторці також і твердження Сенеки про соціальний вимір людського існування. В одному зі своїх відомих уривків мислитель каже: «Наша спільнота дуже подібна до склепіння, яке б завалилося, якби камені не опирались один на одного, підтримуючи тим самим цілість будови». Для нашої героїні як людини з аутистичним розладом суспільно корисні взаємини з іншими — досі чи не найбільший виклик. Зате тепер завдяки стоїцизму вона принаймні значно чіткіше усвідомлює свої цілі. Час від часу жінка перечитує слова Сенеки: «Хтозна, чи осягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії».
Три приклади, коротко розглянуті тут, мають засадничу спільність: і Ларрі, й Ендрю, й анонімну авторку стоїцизм спонукав змінити кут зору, докорінно переглянути свій світогляд. А в цьому й полягає призначення філософії: усі основні стоїчні автори наполягають на тому, що вкрай важливо розмірковувати про своє життя й щосили прагнути навчитися бачити речі в іншому світлі — більш раціональному та співчутливому. Ні, ці дві настанови ніяк не суперечать одна одній — точно не з позиції стоїків. Зміна перспективи допомагає людям краще впоратися зі своїми проблемами. Як і варто очікувати, стоїцизму часто закидають потакання пасивному смиренню — хоча відомі нам видатні стоїки безперечно були людьми дії і робили все посильне, аби змінити світ на краще. Хай там як, подолання труднощів — це важлива навичка, безумовно корисна не лише людям з інвалідністю, депресією чи розладами аутистичного спектра. Вона стане в пригоді кожному, адже всім нам життя час від часу підкидує проблеми, яким хоч-не-хоч, а треба якось давати раду.
Насамкінець, інший погляд на речі (а отже — й інакше розуміння) у поєднанні з розширенням можливостей завдяки вмінню переборювати негаразди іноді відкриває перед нами нові шляхи виходу із ситуації, які раніше нам і не спали б на думку. Наприклад, як тоді психіатр підказав Ларрі кілька очевидних — зокрема, й дуже практичних — рішень його біди, змусивши пацієнта ніяковіти. Стоїцизм — не чарівна паличка. Утім, коли філософія спроможна допомогти навіть за дуже складних обставин, на неї точно варто звернути увагу — а може, й навіть попрактикувати.
