18.02.2017

Леся Українка

«Стародавня історія східних народів» і поезія Лесі Українки на єгипетські теми

Сергій Романов

Проблема співвіднесеності художніх текстів та наукових, критичних публіцистичних праць Лесі Українки в літературознавстві не нова. Особливу увагу дослідників у цьому контексті привертають її твори на теми з минулого. А от постійний інтерес письменниці до стародавнього світу насамперед пояснюється глибоким захопленням історіографією – аж до випробування власних можливостей у цій царині знань. Важливим підтвердженням сказаного, на чому акцентують і такі сучасні науковці (за фахом професійні історики) як О. Огнєва [3] та Ю. Кузьминець [2], є укладений у 1890–1891 рр. двадцятилітньою Ларисою Косач підручник для сестри Ольги “Стародавня історія східних народів”. Ця праця, що в силу своєї природи мала компілятивний, описово-дидактичний характер, усе ж увиразнювала ті періоди й колізії розвитку людства, які найбільше цікавили молоду авторку, а також, певним чином, визначала й спрямовувала її подальші мистецькі пошуки. Так, окрім значного, ретельно дібраного й концептуально викладеного фактологічного матеріалу, підручник містить доволі виважені коментарі та узагальнення щодо логіки й законів історичного процесу самої авторки. Згодом цей “теоретичний ресурс” спрацює не лише на етапі підбору тем та сюжетів, але й позначиться на усталенні ідейної основи деяких віршованих творів Лесі Українки. Безпосереднім виявом взаємодії її наукового та художнього мислення бачиться поезія на єгипетські теми.

В „Історії”, у якій розглянуто шість стародавніх держав, країні фараонів присвячено непорівняно більше місця, ніж усім іншим. І зумовлено це не лише достатньою джерельною базою або “модою” на Схід у Європі рубежу століть, а, найперше, особливою думкою самої авторки, яка вважала давньоєгипетську цивілізацію не лише найдавнішою, а й такою, що справила суттєвий вплив на розвиток усього людства [6, 161].

Водночас прагнення змалювати етнічну своєрідність чи, сказати б, автентичність Єгипту, яку він незворотньо втратив у часи занепаду, спонукало Лесю Українку заглибитись лише у перші три (із п’яти окреслених науковцями) періоди його історії як найменш позначені іноземними впливами. Звідси й важливе усвідомлення того, що будь-який позанаціональний тиск гальмував органічний розвиток держави, а ще: “при чужих пануваннях упадав хист, після ж політичного відродження наступало завжди і відродження хисту” [6, 130]. Наведене твердження, як видається, є одним із ключових у розумінні історії молодою Ларисою Косач і засадничим для неї як укладача підручника. Вже у своєрідному вступі до нього, названому “Світ відомий давнім людям”, авторка декларує свою пошукову концепцію, вказуючи на те, що саме “з останків давнього хисту, ми бачимо правдиву, певну [курсив мій Р. С.] історію, історію хисту, історію цивілізації” [6, 12].

Принцип ототожнення, а, фактично, пріоритету у вивченні духовно-етичного, культурного досвіду країни, а не її політико-економічного поступу, раз у раз оприявнюється і в основній частині книги. Зокрема, у “єгипетському” розділі чотири із восьми підрозділів віддано послідовному розгляду “Пам’ятників” (архітектура, скульптура, малярство), “Віри”, “Звичаїв” та “Письма” цього народу. Досить симптоматичною у такому контексті виглядає і така авторська заувага: “А се може власне і єсть найцінніше в людській історії – історія культури” [6, 98].

Саме оригінальні культурні (вужче – мистецькі) здобутки з-поміж помітних досягнень цивілізації Леся Українка цінувала найбільше, констатуючи, зокрема, у підрозділі “Пам’ятники”, що “Хист єгипетський вище від хисту всіх інших народів східних, якщо не красою своєю, то розмаїтістю тем, простотою і надто грандіозністю… Вони все будували на вічність” [6, 135]. До однієї із таких вічних споруд поетеса й звернулася у створеній влітку 1900 року (майже через десять (!) рр. після “Історії…”) поезії на єгипетські теми. “Сфінкс”, якщо врахувати авторське означення, є, власне, легендою (за збіркою 1902 р. “Відгуки”) або ж фантазією (за журнальною публікацією 1903 р.) і перша, і друга дефініції, окрім жанрового визначення тексту, опосередковано вказують ще й на застосований у ньому принцип інтерпретації історичного фактажу та, загалом, його сприйняття і розуміння. [Слід підкреслити, що у своєму підручнику Леся Українка демонструє усвідомлення того, що стародавня історія людства (у першу чергу політична, подієва історія) збереглася не як звід чітких, структурованих фактів, а швидше як певна традиція переказів, легенд, міфів. І, наприклад, до “єгипетського” розділу авторка досить охоче залучає такий “фольклорний” матеріал [6, 90; 93; 142-144].] У вірші “Легенди”, написаному через тиждень після “Сфінкса”, Леся Українка певним чином виявляє й власне ставлення до означеного у назві різновиду епічної розповіді:

У легендах стародавніх

справедливості [йдеться не лише про етичну категорію, але й історичну достовірність – Р.С.] немає

все там річ іде про жертви

та кривавії події […]

Та горить у мене серце,

Коли я їх пригадаю –

проти сих легенд червоних

білий світ блідим здається [5, І, 211].

Однак, обравши модель легенди для жанрової організації матеріалу, письменниця, водночас вилучила з неї осердя – казково-фантастичний компонент, спрямувавши розповідь у цілком реалістичне русло. Тому, те, про що йдеться у творі, читачеві немає особливої потреби піддавати сумніву, перевіряти, відділяючи правду від вигадки. Усе, що описується, так чи приблизно так й могло відбуватися насправді. Кажучи іншими словами, Леся Українка на основі ретельно простудійованих історичних джерел розгортає один з найбільш імовірних варіантів розвитку певної події чи явища минулого. У поезії “Сфінкс” таким “об’єктом” художнього дослідження стає своєрідний символ Єгипту – одна з найдавніших, найвеличніших, найзагадковіших пам’яток його культури. І перше, що зацікавить поетесу: хто і для чого побудував цю грандіозну споруду? Із відповіді на ці питання фактично й починається легенда про сфінкса:

…В душі раба, що зріс в тяжкій неволі,

Вродилась мрія і запанувала…

І наказала мрія взяти камінь…

І з нього витесать дивну подобу

На вічну загадку вікам потомним [5, І, 204].

Раб у поетеси – це не пряма вказівка на соціальний статус творця культурних цінностей, а, насамперед, узагальнений образ (чи уособлення) єгипетського народу. В “Історії…” авторський акцент на всуціль підневільному, безправному становищі простолюду в стосунках із панівною верхівкою (правителями і жерцями) є одним із найвиразніших – аж до паралелей із українською минувшиною. „Був той люд подібний до нашого люду в часи кріпацтва, його робота, його земля були чужою власністю. Проте він поважав, часом і любив своїх царів. Приголомшений темний люд не чув у собі сили до самостійного, вільного життя, він звик до своїх пут, що мусив носити” [6, 153-154]. Але свавільна влада була не єдиною силою, якій доводилося протистояти давнім єгиптянам. Не менших зусиль від них вимагала й боротьба із суворою та примхливою природою. У поезії Лесі Українки її найчастіше уособлюють сонце і пустеля. Тому створена рабом-митцем (народом) дивовижна скульптура сприймається і як підкорення, сказати б, одуховлення бездушної „мовчазної розлогої пустині // і розпачливо мертвого простору”, і як своєрідне звільнення від тягаря усюдисущої „влади сильних фараонів” [5, І, 207].

Завдяки своїй грізній (трансцидентній) сутності, яка є визначальною і сильнішою навіть у порівнянні із могутньою природою: „Той погляд і той усміх був сильніший // Аніж убійче сонце у пустині” [курсив наш – Р. С.], сфінкс постає втіленням найвищої над земним світом влади – божественної: „І та потвора стала в людях богом” [5, І, 204]. В „Історії” Леся Українка робить досить докладний опис сфінкса і подає одну із версій того, яку саме силу він символізує. „Недалеко від піраміди Хефрена є великий сфінкс. Він витесаний із цілої скелі і тілько там, де не вистачало скелі, докладено привезеного каменю. Тіло Сфінкса має 57 метрів наздовш, воно сливе ціле засипане піском… З піску виринає тілько голова, що має 9 метрів заввишки, видно, що колись вона була помальована на червоно. Де-не-де вона пооббивана. На ній написано гієрогліфами, що вона з’являє Гармаку, бога зі ходячого сонця…” [6, 96]. А от у поезії авторка наводить кілька імен-означень цього божества, окрім того, виявляє елементи присвяченого йому культу, а, головне, визнає нерозгаданість, попри усі зусилля поетів і учених, його таємниці.

Цікавим видається й зіставлення особливостей сприйняття сфінкса Лесею Українкою-митцем, яке формувалося в процесі вивчення історії Єгипту (за посередництвом наукових концепцій, міфів, легенд, а також ілюстративного матеріалу: графіки, фото і т.ін) та особистих вражень від побаченого, коли поетеса 1909 року відвідала цю далеку країну. У першому випадку маємо відсторонений, майже фактографічний опис скульптурної пам’ятки:

…на розпеченім піску

з’явився твір немов жива потвора:

Ліниве тіло лева простяглося,

Мов спекою пригнічене в полудне,

Та загадкова людська голова

Здіймалась гордо і дивилась просто

Камінним поглядом поперед себе,

А на устах був усміх зловорожий.

[5, І, 204]. [курсив наш – Р. С.]

Коли ж Леся Українка вперше приїхала до Єгипту, її оцінка місцевих архітектурних пам’яток виявилася суттєво іншою. „Бачили ми великі піраміди і великого сфінкса”, – писала вона у листі до матері, – „се щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотографії і т.п. не можуть дати справжнього поняття про душу (курсив автора) сих камінних істот. Особливо сфінкс – він має велику тисячолітню душу, він має живі очі [курсив наш – Р.С.], він немов бачить вічність [5, XII, 298-299]. Зрозуміло, що таке емоційне сприйняття було зумовлене безпосередніми спостереженнями і враженнями, які стали для Лесі Українки тим необхідним доповненням, після якого вона могла з певністю засвідчити: „Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла його до кінця геніальний хист, як побувала в Каїрському музеї” [5, XII, 299 – 15.02.1910 р. До М. В. Кривинюка].

Один із раритетів столичного музею привернув увагу поетеси настільки, що вона після перших відвідин планувала разом із Д. Яворницьким «ще раз… поїхати – на „пані з золотим обличчям” подивитись (там є одна така красавиця)» [5, XII, 460-461]. Висловимо припущення, що у музейному експонаті Леся Українка впізнала / побачила героїню своєї легенди, створеної ще у 1900 році. Написана на другий день після „Сфінкса”, „Ра-Менеїс” продовжувала „практику” поетичного осягнення давньоєгипетської історії, але у більш епічній, сказати б, масштабнішій формі.

У незначному за обсягом тексті перед читачем постає далеке минуле Єгипту, а також, у другій половині розповіді, його непримітне сьогодення. Об’єднує дві майже рівновеликі частини твору постать головної героїні. Важко сказати чи був у неї реальний прототип (в „Історії” згадано небагатьох жінок-монархів), однак життєвий шлях Ра-Менеїс на троні є типовим для самовладних фараонів. Змальовуючи урядування цієї правительки, Леся Українка, водночас, відтворює й своєрідний алгоритм руху, в основних рисах, внутрішню тенденцію розвитку політичної (подієвої) давньоєгипетської історії, циклічний характер якої, визначала усталена традицією консервативна діяльність кожного чергового представника правлячої династії, які, впродовж тисячоліть, неспішно змінювали одна одну.

Як і годилося „гордій цариці, дочці фараонів” Ра-Менеїс була грізною і безжальною, як і абсолютна влада, яку вона уособлювала. Життя країни під її рукою мало чим відрізнялося від часів її попередників і наступників:

Весь Єгипет стогнав мов співучий колос у пустині…

Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий…

Але як тільки з’являлась до люду цариця…

Миттю лев той народний під ноги цариці лягав,

З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию [5, I, 206].

Концепція внутрішньої державної політики сконденсовано подана Лесею Українкою в поезії і розлого, на десятках сторінок, описана у підручнику, виглядала б неповною без освяченого релігією культу фараонів. Фактично, під цим оглядом, усі сили народу було спрямовано на задоволення примх і потреб монарха-божества:

Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами.

Всі кам’яні богині робились до неї подібні…

Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині, –

Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем [5, I, 206].

Не зовсім усталеним, але й не винятковим виявилося і завершення цьогосвітнього існування Ра-Менеїс, власне її переходу до царства мертвих. Єгипетський народ, як це не раз було насправді [6, 95-96], не маючи змоги помститися земному богові за його життя, віддячував йому після смерті:

Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.

Там їй вихри щороку могилу рухому робили.

Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою вмерлу [5, I, 207].

А закінчується перша частина твору своєрідним розкриттям природи занепаду, що його рано чи пізно переживає кожна могутня держава-цивілізація. На думку авторки чи не основною причиною цього є морально-етична деградація (зумовлена різними чинниками) етносу і, як наслідок, незакоріненість, розрив із високою націєтворчою традицією, культурою предків.

Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,

І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались

Тисячолітнього трупа – він розпадався на порох,

І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків не вічні… [5, I, 207].

У другій частині легенди, дія якої, вочевидь, відбувається у часи автора, розповідь, суттєво втрачаючи екзотичність і яскраву описовість, трансформується (не порушуючи архітектоніки тексту) у майже сюжетне зображення подальшої „долі” Ра-Менеїс. Завдяки сприятливим природним умовам мумія цариці кілька тисячоліть непорушно пролежала у пісках, аж поки її не виявив караван арабських завойовників-скарбошукачів. Потім сталося те, що було типовим для Єгипту кінця ХІХ – поч. ХХ ст., і про що докладно пише Леся Українка у своїй „Історії” [6, 96-97]: колись всемогутню владарку (яка іронія) „за безумнії гроші” продано європейцям. А далі, стилізуючи розповідь в контексті першої частини твору за посередництвом певного роду глос-образів: сучасні правителі – фараони; робітники-вантажники – раби; музей – храм „для богів всього світу // Він же гробницею був для всього, що колись панувало” [5, I, 208], поетеса показує недовготривале перебування своєї героїні в Лондоні – столиці новітньої держави-імперії. Остаточна смерть Ра-Менеїс – розклад тіла під впливом сирого клімату, що за віруваннями єгиптян означало цілковите знищення / зникнення, – стає не лише пересторогою новочасній цивілізації у минущості земного панування, але й символом трагічності відриву від рідної землі.

Чергове поетичне „занурення” Лесі Українки у стародавню історію країни фараонів і знову у формі диптиху, сталося майже рівно через чотири роки після „Сфінкса” і „Ра-Менеїс”. Створені в один день „Напис в руїні” та „Ізраїль в Єгипті” у журнальному передруці 1906 року були подані під спільною, дещо незвичною, ци`кловою назвою “Єгипетські барельєфи”. У цьому випадку своєрідне жанрове означення не стільки вказує на принципи сприйняття й інтерпретації матеріалу, як на його походження, а, відтак, певною мірою і структурування у художньому тексті.

Барельєф, як вид скульптури, був дуже поширений у Єгипті і, як правило, слугував для відтворення сцен життя панівної верхівки. Із однієї з таких уцілілих плит Леся Українка у поезії „Напис в руїні” і відчитує „біографію” котрогось із давніх правителів. Примітно, що його ім’я не називається – воно не збереглося, стерте часом або, що ймовірніше, знищене кимось із заздрісних наступників на троні [6, 151]. Зрештою, як можна було пересвідчитись на прикладі „Ра-Менеїс” ім’я, як власне, і сама особа монарха цікавили поетесу найменше. Її тексти – не прискіплива реконструкція подій чи постатей минулого, а, насамперед, пошук загальних закономірностей історичного процесу. Тому, той досвід царювання, який, за сценами барельєфу, відстежує авторка, є узагальненими і, як переконує „Історія” [6, 94; 108; 115], типовими проявами деспотії фараонів і, у такому контексті, близький до реалій змальованих у „Ра-Менеїс”. З огляду на це єдиною суттєвою відмінністю „Напису в руїні” є акцент на особливостях не лише жорсткої внутрішньої, але й зовнішньої давньоєгипетської політики. Зокрема, загарбницькі війни, окрім того, що збагачували і зміцнювали метрополію, велися ще й зі свідомою метою поневолення сусідніх народів. І, з цього погляду, в „Історії” є характерна розповідь про видатного завойовника Рамзеса ІІ, що його корінне населення славило не так за успішні воєнні походи, як за те, що на будівництві він намагався використовувати працю полонених, а не своїх підданих [6, 115-116].

А от своєрідне поетичне оскарження „краю неволі, оселі роботи” [4, 254] із так би мовити позиції самого поневоленого, знаходимо у вірші „Ізраїль в Єгипті”. І хоча його ідейне осердя закорінене у іншу – юдейську етно-релігійну традицію, сам розвиток теми через зіткнення / зіставлення двох різних культурних, світоглядних систем, дозволяє Лесі Українці відтворити увесь жах та безнадію фізичного і морального рабства:

Нащо будуємо сії могили?

Нащо ми тешем каміннії труни?

Чи сховаєм у них фараонів,

Чи поховаєм себе?

Наші батьки вже лягли підмурівком

там де стоять нечестивії храми,

нільськії багна загачено трупом

наших безщасних дітей [4, 254].

Навіть такий внутрішньо консолідований і, оперуючи сучасною термінологією, національно та релігійно свідомий етнос як євреї під єгипетським тиском не рідко впадав у відчай і зневіру:

Тіло Ізраїля буде в могилі,

Дух, що з’являвся в огні, спопеліє,

Ся ж осоружна, царська піраміда

Буде ще довго стоять…[4, 255]

[Докладно про „єгипетський полон” євреїв Леся Українка розповідає у розділі під назвою „Історія ізраїлітів (жидів)”; у частині ж підручника, присвяченій Єгипту, цей період минулого згадано лише принагідно [6, 116-117].].

Мало чим, у цьому плані, різнилося становище автохтонного населення, адже і його владна верхівка визискувала з неменшою інтенсивністю. Промовистими свідченнями нестерпного соціального гніту рясніють сторінки „Історії”, згадується про це і у поезії:

[цар] І на війну жене своїх підданих,

І посилає на роботу люд…

Іде той люд, мов хвилі в океані,

Без ліку, без числа на бойовисько

І стелиться під ноги коням царським.

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетській роботі [5, I, 311].

У підручнику Леся Українка намагається простежити генезу тиранії як владної практики, з’ясувати причини її толерування громадянами, і насамперед простолюдом. Коріння проблеми вона, зокрема, вбачає у соціально-економічній нерівності, яка виникала у ситуації, коли сильний правом сильного встановлював свої закони і підпорядковував собі інших. (Тут авторка проводить цікаві паралелі із Україною доби феодалізму [6, 154]. Мала місце, на її думку, і так звана „змова верхів”, коли „цар, святці та вояки правили Єгиптом і людом, а люд гнувся, робив і мовчав, як мовчить і досі під чужим ярмом” [6, 153]. Важливу роль відігравало і обожнювання правителя, яке у східних деспотіях було особливо поширеним. „Культ царя одразу вражає, може більше, ніж культ святих звірів, однак”, – додає авторка, – „як поглянути на деякі зовсім новітні монархії (царства), то сей культ може перестати так дивувати” [6, 150].

Прискіпливий аналіз доступних джерел переконує Лесю Українку в тому, що подана грецькими та римськими історіографами панорама життя давнього Єгипту не в усьому є цілісною і об’єктивною. Найбільше її непокоїло те, що античні учені надміру захоплюючись суспільно-політичним, релігійним устроєм країни, успіхами в економіці, військовій справі, мистецтві, випускали із уваги особливості й умови існування простолюду – головного творця державної могутності. „Тільки часом, може несподівано для самого історика, прокидався в його розповідях інший бік життя, життя народнього. З тих одривчастих фактів приходиться теперішньому історикові складати картину народнього життя в Єгипті, не так може блискучу й принадну картину, та проте ближчу до правди” [6, 155]. Цей обов’язок сучасного історика Леся Українка повністю покладала й на себе – як автора-укладача підручника, так і письменницю.

Вже починаючи зі „Сфінкса” героєм художньої розповіді вона робить раба (народ) – у „Ра-Менеїс” – протиставляє його волю монаршій владі, – а у „Написі в руїні” максимально можливо цей конфлікт загострює. (У вірші „Ізраїль в Єгипті” мова хоча й ведеться від імені невільника, проте – це голос чужинця, людини іншої культури й ментальності). Окреслене протистояння поетеса розгортає на глибинному, сказати б, онтологічному рівні – ставлячи й однозначно вирішуючи питання істинного творця (чи рушія) історичного процесу. Так, кожен правитель добре розуміючи, що людське життя є швидкоплинним і минущим, усіма можливими способами прагнув залишитись у пам’яті нащадків. Традиційно, у давньому Єгипті свідченням могутності володаря була усипальниця-піраміда, кожна з яких буквально стояла на кістках своїх будівничих:

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам’ятник – хай гине раб! [5, I, 311-312].

Водночас раб, який життям платив за славу і велич фараона, можливо, і не усвідомлюючи цього, грандіозною працею і натхненням творив, насамперед, власне безсмертя:

І кожна статуя, колона, малювання,

Мережечка, різьба і навіть цегла

Незримими устами промовляє:

Мене створив єгипетський народ [5, I, 312].

Цікаво, що у чорновому варіанті „Напису в руїні” Леся Українка і монархові залишає „шанс” на безсмертя. Тут вона пропонує визначатися самому читачеві (тобто сучасникові), фактично залучаючи його до вирішення цього непростого питання:

Умер давно той цар з лицем тирана,

Умер давно народ, йому підданий,

умерло ймення, і загибла пам’ять.

Зосталася по їх дивна будова,

Царю могила, пам’ятник народу,

А що здобув той цар з лицем тирана?

Собі могилу, пам’ятник… [5, I, 425].

Натомість закінчення чистового автографа є суттєво іншим, власне, не таким неоднозначним. Окрім того, що воно майже удвічі коротше, із попереднього варіанту залишився тільки один рядок:

Умер давно той цар з лицем тирана, (і далі за текстом):

Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.

Співці, не марте, вчені, не шукайте,

Хто був той цар і як йому наймення:

З його могили утворила доля

Народу пам’ятник, – хай гине цар! [5, I, 312].

Останній рядок є промовистою антитезою до тези заявленої дещо раніше (про царя, який будує „Для себе пам’ятник – хай гине раб!”). Оновлений фінал „Напису в руїні” „підтверджений” апеляцією не до думки звичайного мандрівника (як було у чернетці), а до авторитетніших інстанцій – мистецтва й науки – звучить ще й сміливим закликом-звертанням автора до своїх сучасників: „хай гине цар!”.

Третє і останнє поетичне звернення Лесі Українки до єгипетської теми також сталося через доволі значний проміжок часу. Через шість років після створення „єгипетських барельєфів” і двадцять після укладення „Історії”, вона, нарешті, сама приїхала в країну про яку так багато знала і чимало написала. Безпосереднім „результатом” цього візиту став, початий і завершений протягом останнього березневого тижня 1910 року, цикл із шести поезій „Весна в Єгипті”. Тут, на відміну від розглянутих творів, помітніше проявилося ліричне обдарування поетеси: тонке відчуття атмосфери, внутрішньої сутності цієї екзотичної країни і насамперед її дивовижної природи. Очевидно, що виразна настроєність циклу, зумовлена безпосередніми враженнями, виключала наявність широких історіографічних спостережень та узагальнень. Тому ледь помітні паралелі із далеким (міфічним) минулим держави можна відстежити лише у вступній „Хамсін” і заключній „Таємний дар” поезіях. Так, у першому творі окрім ремінісценцій в давньоєгипетську релігійну містерію, опосередковано, майже натяком, вказано на ізольованість, закритість цієї культури для чужинця (власне самої авторки). А от в останньому вірші циклу ця символічна заборона знімається і „Голос таємний, – ліричній героїні, – забутую править легенду” [5, I, 366] про народження Нілу і людської цивілізації на його берегах. (Схожий переказ про походження світу подано і в „Історії” [6, 142-144]).

Із усіх таємних дарів, якими щедрі боги обдарували народ, поетеса найбільше захоплюється тією подиву гідною „незламною радістю”, що й „гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає” [5, I, 367]. Цей незмінний життєвий оптимізм і веселу вдачу єгиптян Леся Українка зауважила вже давно (ще укладаючи підручник) і навіть пробувала знайти цьому феномену наукове пояснення [6, 144-146]. Вдруге на цю визначальну рису національного характеру вона звернула увагу 1910 року коли, перебуваючи у Єгипті, розпочала працювати над переспівами його пісенної лірики. І хоча в „Історії” авторка дійшла висновку про порівняно невисокий рівень давньоєгипетського поетичного мистецтва [6, 159], безпосереднє перебування в країні усе ж заохотило її докладніше із ним познайомитися. Відзначивши кілька спільних для українського та єгипетського фольклору моментів, Леся Українка, водночас, вказує на майже повну відсутність в рідних для неї піснях життєствердного пафосу й уміння радісно і весело сприймати світ для того „щоб набратися сили боротися з горем та лихом”. Адже „Скільки суму навколо, таким смутком повилася вся історія і сучасність наша, що морок починає опановувати душу і серце народу нашого, одбирати йому хіть до життя [5, VIII, 354]. І, у цьому контексті, свою нелегку працю інтерпретатора (переклад робився із прозового німецького наукового викладу) вона сприймає як своєрідну підтримку чи, сказати б, „урок виживання” для українців. „Нехай же хоч промінь радощів давнього, вже згаслого народу, як живий промінь згаслої зорі, звеселить нашу трудну путь хоч на хвилину. Може тому єгипетський народ жив так довго, що вмів почувати радощі навіть найтяжчого життя” [5, VIII, 354].

А в найтяжчі для самої Лесі Українки роки Єгипет, який буквально зробився її останнім прихистком-фортецею, де можна було хоч трохи відійти від виснажливої (і майже програної) „тридцятилітньої війни” з туберкульозом, став чи не „рідною стороною”. Цей насправді життєдайний для неї край був настільки близьким, що у написаній там поезії із промовистою назвою „Сон”, поетеса підсвідомо ототожнює Єгипет і Україну:

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет… синій намет

неба високого міниться сяєвом…

Ох, та й високе ж! Як вільно, як радісно,

Так, се Єгипет…

Тихо та любо… чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

батьківська хата і луки зеленії,

темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна

Очевидно, перебування у Єгипті сприяло тому, що у 1911 році Леся Українка розпочала роботу із підготовки до друку своєї „Історії”. У листах того часу вона повідомляла, що інтенсивно студіює відповідні (у тому числі й нові) історіографічні джерела і, за потреби, вноситиме необхідні правки та доповнення. Суттєво змінитися мала й назва книги, а саме: «„Історія давніх народів Сходу”. Зложила Леся Українка по Менару, Масперо і інших». На жаль, другий, відредагований авторкою, рукопис підручника було втрачено і тому в 1918 році зусиллями О. Косач-Кривинюк світ побачив саме первісний варіант (1890-1891 рр.) „Стародавньої історії східних народів”.

Підсумовуючи, слід визнати, що поезія Лесі Українки на єгипетські теми є оригінальним мистецьким увиразненням її „Історії”, власне – висловлених у ній поглядів на особливості розвитку давньої цивілізації і, загалом, суті й закономірностей історичного процесу. Під цим оглядом, поетичні тексти сприймаються ще й як своєрідні барельєфи-ілюстрації із життя Єгипту часів фараонів. (О. Косач-Кривинюк згадувала, що текст книги повинен був супроводжуватися, особисто підібраним авторкою, ілюстративним матеріалом [1, 3]. Водночас і сам підручник, який виразно кореспондує із художніми творами поетеси, окрім своєї навчально-освітньої (інформативної) функції, суттєво сприяє їх належній літературознавчій інтерпретації.