У катакомбах

С. Барик

Драматична поема «У катакомбах» – зразок дозрілої думки письменника громадянина-революціонера і зразок технічної досконалості драматичного письма Лесі Українки. Правда, тут драматична форма цього твору позбавлена дещо свого власного життя, позбавлена того руху живих людей перед очима читача чи глядача, що робить взагалі твір сценічним, але зате авторка стільки гнучкості, стільки руху, стільки сили надала словесній боротьбі героїв своєї поеми, що читач безперечно відчуває і майже бачить той шалений рух, а разом з тим і бій ворожих поглядів та окремих думок, що мов мечі крицеві раз-у-раз схрещуються, бряжчать і віщують комусь конечну смерть чи перемогу.

Боротьба йде від самого початку до кінця між Неофітом-рабом та Єпископом. Поодинокі репліки інших дійових осіб постачають лише, так би мовити, зброю для обох учасників запеклого герцю, але активної самостійної участі майже не беруть. Окремі етапи розвитку цього герцю найкраще можна вирізнити, простеживши за загальним побудуванням драматичної поеми та способом, яким даний свій твір Леся Українка виклала.

Велично, піднесено і захоплено-спокійно кінчається епископова проповідь; побожно, тихо та покірно громада християн стоїть у гіпнозі блаженного спокою. Ніяке земне слово не зворушить його й її. Сумнівів і питань спокусливих бути не може. Сон-мрія про царство Боже приспали всі земні болі й страждання. Декілька ліній-образів спрямовують очі громади до неба, і земля розтала під їх ногами. Це останні акорди, це берег, до якого пристали певно й твердо серця і душі вірних: брат Харіклей (звичайна людина) – сяде поруч самого господа Христа, Господь Бог визволяє від земних кайданів, з гріховної темниці і виводить людей – у царство світла вічного, а брат, що був на землі рабом поганським, – тепер став рабом Господнім і більш нічиїм!

Три лінії знялися з землі на небо, і це цілком досить, а може саме стільки й треба було, щоб як найекономнішим способом, але й найвлучніше подати те тло, на якому розгорнеться дальша боротьба. Але боротьба не приходить зовні, вона корінням своїм міцно вросла в саме те тло, чи висловившись загальновживаним терміном – в експозицію, а з формального боку це одна з умов органічного зв’язку між найдрібнішими частинами твору.

Слово «раб» в даних конкретних умовах для нововихрищенця-раба немов крапля холодної води, що бризнула на розпечене залізо, і початок непорозуміннів і конфліктів, а для нас початок дії готовий. Питання, що скаламутить воду, що блискавкою розітне голубе небо релігійної екстази, що викличе на герць того, хто мусить на його відповісти, це слова: «Господній раб?» (Два слова!). І далі зараз же ще один вибух: «хіба ж і там раби?» і втретє – повне розгубленості й докору здивування: «А ти ж казав: нема раба, ні пана у царстві Божому».

Неофіт-раб відразу нападає. Цікаво простежити, як організований цей напад. Усього три речення: перше – лише два слова, а на стопи – дві ямбічних стопи; друге – три слова (хіба ж і там раби) і три ямбічних стопи, а третє (здивування, рівнозначне питанню) в півтора рази більше за два перших. Тут ми звертаємо увагу на словесний обсяг окремих речень, але і ясність та обсяг думки теж росте від першого до третього. Перше – це щось ніби безумовний рефлекс, повторення єпископових слів, у другому – проблиск свідомої думки, а в третьому вже готове й чітко сформульоване питання. Крім того, навіть саме слово «раб», вжите в різних формах чи словосполученнях, дає велику силу наростання: «раб» – «раби» – «нема раба, ні пана».

Останнє, що робить цей неофітів напад таким дисгармонійним проти молитовного настрою християнської громади та енергійним, – це маленька дрібничка, але, на нашу думку, тут вона дуже цікава, бо відразу дає вона надзвичайно різкий поворот від урочистих і впевнено-блаженних слів єпископових до слів неофіта-раба. Це лише порядок слів; а саме, останні слова, в які впирається остання думка єпископа, це – «раб Господній», а неофіт підхоплює (цілком рефлекторно) ці слова та переставляє їх, і врешті перед нами незрівняний зразок повного надзвичайної сили питання, дуже короткого, що його наголос головний має на собі останнє й односкладове слово.

На першу неофітову репліку ми звертаємо тому стільки уваги, бо це вісь усього твору, від неї все починається і відповіддю на неї закінчиться поема. Це питання перше з великої низки питаннів, які неофіт ставить єпископові під час розмови, не розуміючи ніяк усіх дуже вже абстрактних основ християнської релігії.

Він не розуміє: сказано – нема раба, ні пана, а тим часом є чомусь Господні раби; чому і який це такий тягар може бути солодкий та легкий? Чому треба самохіть запрягатись у Христове ярмо? де треба шукати царства Божого? чому тут у громаді всуміш патриції, плебеї і раби? що це за комедія, що різні складаються взаємини між тими самими людьми залежно від того, де вони – чи в своїй християнській громаді, чи на людях? і т. д.

Єпископів обов’язок розвіяти неофітів сумнів, і він це робить за допомогою звичайних уже для себе, трафаретних формул своєї релігії. Відповідаючи на перше питання, він мимохіть зачеркує щось нове й незрозуміле для неофіта, що в цього останнього викликає дальше нове питання. Таким чином єпископ має фактично змогу викласти всі ортодоксальні засади своєї віри. Відповіді свої і пояснення єпископ дає так, як це личить робити старому й випробуваному проповідникові – впевнено й спокійно, не турбуючись за враження та наслідки своєї розмови.

Спочатку відчувається навіть якась батьківська лагідність і любов, і це править за продовження початкового тла, на якому борсається поки що лише сама неспокійна неофітова думка; його, як черв’як, точить те, що відповіді єпископові не вдовольняють його, і він радий найменшому випадкові, коли є, здається, змога зрозуміти голову церкви так, як це хотів би він – неофіт. В ньому йде глибокий процес переживання втрати свого ідеалу, хоч би й облудного. До катакомб він прийшов з ясною й недвозначною метою: «я прийшов сюди шукати волі, бо сказано ж: ні пана, ні раба». Почуте слово «раб» збиває його з пантелику; він не може опам’ятатись від несподіваного удару там, де він ждав найбільшого щастя – волі, і після перших слів єпископової науки неофіт впадає в тяжку задуму. Його враз прибитий розум відмовляється що-небудь зрозуміти: «Ні! не можу. Не збагну я сього слова» (тут знов, до речі, варто звернути увагу на будову і на послідовність них трьох речень. Вони становлять чудову паралель до розгляненої вже першої неофітової репліки).

Дальша сцена з напівбожевільною християнкою-рабинею має подвійну мету: по-перше й головне, вона мусить заповнити ту неминучу страшну паузу, коли неофіт мусить хоч трошки зібратись з думками, а по-друге, автор використовує її як наочний документ внутрішніх взаємин у церкві та її обмеженості. Неофіт, можливо, не в стані ще думати, але зорово сприймати він може. Врешті він приходить до свідомості, а сильна воля, яку єпископ виявив під час цієї сцени, примушує його відчути якусь таємну віру в єпископове слово і, «тремтячи від збентеження» та «розпачливо-зважливо» шукати в нього оборони від страху за свій (а що як невпійманий?) ідеал. Він – неофіт, він ще нічого «правовірного» достоту не знає, він ще тут нова людина, яка звикла до своїх власних уявлень про християн, і тому хоч може він і хотів би вірити в дальші єпископові пояснення, його вся рабська істота протестує проти метафізики голови церкви, і він відмовляється від нових солодких ярем.

Лінія настроїв і думок неофітових зламалася вдруге, бо вперше це сталось, коли він почув слово «раб». Але ж надто важко відмовитись від викоханого під серцем царства Божого, коли ось тут знов про його заговорили. Неофіт вмить забуває досить уїдливі слова єпископові про його – неофітову «сатанинську гордість» і, дивлячись на єпископа «з запитом і палким сподіванням», жде точної відповіді, де і коли все ж таки має настати його вимріяне царство Боже. І тоді саме, коли він, хвилинку посмутнівши, запалюються «радісною надією» на такий кожну мить можливий другий прихід Христа на землю, – лінія неофіта-християнина ламається втретє і востаннє – він побачив разом з рабами патриціїв. Відтепер – через короткий справжній допит патриція й старого раба, живих свідків нової, з прихованими й щільно позамазуваними суспільними противенствами, сектанської організації, неофіт відкине всі дотеперішні теоретичні міркування, розірве нитку метафізичних розумуваннів Єпископа і його вірних, стягне розмову з неба на землю і темою розмови зробить своє власне розбите життя

Це буде перша після вступу пара заперечливих і протиставлених собі, але тематично об’єднаних в одну частину уривків. Цікаво зазначити, що єпископ увесь час витримує тон експозиції, і спокій його ледве помітно зривається лише в кінці неофітового «допиту», коли він уже робиться певний, що йому треба насторожитись перед несподіваним і небезпечним ворогом, який ідеологічно може розбити його громаду; коли ж не розбити, то у всякому разі може їй багато нашкодити (спускали ж очі додолу деякі від погляду й слів раба-неофіта). Слова єпископові – «не спокушай його!» – перший вияв занепокоєння за свою церкву. Далі спокій його вже не вдержиться, і єпископ, «трохи збентежений», далі, до кінця другого уривку, спроможеться лише на пару коротеньких сентенцій.

Неофіт, розпалений, з поривом оповідає про всю трагедію своєї родини, сором своєї дружини, хворобу своєї дитини, свій несказанний біль, але міцно в фанатичних своїх переконаннях терпеливості й покори перебувають його бесідники. Він від їх ще довідується про нові, йому досі невідомі речі, як святість, гріх, але тепер він це з незатаєним сарказмом відкидає, дозволяючи собі навіть вколоти патриція тут ніби не там, де треба, вжитим словом «пане» і доходить до висновку, що краще й не знати всього цього, бо воно тільки збільшить ще його муки. Поняття гріха він не визнає, бо «гріх чи не гріх, а мука зостається!..»

Ми розбили цю частину на два протиставлених собі уривки. Цікаво встановити, як авторка досягла цього. Перше ми вже сказали: це перехід від суто теоретичних міркувань до гірких життєвих прикладів, що мають заперечити собою попередні. Друге – це спосіб викладу. Перший уривок виключно збудований на питаннях-відповідях, здебільшого коротких. Емоційне забарвлення зазнає від початку до кінця великих змін. Довірливий спершу неофіт зневірюється в новій релігії під кінець цілком. Це спричинюється до того, що нитки розмови в другій половині цього уривку попадають уже виключно в руки агресивного неофіта, і це дає той цілком нормальний зріст драматичної напруги, який приводить далі до першого рішучого випаду проти нової релігії.

Другий уривок являє собою здебільшого сумну повість рабського життя. Крім того, тут Неофіт виступає проти попереднього вже з своїм власним самостійним матеріалом розповіді. Цілком недоречні, на думку його, зауваження чи то єпископа, чи патриція, чи старого раба тільки ще більше розтроюджують і так загнилу рану його серця. Можна навіть уважати, що цей уривок – один монолог, тільки часто перериваний словами різних дійових осіб. Варто звернути увагу теж на поворотний пункт, між першим уривком та другим. Це якраз перші слова неофітової скарги: «Ні, мій отче, – ні, не однаково…» І тут знов те саме організоване наростання, яке ми мали в попередніх прикладах. Така різка й гостра невеличка риска завжди кладе дуже ясну межу між двома якимись частинами твору, а це надає йому певної структурної кришталічности. За інерцією художньої інтуїції (чи свідомо – це, властиво, об’єктивно кажучи, тут для нас байдуже) Л. Українка дальшу частину своєї поеми аналогічно до попередньої і цілком доречно розбиває на два уривки такого ж самого типу.

Сама в собі замкнена, ця частина в першому свойому уривкові до кінця репліки старшого диякона дає, так би мовити, тезу, а другий уривок до слів неофіта-раба: «Пожалую ручок патриціанських», – являє собою певну до цієї тези антитезу. Коли перший уривок повний – чи то найщирішого (Анціллодея), чи тільки формального (патрицій, купець, олійник) любовного ставлення до неофіта і бажання йому допомогти, то в другому уривкові ми натикаємось на немилосердний і якнайболючіший аналіз тих чотирьох пропозицій, що роблять неофітові окремі члени християнської громади. В обох уривках неофіт переживає дві хвилі любові й ненависті.

Правда, перша хвиля легка, сливе накреслена, в інтонації, в стриманих жестах і в щонайкоротших словах ледве виявлена; але зате друга – справжній бурун, де силою помірятись можуть і нестримна жагуча любов раба до своєї дитини, Анціллодеї, і така ж сама в формі їдкої іронії всежеруща ненависть до «багатих братів». Л. Українка не обмежилась у цій частині (проти того, що ми мали в попередній) лише аналогією розгруповання самого тематичного матеріалу, але і щодо способу самого викладу теж витримала певний стиль.

Перший уривок увесь побудований на розмовах, де участь бере велика, порівнюючи, маса людей, а другий уривок ще більше наближується до монологу, ніж це ми мали в попередній частині. І тут, і там монологи належать неофітові. Надзвичайно художньо розумно розробляє цей монолог Л. Українка. Вона ставить неофіта спочатку в таку глибоку задуму, з якої, здається, неспроможна вивести його ніяка порада, ніяке тепле чи розумне слово; він, здається, тратить уже здатність реагувати на все околишнє, і в той час з найглибших і найглухіших закутків його прибитої образою за свою людську істоту свідомості долітають до нас лише слова найстрашнішого розпачу та прокльони на все:

До чого я дожився! Лихо тяжке!

Жебрущим дідом замолоду став!..

Кого мені клясти?… і т. д.

І лише згодом, після чималенької (так треба) репліки Єпископа, свідомість неофітова набирає стільки ясності, що він уже, і то раз-у-раз з більшою силою, критикує все те, що тільки що бачив та чув.

Коли ж тепер глянути на цю частину в плані всього твору, то неофіт, дозволимо собі так висловитись, від збирання матеріалу про те, що собою являє релігія «царства Божого», через скаргу на своє власне життя переходить до аналізу й критики того конкретного, що оце йому в руки попадається, з тим, щоб у наступній частині, взявши під ніж всі основи єпископової проповіді, дійти до висновків, що діаметрально протилежно поведуть його від того, куди він спочатку йшов.

Приблизно так само з єпископом. У вступі та першій частині він виступає в ролі заспокоєного вже в своїх шуканнях істини вчителя і безпечного за свою стадо пастиря. В середині першої частини він уже дещо занепокоїться і збентежений намагатиметься словом Христової науки ввігнати таки неофіта-раба в уже на ту пору добре окреслені береги своєї віри, а в середині другої частини примушений вдатись нарешті до таких спроб, як налякати неофіта смертельним гріхом з тим, щоб далі на межі другої та третьої частини і дальше перейти до звичайнісінької оборони від несподіваного и небезпечного та надзвичайно сильного волею і розумом своїм ворога.

Щоб так само вказати на роль і решти персонажів як у загальній структурі всього твору, так і в ідеологічній боротьбі єпископа з неофітом, треба завважити, що у вступі ми маємо самих лише діяльних представників церкви, що стоять на чолі всієї маси вірних, як єпископа, диякона та хор; для загального тла таких і треба. Перша частина на початку обмежується лише єпископом та неофітом (ми поминаємо коротку побутову сценку з християнкою-рабинею, бо службову роль цієї сцени ми з’ясували). Згодом до їх приєднуються два представники соціально-протилежних станів – патрицій і його власний раб. Вони виступають як перші помічники єпископові, хоч їх допомога принесла, властиво кажучи, позиції єпископа дуже багато шкоди. Після великого удару, якого завдав неофіт християнській громаді своєю скаргою на власне своє життя, довелось уже до відсічі мобілізуватися далеко більшій масі, і проти неофіта так чи інакше виступає дальше ще п’ятеро душ різного соціального походження і різного впливу на церковні справи громади. Неофіт влучно відбиває і їх.

Коли ж виявляються, що з неофітом справитись надто важко, а може й зовсім неможливо, бо кожне слово, подане йому чи як наука, чи як порада, чи як, врешті, обіцянка всякої допомоги, оберталося в його мові в смертельну зброю проти християн, вся надія тепер може бути тільки на самого голову церкви і більше ні на кого. І справді, весь тягар дальшої боротьби відтепер візьме на себе сам лише єпископ. Коротесенькі репліки зрідка подаватиме дехто, але це ні в якому разі не міняє характеру саме якраз герцю, про який згадувалося вже перед тим.

У третій частині і навіть у другій єпископ і неофіт вже добре усвідомили собі, що вони вороги, що їм або не сходитись ніколи, або, зійшовшись, переможною ногою стати ворогові на груди, коли це, розуміється, не перечить їх засадам. Досі через дві частини з’ясовувалися і остаточно з’ясувалися в такому разі їх позиції, а тепер, у третій частині, що з усіх трьох має бути найсильнішою, відбудеться справжній бій.

Єпископ тратить віру в свою перевагу над неофітом цілком, і з самого початку останньої частини він просить у неофіта помилування:

Що ми тобі вчинили, що ти маєш

супроти нас?

Неофіт справді має за що на християн нападати: вони з нього – невільника – хотіли ще жебрака зробити, поверх важкого ярма накласти легкі, вони будують золоті вівтарі замість викупляти на те золото невільників, вони підмінили царство Боже на страву, одіж та слова, вони вчать боротися в покорі, санкціонуючи старі невільницькі порядки, помсту залишають за Богом, і врешті ж нема гарантій ніяких, що і в небі так само люди будуть не інакше, як «у думці вільні, а в житті раби!» Коли так, то –

…хай воно й ніколи

те царство Боже не приходить.

Такого святотатства єпископ і громада ще зроду, мабуть, не чували. І коли досі єпископ, шукаючи опори в різних нових догмах релігійних та обороняючись від настирливих неофітових питаннів чи закидів, міг іще в глибині душі своєї мріяти про неофітів поворот до правдивої віри, то тепер він просто об’являє неофітові під загальний гомін та ремство обуреної громади ту найстрашнішу кару, що конче жде його на тому світі, коли тільки він, необачний, зараз же не покається.

…Покайся, нечестивий,

візьми назад слова ті необачні,

бо гірш тобі на тому світі буде,

аніж на сьому. Хто на сьому світі

не хоче царства Божого вбачати,

той втратить і небесне царство Боже,

і буде ввергнутий в геєнну люту,

де пломінь невгасимий, плач і скрегіт

і де робак довіку точить серце.

Неофіт на першому святотатстві не спиняється, він іде до ще більшого святотатства, від чого драматизм цієї частини набирає ще більшої напруги. Геєнну він має на землі щодня, а в катакомбах він найшов:

…Слова облудні

і марну мрію про небесне царство

та про царя єдиного в трьох лицях,

що над панами нашими панує

і їм дає над нами панувати.

І мабуть таке саме буде в небеснім царстві також. Якщо так, то:

…Чи не краще

було б мені в самій геєнні вічній,

ніж у такому рабстві безнадійнім,

з якого й смерть вже визволить не може.

Страшнішого гріха, жахливішого чогось єпископ собі уявити не зміг би ніколи. В неофіта, мабуть, вселився злий дух; єдине, що залишається, це просто вигнати неофіта з громади, і єпископ проганяє його. Але ж це не така легка справа. Неофіт так не вступиться, бо ж –

учили ви мене любити ближніх,

так научіть мене їх боронити,

а не дивитись, опустивши руки,

як в рабстві тяжкім браття погибають.

Він хоче мати надію хоч здалека колись побачити волю, сподіватись, що найдальший його правнук все ж таки дочекається того часу, коли –

ганебне слово «раб» із світа зникне…

Він чув, що десь над Тіром, за отруєною Мареммою, є такі, що справді

… гадають розірвати пута

і скинути ярмо з своєї шиї.

Він радий би хоч і на мить одну зазнати волі. Ніколи і нікому рабом він не має охоти бути і честь віддасть титанові Прометеюві, що –

боровся не в покорі, а завзято,

та віщував «усім богам погибель». Він піде слідом за ним. І коли хоч на мить здолає «жити не рабом злиденним, а вільним непідвладним, богорівним», то він щасливий і на смерть піде.

Неофіт пропаща людина; йому рятунку вже нема і бути не може. Єпископ, знесилений у боротьбі вкрай, уступаючи з поля бою, лише закликає свою занімілу громаду покинути нечестивця та відійти від зла. Переможець-неофіт не задовольняється з перемоги на словах і в спину переможеному єпископові кидає слова засуду ще на остаточну його загибель, бо він, неофіт, тепер уже дорогу до волі добре знає – вона за Мареммою, в таборі повстанців.

Змагання закінчилось. Вороги розійшлись, щоб ще побачитись, але – востаннє. Хтось із них за другим разом вже переможе зі зброєю в руках.

Третя частина так само, як і попередні, надзвичайно динамічна. Кожна з них дає ясну й гостру лінію наростання напруги думки й емоцій, і всі гуртом узяті дають таку саму загальну картину. Ввесь твір, отже, має в великому розмірі структуру кожної частини зокрема. З технічного боку форма блискуча.

Слід ще теж звернути увагу на таку саму структурну схему третьої частини, яку ми бачили і в попередніх двох. Тільки в третій частині монолог розміром своїм удвоє більший за перший, діалоговий уривок; крім того, тематично він двоїстий (не так, як це було в попередніх): неофіт у ньому дає остаточну вбивчу критику і «царства Божого», а заразом виставляє і свій власний ідеал. Нарешті, як міцну кінцівку, ми чуємо від неофіта те, що він сам особисто думає зробити. Йому не можна не повірити, і ми певні того, що ось скоро настане час, коли він ще раз переможе, але ця вже перемога справді приведе його, братів і правнуків його до такого «царства Божого», яке він собі уявляв.

Дальше ще йшла невеличка сценка; це – старий раб та Анціллодея прощались з неофітом, а Анціллодея випроводжала його з катакомб. Розмова між ними дуже коротка, але повна любові та незвичайно чулої інтуїтивної класової солідарності. Своїм емоційним контрастом вона надто дисгармонувала з останньою частиною поеми, а крім того саме перед нею Л. Українка дала все, що робить закінчення нормальним, логічним і ефектним. Можливо, що з цих мотивів виходячи, поетка і закреслила всю решту, що стояла після репліки неофіта, де він заповідав виступити за правду. Закреслена сцена могла б трохи розхолодити гарячу атмосферу кінця поеми, а це навряд чи було б доцільно.

«У катакомбах» в творчому набуткові Л. Українки займає одне з чільних місць. Викінченою формою, драматизмом конфліктів, невблаганною залізною логікою, сильною й стислою мовою, стилем та ідеологічною ясністю цій драматичній поемі важко найти що-небудь рівне. Незломна постать неофіта-прометеїста – одна з найпривабливіших і найсвітліших постатів, які ми подибуймо в Лесиних творах, хоч він тут дещо може й схематизований і абстрактний. Такого типу сильні індивідуальності, але віддані справі свого класу чи всього людства, улюблені для Л. Українки герої.

Щодо загального соціологічного тлумачення даного твору, то його можна тлумачити так, яким він формально й фактично, мабуть, є, або ж можна його і справді, як дехто думає, переносити на український сучасний Лесі Українці ґрунт, і тоді гордий Рим – буде для нас ненависна Росія білого царя, громада здатних на боротьбу в покорі християн – являтиме собою стару аполітичну культурницьку українську громаду, а неофіт, поплічник Прометея, буде тим революційним пролетаріатом, що гордо й сміливо виступить проти всіх, що стануть йому на заваді [Див., наприклад, тлумачення змісту «У катакомбах» у праці А. Музички: «Л. Українка, її життя, громадська діяльність…» і т. д. Од. 1925, стор. 76-78]. Врешті, принципової ваги це не має, бо має значення лише той, зважливий поклик до волі, що луною мусить відгукнутись у кожному, хто має мужність разом з неофітом сказати:

А я піду за волю проти рабства,

я виступлю за правду проти вас!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка Твори. – [Київ:] Книгоспілка, [1927 р.], т. 6, с. 81 – 92.