Справа вибору в Ричардовім екзистенціялістичнім шуканні в творі Лесі Українки У пущі

Лариса М. Л. Залеська-ОНИШКЕВИЧ

У світовій літературі минулого століття популярною була проблема внутрішнього роздвоєння людини. Та ще таки в XIX стол. Леся Українка почала трактувати подібну проблему на іншому рівні. Майже через кожний її твір, більше або менше виразно, підкреслено проходить не підсвідоме душевне роздвоєння, тільки свідомий вибір людини в критичній життьовій ситуації. Цей підхід зокрема помітний в драматичних творах Лесі Українки. Як вона сама свідомо хотіла змінити репертуар українських театрів і дати драми світового рівня, як вона свідомо вирішила писати тільки українською мовою (а не російською, що дало б їй більше слави й заробітку), так і її герої часто виявляють свідомий вибір певних принципів, певної мети і певної жертви.

Таке вирішення, очевидно, потребує попередньої самоаналізи й вибору вартостей. Але ж ця фаза спричинена іншими чинниками, головно, наглою ситуацією, яка відхиляє заслону на правду про власне життя.

Цікаво спостерігати, що ці фази помітні вже в першій драматичній спробі Лесі Українки, „У пущі".1 Павло Филипович вже давніше писав про деякі подібності між цим твором Лесі Українки та Ібсеновим Брандом2. Та особистий вибір героїв не є подібний, бо вибір Бранда безоглядний до інших і не спонуканий самоаналізою. Подібність творів є в іншій площині.

Героєм „У пущі" є Ричард Айрон, скульптор, який разом із своєю сестрою, матір’ю й племінником та групою пуритан приїжджають в 17 столітті до Масачусетс, щоб там свобідно жити. Та виявилось, що диктаторський і самолюбний релігійний провідник групи дає їм ще менше свободи. Він вимагає буквального придержування писань Біблії, а радше його особистої інтерпретації Біблії. В тому він гостро засуджує мистецтво, яке копіює подобу людини, отже тим самим скульптуру Ричарда. Таким чином Ричард залишається самітним серед громади,

1. Цитати тексту тут подані за виданням: Леся Українка, Твори, і. IX, Драми, "У пущі" ст. ЗІ-І35/Тищенко Білоус, Нью Йорк, І954. Тексі ранньої версії івору сі. III-СХХУ/Примі і ки Б. Якубського.

2. П. Филипович. Генеза драматичної поеми Лесі Українки "У пущі”, там же, ст. 10.

яка вимагає, щоб він зрікся свого мистецтва. Тільки його малий небіж розуміє його; інші, якщо їм подобаються скульптури Ричарда, зі страху перед „гріхом" мовчать. Остаточно Ричарда викидають з громади. Він їде на Ровд Айленд, де вчителює в атмосфері повної свободи. Там ніхто його вже не переслідує за мистецтво, він не має конфліктів, але й нема творчости, бо Ричардові потрібно розуміння й піддержки людей. Після кількох років приїжджає Ричардів друг з Італії, який закликає його повернутися до Венеції, де Ричард мав колись найкращі вигляди осягнути вершок мистецької слави. Та Ричард не погоджується. В нього залишився тільки один добрий мистецький твір, зроблений ще в Масачусетс, і він передає цю статуетку до Італії. Сам залишається на Ровд Айленді.

Як дійшло до такого Ричардового вибору?

Перший крок: з Італії він виїхав, бо панувала там плиткість і релігійна диктатура (інквізиція). Атмосфера в Масачусетс була також гнітуча для нього. Він почувався ізольований. Брак піддержки з боку його друга й матері вів Ричарда до розпачі, так само як і на Ровд Айленді:

Який я одинокий, Боже правий!
Що ж — я досяг, чого хотів, — я вільний.
Розбив усі кайдани свого серця
і серце в купі з ними. Так, я вільний.
Нема у тьмі ні впину, ні дороги,
нема й мети ...До краю доборовся...
Невже тепер, як переміг я все,
мене самого переможе туга ?
Ні, те, для чого я всього відрікся,
нехай мене рятує. Іскро Божа! (123)

На Ровд Айленді люди цінили тільки таке діло, яке могло принести заробіток, а Ричард не міг жити хлібом єдиним. І він хотів допомогти їм, просвітити їх:

Невже нема такої сили в світі,
нема снаги, щоб до краси і хисту
людей тутешніх якось привернути?
Коли я вмів живим робити камінь,
чому не вмію серце оживити
отсих людей! (104)

Коли ці люди вміють зворушуватись музикою, він не розуміє, чому не скульптурою. І тут він винує себе, свою нездатність допомогти їм, просвітити їх. Тому життя його видається йому мукою в пеклі, бо хоч він має свободу, не має спільної мови з людьми.

Другий крок: поки Ричард приїхав до Америки, він уже зробив переоцінку вартостей. Він побачив, що не можна жити без мрій:

Трудно розказати,
до чого власне нам потрібна мрія,
і що вона таке, та певне в світі
ніхто живий без мрії не прожив. (109)

І тому саме, що він мав мрію, він взяв свою родину до Америк и. І в першій версії твору Леся Українка пояснює його мотивацію:

Та інша мрія звабила мене
про щиру волю і життя повес,
про хист новий в новому Ханаані. (СХХІ)

Він хотів усім помогти творити нове життя, як піонер, хотів за ньою боротись, як революціонер, і бути там мистцем також.

Він признається:

і марив я тоді, що сій громаді
серед нового краю розпалю я
одвічної краси нове багаття... (64)

Ричард свідомо вибрав цей шлях, з вірою, що ніколи його не зречеться.

Я ніколи невільником не стану в себе
в хаті. (72)

Він жертвує всім в ім’я своєї безкомпромісовости. І так при кінці драми перед Ричардом є три можливості: співпрацювати з підприємцями на Ровд Айленді і розбагатіти; повернутись до Масачусетс, покаятись і прийняти вимоги пуритан; або ж вернутись до Італії, де шанують його творчість.

Та кожний із цих трьох шляхів означав би частинний компроміс його вартостей: свободи для громади, свободи для творчости і допомоги громаді своєю творчістю. Тут діють два критерії вартостей: етичний (свобода) та естетичний (почуття краси).

Коли пуритани були настроєні своїм провідником обдурювати себе індивідуально, немов вони з ним згідні, — вони не поступали чесно. Та, з другої сторони, жителі Ровд Айленду розгубились серед багатства свободи. Обидві групи піддались місцевим звичаям і людям, замість того, щоб самим шукати своїх власних вартостей, своєї індивідуальної правди. Люди в обидвох групах жили в цілковитій темряві щодо своєї неавтентичности, щодо браку власного виявлення себе. Ричард хоче їм допомогти вийти з цього, та вони ні його підходу, ні його самого не розуміють.

Ричардова сестра і друг Джонатан були єдині з-поміж усіх тих людей, які відчували й знали, що їхня піддержка існуючого життя в Масачусетс є проти їхніх власних переконань і вартостей, та вони обидвоє обманювали себе, не хотіли собі в тому виразно признатись, бо не хотіли категорично себе виявити й зірвати із своєю громадою. Тільки Ричард не погоджувався на будь-які компроміси своєї правди і тільки він цю правду мусить платити різкою зміною свого життя.

Його не розуміють люди в обидвох громадах, і тому в першій версії твору Ричард порівнює себе до чужинця серед рідних людей, чи до ролі Христа, якій розповідає, що не має де голови прихилити. Та Ричард приготований на те, що в житті всі люди мають свою місію і мають свій хрест нести; він пояснює, що його завдання, це його „хист і мрія” (78).

Третій крок: При кінці Ричард залишився тільки з одною доброю мистецькою річчю, статуеткою, на якій напис „регеаt mundus, fiat ars” (нехай гине світ, хай живе мистецтво). Отож коли Ричард бачить, що він вже не всилі більше творити і таким способом виховувати естетизм в інших, він віддає цей символ своєї мрії, щоб ця мистецька річ була у Венеції і щоб була вічна, як каже напис на ній. Світ, себто Ричард згине, але мистецтво залишиться й житиме в очах інших людей. Ричард таким способом побачить відбитку власного самовислову в вічному мистецтві. Це є Ричардова остання й розпачлива дія, щоб боротися із своєю долею. Це є його останнім і символічним протестом проти особистої анігіляції, і це він хоче зробити з гідністю.

Ричардів вибір своєї мрії і своєї правди включає велику увагу до інших людей (його рідні й громади), отже для висловлення змісту свого життя він потребує інших людей. Але коли ті люди його не розуміють, він впадає в відчай:

І розум мій, і серце, й віра кажуть,
що путь моя правдива. Але єсть
вагання інші — їх перемогти
далеко важче надто самотному... (73)

Йому не стає сили самому боротись. Коли його небіж піддержував його, в Масачусетс, отже тепер, коли йому, Ричардові, пропонують вернутися до Італії, він відмовляється, щоб такий крок не виглядав в очах небожа як капітуляція перед обставинами. Ричард бачить, що:

Життя і мрія в згоді не бувають
і вічно боряться, хоч миру прагнуть.
А в скутку боротьби — життя минає,
а мрія зостається. Се ж то й значить:
переат мундус, фіят арс. (132)

Ричардова надія тільки на племінника, якого він називає „Душі моєї, сину дорогий”. І виглядає, що цей небіж зуміє поєднати життя і мрію: з пуританами він у добрих взаєминах, і вони навіть погодилися вислати його на студії мистецтва до Европи, а Ричард передає йому всі свої заощадження, в надії, що, може, його небіж досягне того, чого він сам, Ричард, не зумів. Таким чином мистецтво буде жити, буде вічне, поновлюване; а Ричардові залишається бути вірним своїм принципам.

Тепер, коли ми розглянули етап Ричардового шляху і вибору, — можемо його точніше порівняти до певної філософічної системи. XIX століття було зародком нового філософічного напрямку, який вповні розвинувся аж у XX столітті. Це філософія екзистенціялізму. її зародки є ще в грецьких філософів (Сократове „Пізнай себе") та й у Сковороди, але аж Сорен Кіркегаард (1813-1853) почав розвивати тему індивідуального екзистенціялізму (як протилежність до системи Геґеля). Ніцше, Достоєвський, Бердяєв мали подібні думки, але аж Мартін Гайдеггер, Карль Ясперс, Бубер, Сартр, Ортега, Марсель, Аббагано й інші довели їх до філософічної системи. Хоч між поодинокими філософами є розбіжності чи й суперечні думки, засадничі елементи у всіх подібні: людина і брак змісту її життя, порожнеча; людина як індивідуал; суб'єктивність проти раціоналізму; проблема свободи, часу й майбутнього. Всі вони є підста-вовими чинниками, щоб людина могла виявити своє існування на землі в ділах, щоб могла висловити свою автентичність, свій зміст вибором вартостей і дії. Людина живе, існує, але її вартості, її суть наступають аж з вибором, рішенням, після межової ситуації. При виборі власних вартостей людина діє для себе і для інших. Місце і роля інших людей дуже важливі, навіть підставові для висловлення самого себе.

В світовій літературі перші вияви екзистенціялізму знаходимо в поезії Рільке чи в прозі Достоєвського. Та перші екзистенціялістичні драми появляються аж у XX столітті: це драматичні твори Марселя, Сартра, Камю та деякі драми Піранделля й Ануї. Шлях до екзистенціялістичного самовиявлення і самосповнення, себто виявлення автентич-ности, можна описати спрощено в трьох етапах. Перший виявляє почуття беззмістовности свого життя, порожнечі, абсурдности, через це наступає зневіра, безнадія, страх, відчай і почуття самотности. Людина думає, що її життя було досі безвартісне, що вона справді ще не жила, що вона тільки „викинена в життя" („геворфенгайт"). Психологи означують ці риси, як типову реакцію людини XX століття, чи (як Тілліх це називає) „доби неспокою", або тривоги („енксаєті"). Другий етап наступає, коли людина вже свідома свого „неіснування" (себто браку змісту, сутности свого життя) й шукає своєї правди, своїх вартостей. Дуже часто цей момент усвідомлення приходить нагло й несподівано, в „межових ситуаціях", як це означує Ясперс. Тоді людина починає бачити конфлікт між своїм життям і своїми новими вартостями.

Ілюстрація В. Якубича до драми ,,У пущі” (З кн. Леся Українка. Твори. Київ, 1971)

Вже в третьому етапі, після такої самоаналізи, людина вирішує діяти. Вона вибирає свій шлях. Коли вона діє чесно („чесність із собою”, як казав Винниченко), себто в гармонії із своїми принципами, тоді вона на шляху самовияву, до автентичности. Коли вона вже вибирає свої вартості, увага до інших людей дуже важлива. Сартр навіть твердить, що коли людина вибирає для себе, вона цим самим вибирає і для людства.

Всі ці етапи на шляху до самовиявлення знаходимо в драматичній поемі Лесі Українки ,,У пущі”. Від самотности, відчаю, до вибору своєї правди, до чесної і твердої настанови щодо свого вибору. В Ричарда перший етап навіть повторюється, коли він три рази змінює своє оточення. Кожного разу він має можливість піддатись реальності, себто існуючому способові життя і системі вартостей, чи то в Італії, чи в Масачусетс,чи на Ровд Айленді. Та кожного разу він приходить до того самого настоювання на своїм виборі: шляхом мистецтва помагати своїм ближнім.

При детальнім порівнянні Ричардового шляху ми бачимо, що він відповідає точкам екзистенціялістичного шукання свого самовиявлення. І тому ми можемо твердити, що Леся Українка є першим європейським драматургом, який відбиває духові проблеми існування модерної людини, головно людини XX сторіччя. Влучно колись писав Зеров про Лесю Українку, що „вона мов той сіяч, що вийшов зарано в поле”3 і тому так часто її перших творів люди не розуміли.

Досі також ніхто не добачував у неї (чи взагалі в українській літературі, головно в драмі) того духа часу, того духового вислову часу нашої доби, екзистенціялізму. Ігор Качуровський на базі Адвоката Мартіяна також дійшов до подібного твердження і назвав Лесю Українку першим екзистенціялістичним драматургом Европи).4 Та Адвокат Мартіян написаний аж 1911 р., а ,,У пущі” була написана 1895-7 рр., (і дещо змінена 1907-9). Отже, саме в цьому творі „У пущі”, в особі Ричарда і в його виборі вперше в драмі Лесі Українки виявився індивідуальний шлях екзистенціялістичного шукання.

3. М. Зеров. Леся Українка. В його ж кн. ”До джерел; історично-літературні та критичні статті/Краків, 1943/, ст. 186.

4. І. Качуровський. Покірна правді і красі. "Північне сяйво” /Едмонтон, і. 5, 1971/, ст. 151.