08-05-2018 Леся Українка 1605

Образи волі і рабства в драмах Лесі Українки

Образи волі і рабства в драмах Лесі Українки. Критична стаття. Читати онлайн

Аріядна Стебельська

Можна без вагання й сумніву сказати, що головним і провідним мотивом творчости Лесі Українки є прагнення волі, яке проймає всі її думки, висловлені в листуванні, більш інтенційно в публіцистичних статтях, а образно в поетичній творчості, якої найдосконалішим виявом є її драматичні твори.

Хоч думки про Волю та її протиставність — неволю чи рабство розсипані по всій творчості, то ми в цій праці візьмемо до уваги лише її драматичні твори, які найсильніше і найкраще зображують ті проблеми, що її хвилювали, а думки на цю тему, що появляються в її ліриці й поемах, прозових творах та публіцистиці й листуванні братимемо до уваги лише в окремих випадках, наскільки вони будуть потрібні для вияснення чи посилення поетичних образів та понять, висловлених героями драматичних творів.

Воля і рабство належать до тих протиставних пар Лесиних символів, які в її драмах появляються як окремі постаті. В її поезії, особливо драматизованій бачимо часто абстрактні, або й реальні постаті рабів чи рабинь, царів як володарів над рабами, цариць і царівен. Постаті як із рабського, так і царського світу, представлені в неї позитивно або негативно, залежно від того, яке це рабство чи царювання.

Перед тим як розглянути приклади Лесиних драматичних постатей та їх висловів на тему волі й рабства, подивимось на ті різні відміни волі, які бачить поетеса, як і на різні роди рабства.

Для Лесі Українки дуже важною була особиста воля людини, яка в її розумінні є конечністю для життя кожної одиниці, синонімом її гідности, але та особиста воля може бути різно виявлена — духово або фізично. Людина вільна фізично може бути духовим рабом, і навпаки, людина фізично поневолена, може бути духово вільна. Але особиста воля людини може бути хибно використана, як така, що не має границь, і яка найчастіше своїм егоїстичним наставленням кривдить і поневолює інші одиниці, тоді це не справжня воля, а сваволя.

Не менш важною була для неї і творча воля людини, воля мистецького вияву. Ця воля скована громадськими звичаями, релігійними канонами або державними законами, та найболючішою для Лесі Українки була державна неволя, поневолення її народу, яке за собою тягне як особисту неволю, так і неволю мистецького вислову, неволю в усіх порухах життя.

Так само й рабство в понятті Лесі Українки може бути фізичне і духове, або поєднання одного з другим. Може бути також його зовнішнє маскування. Найстрашнішим для Лесі Українки було добровільне1 рабство, на яке людина годиться, приймає його або й бажає. Усвідомлення свого стану раба, внутрішній протест проти нього, це вже, на думку Лесі Українки, перший крок до визволення, це вже скинення зі своєї душі добровільного рабства.2

Разом з образами волі й рабства йдуть у творчості Лесі Українки образи визвольної боротьби, визвольних змагань, у будь-яких формах, часом показаних дуже дискретно, прислонено, а часом ярко й виразно. Крім цього, самі герої висказують слова про відношення волі до влади і влади до волі, а привиди-мрії або конкретні плянування для вільного життя завершують її думку про скинення рабства й осягнення волі.

Ця пара нерозлучних контрастів волі й рабства розглядає Леся Українка в трьох площинах: психологічній, соціологічній і національно-політичній. В багатьох випадках ідеї волі й рабства в Лесі Українки перегукуються із висловленими на цю тему думками Тараса Шевченка, проте Леся Українка опрацьовує їх у повнішу, хоч і складнішу систему.

Леся Українка, йдучи за Шевченком, ставить волю як поняття і символ на високий п’єдестал3, ділячи поняття рабства чи невільництва на дві категорії: духового, яким вона гидує4, і фізичного, якому співчуває5. Леся Українка6, як і Шевченко7, маючи величезний пієтизм до постаті Христа і його науки, ставиться критично до церковних приписів, особливо до прийнятого у Східній Церкві вислову про людей як Божих рабів8.

Поняття й образ волі у творчості Лесі українки не еволюціонує як це буває в більшості її світоглядових понять9, а радше кристалізується. Вже в найранішій її поезії ,,Надія” ми бачили як тривожилось її серце волею й неволею. Правда, в цьому віршику дівчинка Леся уявляє собі лише зовнішню волю й неволю, вона ще не задумується над психологічними чи політичними аспектами цих понять. Але її хвилює сам факт неволі, тюрми, ув’язнення, долі засуджених. Ті хвилювання спонукали її писати не лише родинно стимульовану ,,Надію”, але й літературно позичену ,,Останню пісню Марії Стюарт”, чи поезію ,,В’язень”, в якій сильно звучить притаманне Лесі Українці співчуття людській недолі. В поезіях 80-х років уже з’являються нотки драматизму, які Леся Українка пізніше розвине до небувалих вершин.

Шукаючи тем для своїх драм Леся Українка звертається до тих народів і ситуацій, що найкраще могли зобразити волю чи поневолення. Крім однієї драматичної поеми ,,Бояриня”, в якій поетеса все називає властивим іменем, без алегорій, ярмо, яке терпить Україна під московською тиранією представлене в образі ярма гебреїв у Єгипті чи Вавилоні, (,,В дому роботи, в країні неволі”, „Вавилонський полон”, ,,На руїнах”), поневоленням волелюбних греків імперіялістичним Римом (,,Оргія”), а брак волі слова, мистецтва й науки в московській імперії таврує в драматичній поемі ,,У пущі”, в якій поневолювачем виступає не державний лад, не національний гнобитель, а громада. Проте між рядками можна прочитати позитивне ставлення Лесі Українки до англійського народу, як „волелюбного”, що виразніше сказане в її статті про Джона Мілтона, в якій вона критикує неволю думки й слова в московській імперії.10 Ці думки, поетичні вибухи жалю ,,на ворогів” і ,,на подоланих” (вислів із ,,Грішниці”)10а з’являються часто в її ліриці й листуванні.11 Образ Москви, як страшного поневолювача змальований у цитованому памфлеті ,,Голос однієї...ув’язненої”12. Про Грецію, як ,,колиску споконвіку святої волі” висловлюється поетеса навіть устами грека — завойовника Трої, в той час полоненого Сінона в драматичній поемі ,,Кассандра”.

Між волелюбними греками одначе Леся Українка знаходить і рабські душі, і тим вона підкреслює, що рабство, це не національна, а психологічна риса окремих одиниць. Попри духово вільного сина поневоленої Римом Греції Антея в драматичній поемі ,,Оргія”, виступають духові раби, як його дружина Нерісса та приятель скульптор Федон. Вони обидвоє хочуть слави і згідні прийняти ту славу з рук ворога, переможця. Відрізнення „чужинця”, отже ворога цікаво з’ясоване в діялозі Федона з Антеєм:

Федон: ...
Таж еллінам не першина приймати
хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?

Антей: Чужинців — так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить,
коли подоланий похилить чоло
йому до ніг і порох поцілує
з-під стіп його. (Твори, т. XI, (Н.Й.), ст. 138-9).

Тим духовим рабам, Федонові та Неріссі, особиста слава й вигода така важна, що їм байдужі погірдливі жести й слова переможців, виявлені в розмові між Меценатом і Префектом:

Префект: ... Якщо в Корінті дійсне
є скілька перлів хисту та науки,
то се є Меценатова заслуга.

Меценат: Моя заслуга півняча, мій друже.

Бо я на всяких смітниках громаджу
і там вишукаю коштовні перли.
Стій Антею!
Куди ти йдеш?

Антей: Туди, куди належу.
Справді,
се дивно, як ми досі не привикли,
що переможцям вільно називати
країну нашу смітником, а нас,
поки ми не в ,,оправі”, просто сміттям.
(Там же, ст. 151-2).

Тип Нерісси — рабині, яку Антей викупив з рабства і яка вважає, що вона перекуплена з одного рабства в друге, бо Антей їй не дозволяє понижувати себе перед ворогом, це тип людини ,,вбогої духом”, душевно занадто примітивної, щоб зрозуміти суть справжнього рабства. Вона розуміє тільки матеріяльні та фізичні вигоди, які їй доступні через її фізичну красу, навіть у соціяльній позиції рабині. Подібний тип, це Хусова рабиня Сабіна, з драматичного етюду ,,Йоганна, жінка Хусова”, і жінка Неофіта-раба з твору ,,У катакомбах”, нарисована тільки поверховно.

Правда, є між тими рабинями різні. Нерісса все таки постать симпатична, її найбільшим гріхом є бажання слави, пов’язане з національною несвідомістю (можна знайти певну аналогію з постатями Трьох Душ Шевченкового „Великого льоху”). Сабіна, це рабиня свідома свого понижуючого стану, вона хитро висловлює натяки на бажання змінити свою позицію із своєю панею, і, бувши певною себе, не боїться іронізувати із свого пана. В її висловах відчутна нотка бажання не лише волі, але й влади, що поєднує цю егоїстичну постать із ще сильнішою, більш егоїстичною Донною Анною з „Камінного господаря”. Ось деякі слова з розмови між Сабіною і Хусою:

Хуса: ... се далеко ліпше —
такою буть рабинею, як ти,
ніж панею такою, як Йоганна.

Сабіна: Мені про те не личить розважати.
бо хто ж така твоя рабиня? Пан мій
все краще знає. Пан мій сам воліє
приставником тетрархові служити,
ніж бути на тетрарховому місці.
То Божа воля — треба їй коритись.
(Твори, т. VIII, (Н.Й.), ст. 72).

В творах Лесі Українки можна знайти більше егоїстичних постатей, які є невільниками особистих потреб, здебільша матеріяльних. Між ними чи не найсильніша Донна Анна, якої все таки не можна зачислити до пантеону позитивних героїв Лесі Українки, ані до людей духово незалежних. Егоїзм Донни Анни, бажання влади й почестей, такі великі, що вона за них продає свою особисту волю. Ще більш несимпатичними є постаті рабинь матеріялістичного світу, з ,,Лісової пісні”, нпр., Матері, а зокрема Килини. До таких рабських, ,,духово пролетарських” душ, що не здібні піднестися до понад фізичного світовідчування, належать ще й інші постаті, як Служебка з „Осінньої казки”, типовий слуга-хитрун Сганарель з ,,Камінного господаря”, Диякон в драмі ,,Руфін і Прісцілля”, Юда з драм. поеми ,,На полі крови”.

Можна відчути, що Леся Українка з великим болем серця змальовує таку рабську душу як Степан з ,,Боярині” чи героїня з драми,,Руфін і Прісцілла”. Сама Прісцілла — прекрасна постать, для неї Леся Українка має багато симпатії, проте вона блідне перед силою характеру свого чоловіка, і тільки в порівнянні з ним виявляється в неї брак повної душевної волі.

Одною з найтрагічніших постатей Лесі Українки є Кассандра з одноіменної п’єси, власне через відсутність повної волі. Вона стоїть найвище духово з усіх жінок і чоловіків тієї драматичної поеми і сильно контрастує з Геленою, наївною аж до зрадництва Поліксеною, духово примітивною Андромахою, зрозумілим Деїфобом, крутієм Геленом. Відсутність повної волі в Кассандри виявляється в неспроможності діяти, і ця ,,новеля” найболючіша самій поетесі, бо вона себе саму бачить у Кассандрі. В ліриці ця трагічна доля Лесі Українки звучить у вірші ,,Епілог”:

………..

Ох, борці, якби ви знали,
Що то є безсилі руки!
Що то є — лежати тихо
Мов сумний розбиток долі
І на ласку здатись бурі
Та чужій сназі і волі. (Твори, т. II, (Н.Й.), ст. 142).

………..

Трагізм Кассандри підсилений її пророчим даром, її „всевидючістю” і непересічною інтелігенцією. Вона — людина духово вільна, визволена від усяких суспільних чи релігійних пересудів, соціяльно належить до найвищої верстви, бо царівна. Вона бачить рабство в різних формах і ненавидить його. Військо, яке слухає без переконання наказів Ономая, це в її понятті раби:

Я так його ненавиділа палко,
його і все його безглузде військо,
оту юрбу рабів! Я радо, щиро
промовила — їм на погибель — ,,згода”!
(Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 177).

Але рабство Кассандра бачить навіть там, куди людський зір не сягає — на Олімпі. Всі боги є рабами всевладної Долі:

Що можуть проти долі всі боги?
Вони законам вічним підлягяють
так, як і смертні, — сонце, місяць, зорі,
то світочі в великім храмі Мойри,
боги й богині тілько слуги в храмі,
всі владарки жорстокої раби.
Благати владарку — даремна праця,
вона не знає ні жалю, ні ласки,
вона глуха, сліпа, неначе Хаос.
Рабів її благати — і даремне,
і низько, я рабинею рабів
не хочу бути! (Там же, ст. 164).

Цікаво відмітити, що цей вислів ,,рабинею рабів”, який перекликується з Шевченковим окресленням скитів у ,,Неофітах”13 повторюється, в іншому контексті, в діялозі ,,В дому роботи, в країні неволі”. Це ,,подвійне рабство” Леся Українка бачить тоді, коли йде про неволю національну, крім соціяльної. Цей невеличкий діялог має дуже переконливо виведений контраст між рабом — Єгиптянином та рабом — Гебреєм, в якому єгиптянин показаний як фактично людина вільна, що працює з любов’ю до вислідів своєї праці, тільки терпить певні фізичні невигоди, а гебрей — справжній раб, лише свідомий того, що працює для свого ворога. В нього вибух ненависти й протесту дуже щирий у відповідь на запит товариша праці що він робив би, якби був вільний:

Єгиптяни: Всі ми,
єгиптяни, працюємо ретельне
не тілько по неволі, а й з охоти.
Не раз мені здається, я робив би
незмірно краще, якби я був вільним,
отак як будівничий наш, наприклад.

Гебрей: Я? Що зробив би я? Розруйнував би
усі ті храми ваші й піраміди!
Порозбивав би всі камінні довбні!
Всіх мертвяків повикидав би геть!
Загородив би Ніл і затопив би
увесь сей край неволі!

(Єгиптянин мовчки одводить руку і дає в лице Гебреєві...)

……….

Єгиптянин: Я й забув,
що ми ж таки товариші з тобою,
бо маємо ж ми спільний дім роботи.
Ти вже прости!

Гебрей: Нічого, так і треба,
я мушу знать, що я тут раб рабів,
що він мені чужий, сей край неволі,
що тут мені товаришів нема.
(Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 112-14).

Цим діялогом Леся Українка перекреслила реальність клича: „Пролетарі всіх країн, єднайтесь!”

В цій короткій, але сильній драматичній картині Леся Українка підносить раба Гебрея із стану рабства, до якого він „звик”, до стану бунтаря, свідомого своєї понижуючої національної ситуації. Цього оновленого стану бажала Леся Українка для своїх земляків, а їх „спокійний сон у кайданах” дуже її тривожив.14Довготривала неволя виснажує націю, і вона через утому може заснути та втратити почуття дійсности. Таким знечуленим, покаліченим неволею, скривленим духово є один із героїв „Осінньої казки”, Лицар. Він понизився на „визволення” руками Служебки, яка його взяла у ще більше принизливу неволю:

Лицар: Клени, клени, бери собі заплату
за ту твою послугу осоружну.
Мені темниця очі засліпила,
мені неволя розум потьмарила,
що я тобі піддався на підмову.
…..

Обговорюючи вальори поезії Лесі Українки, як тієї, що духово скинула рабство із своєї нації, Дмитро Донцов звертає увагу на довготривалість політичної неволі України15, а також на її ролю поетки як ,,пророчиці’’, тієї Кассандри,16 що волала: ,,Чувай стороже!”, „Гей, чатуй! вартуй!”, ,,Не спи, стороже!”, ,,Пробі, вартові!”. Цей страх перед ,,сном у неволі”, виступає в Лесі Українки ще в одному творі, саме в третій частині ,,Триптиху”, одному з останніх її творів, в казці „Про велета”:

Не встрелив велета Господь
Своїм ясним перуном,
А тільки сном його накрив,
Немов м ‘якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, —
Ні! часом кара божа!

…..

Ліг велет, думав — на часок,
Та й спить уже століття,

…..

Бо скористали вороги
З його важкої млости,
Безкарно точать з нього кров
І трощать білі кості. .. (Там же, т. III (Н.Й.), ст. 238).

Яка ж велика схожість із найбільшою тривогою Шевченка:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні,
Її, окраденую, збудять...
(Кобзар, т. III, (Вінніпег) ст. 93).

Шевченко ненавидів сну, як бездіяльности ,,гнилої колоди”, і проти нього виступає із справжньою анатемою в психологічному шедеврі ,,Минають дні... ” Шевченкова контроверсійна молитва в цьому вірші:

Доле, де ти? Доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати.

І гнилою колодою
По світі валятись,
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні, — то проклинать І світ запалити!
(Там же, т. II, ст. 146).

— перекликається з бажанням Жирондиста, героя діялогу „Три хвилини”:

... Не знаю сам,
чи я клясти, чи я святити маю
той час, як я з неволі йшов на волю, —
чи з волі у неволю, як сказати?

…………

Чи вернеться коли таке життя?
Чи я ще буду хвилею живою
в живому морі, перестану бути
могильним каменем на гробі справи
і ясної ідеї жирондистів?

…………

Нехай би кидали мене та розбивали
об гострі скелі, гуркотом валів
глушили б голос мій, дрібним камінням
та піною мою тлумили барву, —
змагався б я, боровся, поривався,
тремтів би за життя своє хвилеве,
але я жив би. Я б людей любив,
людей ненавидів, а не привиддя,
не тіні вмерлих... (Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 74-5).

В монолозі Жирондиста багато психологічних мотивів, близьких до Шевченкових понять волі й рабства. Бажання ,,звільненого” борця вертатись знов до небезпек, до загроз тюрми й ґільотини, це мов визнання Шевченкового ,,кредо” із вірша ,,Минають дні... ”:

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати,
І спати на волі...
(„Кобзар”, т. II, (Вінніпег), ст. 116).

Жирондист, прийнявши визволення з рук свого ворога, доказав рабськість свого духа, і це було найбільш для нього принизливе, тому він рішився на вчинок Коріоляна. Згаданий Лицар з „Осінньої казки”, що понизився до „визволення” чужими руками (Служебки), нагадує собі вже запізно мудрі слова:

... я забув те мудре віще слово
як чарівник-віщун колись казав:
„хто визволиться сам, той буде вільний,
хто визволить кого, в неволю візьме”.
(Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 32).

В Лесі Українки принижує себе просьбами про ласку і взагалі своєю ролею у час Руїни Степан із „Боярині”. Супліка, про яку згадує Степан, дуже нагадує ті марні молитви християн до Нерона, що їх так гостро осуджує Шевченко:

... От саме
я маю до царя супліку нести,
що люди з України привезли, —
жаліються на утиски, на кривди,
Я маю боронити ту супліку...
(Твори, т. VIII, (Н.Й.) ст. 139).

Степан свідомий, що його служба цареві в Москві, це форма тюрми, отже рабства:

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в турму замктутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати... (Там же, ст. 153).

В цій драматичній поемі Леся Українка без усякої „Езопівської мови” говорить просто про політичну неволю України під Москвою. Крім драми, яку переживають окремі герої цього твору, поетеса виводить наверх національну драму, яка була актуальною в час Руїни, за життя Лесі Українки і в наші часи. Актуальність цього твору занадто неприємна поневолювачам, тому навіть ювілейне видання творів Лесі Українки в Україні його пропустило. В розмові Степана з Оксаною в п’ятій дії Леся Українка висловлює устами Оксани свої погляди на „мир”:

Степан: ... Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.

Оксана: (гостро). Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоєту — ота руїна?
(Там же, ст. 150).

Національна руїна й неволя, перенесена з українського ґрунту на жидівський, сильно змальована в двох драматичних поемах: „Вавилонський полон” і ,,На руїнах”. Степанове вислужництво ворогові, хоч сприченене шляхетними спонуками, лишається вислужництвом і рабством в очах Лесі Українки. У коротшому творі, „Вавилонський полон”, Леся Українка таврує як гріх супроти своєї нації всяку працю для ворога. Свої погляди вкладає вона в уста Елеазара:

Бо впала ганьба і на наші руки,
що не знялись життя нам одібрати,
нам подоланим, а знялись робити
на ворогів. Проказою неслави
покрилося дівчат сіонських тіло,
бо не втопилися вони в Евфраті,
а бавити пішли синів розпусти
і годувати плід свого безчестя.
(Там же, V, ст. 162).

В монолозі Елеазара вже бринять перші струни заклику до боротьби проти ворога, проти національного й індивідуального рабства, бо боротьби не може бути без попереднього усвідомлення її конечности:

Гнітить нас ганьба тяжче від кайданів,
гризе нас гірше, ніж залізні пута.
Терпіть кайдани, то несвіцький сором,
забуть їх, не розбивши, гірший стид.
(Там же, ст. 163).

На актуальність слів Елеазара з „Вавилонського полону” та пророчиці Тірци з твору ,,На руїнах” звернув увагу ще М. Євшан в 1913 році, а передрукував його завваження у своїй статті А. Харченко. 17

Почуття національної неволі, почуття ганьби від кайданів може мати лише людина, яка не втратила почуття власної гідности, яка не має „рабської душі”. Тому попри неволю національну так часто Леся Українка ставить проблему неволі персональної. Дуже цікаві репліки на тему волі й особистого рабства вкладає Леся Українка в уста Неофіта-раба в коротенькій драматичній поемі ,,У катакомбах”. Для Неофіта рабство не є якимсь абстрактом філософічним, а дійсністю, щоденною, важкою, дошкульною. Цей Неофіт-раб — приклад людини забраної в соціяльне рабство через обставини (проданий батьком за борги), але не позбавлений почуття власної гідности, отже — духово вільної. Матеріяльна допомога, яку йому дають члени християнської громади, є для нього формою жебранини і над міру болюча.18 Він каже:

Я маю жаль до вас,
великий жаль. Я досі був рабом,
невільником, запроданим в неволю,
забраним силоміць, а ви тепера
ще й жебраком мене зробити хтіли,
щоб я по волі руку простягав
по хліб ласкавий. Ви мені хотіли
поверх ярма гіркого — ще й солодке,
поверх важкого — легке наложити,
і хочете, щоб я ще вам повірив,
немов мені від того стане легше.
(Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 90).

В розмові з Єпіскопом Неофіт-раб висказує свою життєву філософію, що співзвучна з філософією самої поетеси:

Єпіскоп: Хто такії ми,
щоб волю Божу обміняти мали,
кому рабом, кому з нас вільним бути?
Про що ти дбаєш? ,,Не єдиним хлібом
живе людина, але й кожним словом,
що з Божих уст виходить”.

Неофіт-раб: Ні, їй мало
самого хліба й слів, їй треба волі,
інакше буде нидіти, не жити.
Зате ж я маю жаль до вас великий,
що ви мені замість того життя,
обітованого у вічнім царстві Божім,19
даєте страву, одіж та слова.
(Там же, ст. 91).

Слова Неофіта-раба можуть виглядати богохульними, але вони на справді виявляють глибше зрозуміле християнство, вичищене з офіційности низьких духом російських церквослужителів. Леся українка жила в часах, коли московська імперія використовувала проти уярмлених народів і Церкву, те офіційне православ’я, проти якого виступав і Шевченко,20 не менше, ніж проти католицизму й „годованих ченців” на „апостольському престолі”(„Єретик”). В діялозі між Неофітом-рабом і Єпіскопом виказує Леся Українка Шевченкове розуміння облуди рабського, цареслужительського церковного сану:

Неофіт-раб: І знов нічого я не розумію:
боротися в покорі... Що се значить?

Єпіскоп: Ми боремося з духом — не з людьми.
Ми платимо покірно всі податки,
ми кесаря шануємо і владу,
не повстаєм ні словом, ані ділом
супроти них, а тілько князю тьми
ні жертви, ні поклонів не даємо.

Неофіт-раб: А хто ж такі той кесар, тая влода?
Хіба ж вони не слуги слуг того,
кого ви князем темряви назвали?

Єпіскоп: В той час, як служать ідолам, а в інший —
вони начальники, від Бога дані.
(Л.У. Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 92).

Той „цар темряви” — це „цар тьми” в ліричному вірші Лесі Українки „Фіят нокс”, в якому поетка вказує на конечність повстання проти рабства як закономірність життя:

…Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Не дармо ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливеє гукання „світла, світла ?”
На нього завжди, як луна у горах,
одважні, вільні голоси озвуться.
(Твори, т. І, ст. 126).

Неофіт-раб належить до тих людей вільних духом, що здібні на прометеївські вчинки, які не приймають духового рабства. Християнство, подане цьому неофітові людьми з рабськими душами, не обіцювало йому визволення з рабства:

Ні, далебі, не знаю, чи не краще
було б мені в самій геєнні вічній,
ніж у такому рабстві безнадійнім,
з якого й смерть вже визволить не може.
(Твори, т. VI, (Н.Й.), ст. 95).

„Рабство по смерті”, це тема, що тривожила Лесю Українку. Не називаючи поіменно, вона впровадила в свою поезію ще одну цікаву постать, мітологічну, крім всюди майже згадуваного Прометея, а саме, Сизифа. Цей засуджений суворо на посмертні муки бунтар проти богів увійшов у світові пословиці як символ зайвої, важкої, безуспішної праці („Сізіфова праця”). В одному з найкращих своїх ранніх віршів, ,,Кредо” — “Contra spem spero”, Леся Українка уявляє себе в ролі Сизифа:

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать,
І несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать. ( Твори, т. І, ст. 23).

Цей вірш звучить як гімн волі, як пісня людини вільної духом, в яких би вона не була обставинах. Коли Леся Українка жила, новий філософічний напрям, екзистенціялізм, тільки народжувався, але розвинувся в досить хворобливі течії після другої світової війни, зовсім чужі психіці Лесі Українки, бо в основі побудовані на песимізмі. Проте, позитиви цього напряму, як виражені в Сартра девізою волі, яка є наче „прокляттям”,21 чи наголос на „вільну волю” людини, що повторюється в багатьох творах Камю22 перекликаються з концепціями волі Лесі Українки. Найцікавішим лишається образ Сизифа, змальований самою дією в Лесиному ,,Контра спем сперо”, а філософічно обговорений в його ж есею, присвяченому цьому „вільному духом” засудженому.23

Камю написав цей есей у 1940 році, коли Франція й уся Европа були у воєнному крутежі фізично, у великій безнадії психологічно, і в повному нігілізмі філософічно. Бажання вирвати людей з нігілізму, показати їм сенс свідомого змагання, для перемоги бодай над самими собою, безперечно, виправдує Нобелівську премію для нього. Але якщо ми приглянемося ідеям „без надії сподіватись”, бажання жити в найтяжчих умовинах, „сіяти барвисті квітки на морозі” і підіймати важкий камінь з піснею на устах, які виразила молоденька Леся Українка 2 травня 1890 р., бувши прикованою до ліжка,24 то дивно стає, чому Леся Українка не дістала нагороди Нобеля, 50 літ раніше, за свій великий героїзм духа. Як прочитати уважно слова Камю в самому есею, а чи в передньому слові до збірки, вражає велика схожість його думок із думками Лесі Українки. В передньому слові до видання з 1955 року, отже через 15 літ після написання есею, Камю пише: ,,... навіть якщо хтось не вірить у Бога, він не має права поповнювати самогубства... ми повинні перейти границі нігілізму ... Хоча ,,Міф про Сизифа” ставить перед нами смертельні проблеми, його заключенням є ясне запрошення до життя і творчости, серед найбільш непривітної пустелі”.25

Жити й творити, навіть серед найстрашніших, найбільш непривітних обставин, це життьова філософія Лесі Українки, девіз, який поетеса вкладає в уста і дії своїх героїв, тих героїв, які вміють бути справді ,,вільними”, мимо видимих або невидимих пут. Свідомість своїх дій, свідоме рішення про свою долю, це і те, що робить людину справді вільною, що дає їй право на вінець героя або мученика. Славлячи героїчні подвиги й мученицьку смерть, Леся Українка ставить найосновнішу передумову героїзму: його повну свідомість:

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж
царська корона;
Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід
тріумфальний;

………

Але стане вінцем лиш тоді плетениця тернова,
Коли вільна душею людина по волі вінчається терном,

………

Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить
людина,
На що й куди вона йде … … …
(Твори, т. II, (Н.Й.), ст. 78.

Героїчні постаті в драмах Лесі Українки, це неконечно такі, що свідомо йдуть на тортури і смерть. Леся Українка бачить багато більше героїзму в тих, які відважуються жити для ідеї і виконувати свої обов’язки супроти своєї нації чи громади. Власне,той героїзм життя, не смерти, є провідним мотивом творчости Лесі Українки, і він зближує її до філософії життя Альберта Камю.

Такий героїзм ,,жити, а не вмирати” виявляє одна з найраніших героїнь Лесиної драматургії, Іфігенія, з драматичної сцени ,,Іфігенія в Тавриді”, з 1898 року. Іфігенія розпачає над тим, що вона не могла згинути на жертовнім камені для своєї батьківщини, і хоче вмерти самогубством, але почуття відповідальности за виконаний обов’язок не дає їй здійснити цей учинок духової зневіри:

Ні, се не варт нащадка Прометея!
Коли хто вмів одважно йти на страту,
Той мусить все одважно зустрічать.
Коли для слави рідної країни
Така потрібна жертва Артеміді,
Щоб Іфігенія жила в сій стороні
Без слави, без родини, без імення, —
Хай буде так.
(Твори, т. ІІ, (Н.Й.), ст. 27).

Із постатей, ,,вільних душею”, що здібні на найбільші подвиги жити в самовідреченню, виділяються дві: Долорес із ,,Камінного господаря” та адвокат Мартіян з одноіменної драматичної поеми.26

Долорес із ,,Камінного господаря”, постать дуже близька душі самої поетеси27, робить свої рішення сама і за своєю волею лишається до кінця вірною своїм принципам і почуванням. Це людина, яка вміє прийняти найболючіші удари з почуттям власної гідности, отже — з дійсним героїзмом. Це помітне особливо в останній її розмові з Дон Жуаном, коли він отверто випитує про Донну Анну:

Дон Жуан: Ви не питаєте мене, навіщо
мені се треба знати?

Долорес: Не питаю.

Дон Жуан: І вам не тяжко се?

Долорес: Я не шукала
ніколи стежки легкої...
(Твори, т. XI, (Н.Й.) ст. 76-7)

Долорес вибрала собі важку стежку, як і Іфігенія — за Лесиною концепцією, а не грецьких трагіків.28 Проте, мабуть, найбільше зусилля волі можна побачити в адвоката Мартіяна, коли він рішається на всі жертви для виконання свого обов’язку як адвоката християнської громади. Бути людиною справді вільною, означає робити точно те, що людина хоче, але така дія може вимагати надлюдських зусиль. Саме такі надлюдські зусилля робить над собою адвокат Мартіян, коли вже ніхто більше до тих дій не здібний:

Констанцій: ... Не вже я міг би спати
після такого?

Мартіян: То ходи до мене.
Нам треба сюю ніч попрацювати.

Констанцій: Ти можеш працювати?

Мартіян: Я повинен.

… …

Констанцій: Боюся, що писатиму погано, —
рука тремтить.

Мартіян: Дарма. Я розберу.

… … …

... Кришталь найкраще
нам роздивлятись при холоднім світлі”...

Констанцій: (випускає стиля з рук).

Прости... не можу...

Мартіян: Дай. Я сам скінчу.
(Бере до себе табличку і стиля і пише помалу, але
твердою рукою).
(Там же, т. IX, (Н.Й.), ст. 181-2).

Великі зусилля над собою Мартіяна або Долорес, щоб дотримати вірности своїм рішенням, отже справжній своїй „вільній волі”, доказують життєву правду, що воля нікому не дістається даром, її треба здобувати. Всяка воля, особиста як звичайної людини, чи як мистця, воля творчости, чи соціяльна — позиція в суспільстві, а чи політично-національна — воля нації у своїй власній державі, її треба здобувати великими й важкими трудами, подвигами, які — для останньої категорії волі — називає Шевченко „тяжкими ділами”.29Воля без зусиль, воля поверховна, воля, яка йде на компроміси, або воля, яка шкодить чи поневолює інших — це не воля в розумінні Лесі Українки, хоч вона може мати зовнішній образ волі. Таким зовнішньо вільним „лицарем волі” є Лесин Дон Жуан, якого характер показується занадто слабий, щоб зберегти свою волю. Сильніша від нього Донна Анна, що його корить у війні між жіночим і чоловічим первнем,30 але й вона вкінці програє бій, бо не діє самостійно. В цій драмі, крім Долорес, що своєю волею приймає тортури, які їй приносить життя, властиво вільною духово є постать самого „камінного” Командора, який для волі і влади приймає громадські пута, що є конечною ціною і передумовою його суспільного становища.

Залежність людини від громади і їх взаємини підкреслює Леся Українка також у драматичній поемі ,,У пущі”. Скульптор Річард не міг працювати серед громади, яка його переслідувала. Відійшовши від громади, він не здобув бажаної волі, бо відірвавши коріння від свого ґрунту, не мав звідки черпати життєвої сили.

Річард:

Який я одинокий, Боже правий!
Що-ж, — я досяг, чого хотів, — я вільний.
Розбив усі кайдани свого серця
і серце вкупі з ними. Так, я вільний.
Нема у тьмі ні впину, ні дороги,
нема й мети
(Твори, т. IX, (Н.Й.), ст. 123).

Поняття волі в суспільстві, на думку Лесі Українки, дуже далеке від поняття анархії. Воля між людьми мусить бути впорядкована в систему, що не кривдила б тих, які придержуються того порядку. Ця філософія „впорядкованої волі” поетично представлена в драмі-феерії ,,Лісова пісня”, де виступає багато постатей-символів і де багато проблем волі. Вся природа, одухотворена жителями її тайників і стихій, символізує світ волі, але волі впорядкованої законами, що їх найчастіше порушують самі люди. Очевидно, не всі люди, бо є люди, як дядько Лев, що вміють жити з природою й шанувати її закони, але є й такі, як Килина, що нищить природу, її закони, її волю. Постать, якої воля здається найповнішою, це Перелесник. Цей лісовий ,,бог вогню”, що визволив душу Мавки з верби, несе одним волю, — іншим загибіль. Для Лесі Українки стихія вогню була дуже важливою, вона, з одного боку, символізувала вічний рух філософії Геракліта, якого високо поважала, а з другого боку, вона була стихією, і дарунком для людей її улюбленого титана Прометея. Друга стихія, що теж може мати нищівну силу, це вода. Постать ,,Того, що греблі рве”, це символ води, що не хоче мати берегів, і вона в конфлікті з упорядкованою, підкореною законам водою. Русалка є під владою Водяника, який обмежує її волю, хоч вона тих обмежень визнавати не хоче. Варто пригадати собі деякі вислови тих постатей:

Русалка: ... З якого часу тут русалки стали
невільницями в озері? Я вільна!
Я вільна, як вода!

Водяник: В моїй обладі
вода повинна знати береги.
(Твори, т. VIII, (Н.Й.), ст. 185).

В очах Лесі Українки Русалка — бажає, а,Той, що греблі рве’ надуживає свою волю, тому не є символами волі в позитивнім розумінні. Ще гірше виглядають ті постаті, які використовують свою повну волю і владу для гноблення інших — це тирани, постаті осоружні Лесі Українці, яка в своєму розумінні волі залишається вірною характерові української людини — волелюбної, але далекої від загарбництва й деспотизму.

Політичні деспоти змальовані в неодній ліричній поезії Лесі Українки, згадати хоч би знову ,,Фіят нокс”, чи навіяні єгипетським минулим поезії про „Ра-Менеїс” або ,,Напис в руїні”, чи теж ,,Казку про Оха-чародія”. В драмах політичний деспотизм лише згаданий, він на дальшому пляні таких драм, як ,,Руфін і Прісцілла” чи „Адвокат Мартіян”. Але деспотів маленького калібру, що „лізуть в душу” і нищать чесним людям їх приватне життя, в драмах Лесі Українки багато. Згадати б з першої драми Лесі Українки, „Блакитної троянди”, матір Ореста, Груїчеву, або Хусу з драматичної поеми „Йоганна, жінка Хусова”, або матір з „Лісової пісні”, чи єпископів з двох творів — „У катакомбах” і „Руфін і Прісцілла”. Проте всі ці постаті з деспотичними нахилами стоять у творах Лесі Українки завжди на задньому пляні — вони їй дуже осоружні.

Найсильніші постаті у драмах Лесі Українки, це люди прекрасного серця, гарної душі, люди вільні духом, які, залежно від своїх обставин, або змагають до оборони своїх принципів, своєї волі, або пробують змагати до того.

Змагання до волі, ця вогненна дія душі, від якої часто тіло попеліє, це щось найкраще, що може пережити людина. Леся Українка вкладає цю думку в уста Неофіта-раба:

Нехай нікого хрест мій не лякає,
бо як почую я в своєму серці
святий вогонь, і хоч на час, на мить
здолаю жити не рабом злиденним,
а вільним, непідвладним, богорівним,
то я щасливим і на смерть піду,
… … … (Твори, т. VI (Н.Й.), ст. 99)

Конечність боротьби і її священність Леся Українка виявляла вже в ранній драматичній картині „Грішниця”. Сильно звучать слова в її ліриці, „борись і добувайся батьківщини”31 які мають відгомін у словах Елеазара з „Вавилонського полону”:

Шукаймо ж, браття, до святині шляху
так, як газель води шука в пустині,

……….

А поки знайдем, за життя борімось,
як барс поранений серед облави,32

…………

Ціна волі дуже висока. Часом особисте визволення можливе тільки через смерть, як через вогонь у Мавки, як через поворот під загрозу ґільотини Жирондиста, як через відмову від перснів батька Прісцілли, а Руфіна через повну солідарність з дружиною (не її релігією). Смерть визволяє з пригноблення Річарда, а з пониження Антея. Вогонь, що палить Трою, віщує їй історичне безсмертя, якщо безумний останній крик Кассандри розуміти не як іронію, а як віщування. Але найбільшу ціну треба платити за політичне визволення. Воно ніколи не прийде само, воно вимагає довгих, упертих і витривалих зусиль (Роберт Брюс). Щоб визволитися з довголітнього поневолення, довголітнього сну, Україна, той дужий колись велет, мусить прокинутися усіми своїми нервами. Частинні порухи тіла велета не можуть скинути з нього пут:

Нераз до серця глибини
Сягають хижі руки,
А велет спить камінним сном,
Хоч терпить люті муки.

Часами болізно у сні
Наморщить густі брови, —
Тоді стинаються, шумлять
Гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,
Він трохи ворухнеться,
По тілу корчі пробіжать,
Уся земля здрігнеться.
(Твори, т. III. (Н.Й.), ст. 238).

Леся Українка знає, що такі окремі ,,корчі” й „судороги” тіла велета — отже лише місцеві повстанські рухи — не визволять його з пут. Він мусить прокинутись і станути на повний ріст:

І встане велетень тоді,
Розправить руки грізні,
І вмить розірве на собі
Усі дроти залізні.
(Там же, ст. 239).

Леся Українка має візію розбудженого велета, повністю розбудженого, здібного себе визволити.

Візія здобування волі в постаті велета, що рве на собі пута, це ще не фінальна візія волі в Лесі Українки. В середній частині „Триптиху”, якого казка „Про велета” є третьою частиною, в легенді „Орфеєве чудо”, один із трьох героїв, що будують мур (бо прості люди з рабськими, піґмейськими душами поховалися в ліс і бояться самооборонної дії), Амфіон, має візію життя після перемоги.

Як буде мур готовий, прийдуть люди,
І докінчать хати, палати й храми,
Під захистом тривким їх праця буде
Тривка й доладна. Ти тоді не будеш
Рівнять їх до овечої отари, —
То буде впорядкована громада,
Народ негірший від своїх сусідів.
(Твори, т. III, (Н.Й.) ст. 226).

Ще краща візія вільного життя в коротенькім творі „На руїнах”, де Леся Українка вкладає її в уста пророчиці Тірци:

Устань Ізраелю! Зори плугами
се бойовисько, не давай ні кроку
землі обітованої. Посій
понад границями пшеницю добру,
відгородись житами від пустині.
Склади каміння все у підмурівки,
щоб не казали люди: тут руїна;
щоб мовили: колись тут стане дім.
Пройдуть роки, з полону бранець верне,
знов оживе тоді сіонська пісня,
високий підмурівок одгукнеться
ще голосніш на співи відродження,
ніж ся руїна смутная лунала
від погребових планів Єремії.
І бранець руку братові подасть,
і підуть поруч будувати мури
на тім гучнім, високім підмурівку.
Душа моя вже бачить тут будову
і знає серце, як її назвати:
в новім Єрусалимі храм новий!
(Твори, т. V, (Н.Й.), ст. 176).

Візія пробудження зі сну, візія героїчної боротьби з поневолювачем національних і людських прав ,,царем тьми”, завершена візією творчого, вільного життя на вільній землі.

Леся Українка постатями і образами своїх драматичних творів створила докладно розпрацьовану систему клясифікації волі й рабства, даючи цій системі оптимістичне звучання величним акордом боротьби і життя на волі.

SUMMARY

Concepts and images of freedom and slavery can be found in most of the poetic works of Lesia Ukrainka, but they are especially pronounced in ther dramatic poems.

Being a daughter of Ukrainian nation oppressed by Russia, Lesia Ukrainka painfully felt not only the oppression of her nation and the slavelike social status of her compatriots, but also the complete lack of psychological freedom for individuals, long suffering under the yoke of Russian subjugation.

Since she had the unusual opportunity to visit Western countries (to which she travelled for medical reason), Lesia Ukrainka had a chance to see the real “free world” and compare it whith the oppression that prevailed in Russia. Thus, not only literary, but true life examples inspired her to create heroes and heroines in her dramatic poems who exist in complex political, social and psychological situations. In her characterizations of the “free” or “captive” man or woman, external conditions do not always predetermine the psychological make-up of an individual. It is possible to be socially a slave, but to have a free mind, and vice-versa. Some of her concepts and even detailed descriptions echo those of Taras Shevchenko.

Understanding conscious action and free will as man’s most important imperative in life, Lesia Ukrainka, writing in the last decades of the nineteenth century is truly a forerunner of the philosophy of “freedom of will” developed in the works of Albert Camus and Jean Paul Sartre.

ЛІТЕРАТУРА

Леся Українка. Твори, (в 12-ти томах) за загальною редакцією Б. Якубського, Видавнича Спілка Тищенко-Білоус, Ню Йорк, 1954.

Леся Українка. Бояриня; драматична поема. Видання Організації Українок Канади, Торонто, 1971.

Леся Українка. Поезії, Том І, „Бібліотека поета”, Р. п., Київ, 1961.

Леся Українка: Про мистецтво. Впорядкування, вступна стаття та примітки Олега Бабишкіна. Пам’ятки естетичної думки. „Мистецтво”, Київ, 1966.

Леся Українка: Публікації, статті, дослідження, І, Публіцистика, листи, статті, дослідження, АН. УССР, К. 1954.

Ольга Косач-Кривинюк. Леся Українка; Хронологія життя і творчости, УВАН, Ню Йорк, 1970.

Дмитро Донцов. „Поетка пророчиця” [Леся Українка]. Туга за героїчним. Постаті та ідеї літературної України, Лондон, 1953.

Дмитро Донцов. Поетка українського рісорджімента, (Леся Українка), Львів, 1922.

Р. Задеснянський. Творчість Лесі Українки, Критичні нариси, (Видання друге, доповнене). Видаництво „Українська критична думка” [Без місця і року].

Тарас Шевченко. Кобзар, тт. І—IV, Друге поправлене й доповнене видання. Редакція, статті і пояснення Леоніда Білецького, УВАН у Канаді, ч. І, Видавнича Спілка „Тризуб”, Вінніпег, 1952.

Тарас Шевченко. Кобзар, ред. Й. Брояк, Видавництво художньої літератури „Дніпро”, Київ, 1967.

Albert Camus. The Fall & Exile and the Kingdom, transl. by Justin O’Brian, The Modern Library, New-York, 1956.

Albert Camus. The Myth of Sisiphus and Other Essays, transl. by Justin O’Brian; Vintage Books, New York, 1955.

Paulo Freire. Pedagogy of the Oppressed, transl. by M.B. Ramos, The Seabury Press, New York, 1974.

Allardyce Nicoll, World Drama, “From Aeschylus to Anouilh” G.G. Harrap, London, 1964.

John J. Ryan. The Jesus People, Acts Foundation, Chicago, 1970.

Jean Paul Sartre, Existentialism and Human Emotions, The Wisdom Library, New York, 1957.



1 В „Маленькій поемі в прозі” п.з. „Голос однієї російської ув’язненої” — Леся Українка пише: ... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна”. Леся Українка про мистецтво. Київ, 1966, ст. 38.

2 Сучасні теоретики марксизму, який використовує соціяльну несправедливість в різних країнах, між іншими, і в південній Америці для своєї пропаганди, підкреслюють конечність „духового визволення” поневолених, поки вони революційною дорогою визволяться політично. Марксистський теоретик педагогіки П. Фрейре наводить між іншими подібними думками, ствердження С. де Бувуар: ,,Дійсно, є в інтересі поневолювачів змінити свідомість поневолених, не їх ситуацію” ... (Simone de Beauvoir, La Pansee de Droite, Paris; St, El Pensamento politico de la Derecho) Buenos Aires, 1963 p. 34. Цитує: Paulo Freire, Pedagogy of the Oppressed, transl. by M. B. Ramos, The Seabury Press, New York, 1974, p. 60. Попередньо цитовані думки Лесі Українки, які вона висловила в 1896 році, випереджують французькі на три четверті століття.

3 Шевченко біля слова ,,воля”, як в інших місцях біля слова ,,правда” ставить епітет ,,святая” („Кавказ”: „Борітеся — поборете, вам Бог помагає, за вас правда за вас слава і воля святая!”) Див. Кобзар, т. II, (Вінніпег), ст. 143. У Шевченка також воля є головною ціллю всіх змагань, нпр., в „Суботові”: ,,... і помоляться на волі невольничі діти” (Там же, ст. 168).

4 Дорікаючи українським панам за духовне рабство в Посланні ,,І живим і мертвим ...” поет не задовільняється словом „раби”, а підсилює його наростаючими метафорами „підніжки”, „грязь Москви”, „варшавське сміття” (Там же, ст. 150-1).

5 У Шевченка появляються часто постаті ув’язнених, невільників (,,Гамалія”, ,,Невольник”, ,,Сліпий”). 3 особливим співчуттям вживає Шевченко слова ,,раби” в „Подражанію 11 Псалму”: „Возвеличу малих отих рабів німих!” (Кобзар т. 4, (Вінніпег), ст. 217).

6 В творах ,.Одержима”, ,,Що дасть нам силу” „Йоганна жінка Хусова”, ,,Завжди терновий вінець”.

7 В творах ,,Неофіти”, ,,Марія”.

8 Вірш ,,Ликері”: ,,Не одурить Бог, карать і миловать не буде: ми не раби його, ми люди” (Там же, ст. 307).

9 На еволюцію світогляду Лесі Українки звернув увагу Р. Задеснянський у своїй кн. „Творчість Лесі Українки; критичні нариси (без року і місця друку), видання друге доповнене, ст. 9-56.

10 Леся Українка, Твори, т. 8 (Київ), 1977, ст. 211 (далі: Твори, т... .)

10а Твори т. 1-й, Н.Й., ст. 116.

11 Між ліричними строфами, присвяченими неволі України, варто згадати два рядки з вірша, писаного в 1895 р. ,,І все таки до тебе...”. ,,Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, а тяжчого від твого не видали ...” Подібних думок багато в листах до Франка, Павлика, Драгоманова.

12 ,,Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Царі наші перевищили царів єгипетських своїми схильностями до масивного. Їх піраміди високі і дуже міцні. Ваша Бастілія була ніщо в порівнянні з ними”. Див. Леся Українка про мистецтво (Київ), ст. 40.

13 ,, ...А скити сіроокі погоничі, рабів раби, подумали — ...” (,,Кобзар”, т. IV, (Вінніпег), ст. 122).

14 ,,Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно”. 3 листа до Драгоманова 5 березня 1891, Хронологія, ст. 135.

15 ,,Здається, що ніколи не було двохсот років національного пониження, що виховало цілі покоління рабів. Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації...” Д. Донцов, Поетка Українського Рісорджімента, Львів, 1922, ст. 9.

16 Д. Донцов, Туга за героїчним. Постаті та ідеї літературної України, Лондон, 1953, ст. 5-28.

17 Харченко пише: „Символічне значення цих двох драматичних поем ... яскраво сформулював М. Євшан (Львів, 1913, X, стор. 53). „Чоловік, — пише він — мусить мати свою внутрішню свободу, з раба буденщини переродитися в слугу вищої справи... Те все мусить вичитати і до себе віднести сучасний українець... Бо для кого ж писані такі твори ... про кого пише вона, зображуючи прострацію, духову розтіч та рабство гебреїв „над вавилонськими ріками”? Про кого говорить пророчиця Тірца, коли каже про святі руїни, що служать нашій ганьбі... ” Стаття: А. Харченко, „Неволя і руїна” („Вавилонський полон” і „На руїнах”). Твори, т. V, (Н.Й.), ст. 144.

18 Шевченко сам пережив велику матеріяльну нужду, але мав при тім повне почуття особистої гордости, яку уділює і своїм героям. Його Катерина з одноіменної поеми, мусить жебрати в дорозі в Московщину, але вона „бере шага, аж труситься”, а шаг вижебраний дістає епітет „гіркого” в дальшому тексті. („Кобзар”, т. І, (Вінніпег), ст. 118).

19 Сучасні інтерпретації Христа та його науки підкреслюють власне повну волю його як людини, і волю, яку він несе своїм визнавцям. В одній із праць на цю тему Джан Раян пише: „Ісус виявляє нам вийняткову внутрішню волю. Він завжди є повністю залежний тільки від себе, щоб посвоєму виповнити волю свого Отця ... А це дар волі, яку він дає іншим, дар бути самими собою”. (John J. Ryan, “The Jesus People”), Acts Foundation, Chicago, 1970, ст.. 18-20.

20 Найбільше віршів, в яких сильно звучать струни Шевченкового обурення проти використування Церкви для посилення державної тиранії Москви, написав Шевченко в останніх роках. До них належать такі, як ,,О, люди, люди небораки... ” (,,Кобзар”, т. IV (Вінніпег) ст. 314), ,,Якось-то йду я уночі” (там же, ст. 316), „Кума моя і я... ” (там же, ст. 318-319), ,,Саул” (там же, ст. 309-312).

21 Сартр важає, що формальне й універсальне розуміння волі невистачальне, що найважнішіми є конкретні випадки, в яких рішальним чинником є інвенція, винахід даної ситуації, роля в ній вільного вибору. (Jean Paul Sartre, Existentialism and Human Emotions.The Wisdom Library, N.Y. 1957, p. 47.

22 Між короткими оповіданнями Камю багато є таких, що заторкують проблеми волі й рабства. Цікаво одначе, що одне оповідання. ,,Камінь, що росте", нагадує апокриф Лесі Українки ,,Що дасть нам силу”, що є першою частиною „Триптиху”. (Albert Camus, “The Growing Stone”. The FAll & Exile and the Kingdom, transl. by J. O’Brian, The Modern Library, N.Y. 1956, pp. 307-361.

23 Albert Camus, The Myth of Sisyphus and Other Essays, transl. by J. O’Brian, Vintage Books, N.Y., 1955, pp. 88-91.

24 О. Косач-Кривинюк, Леся Українка: Хронологія життя і творчости, Ню Йорк, УВАН, 1970, ст. 127. Далі „Хронологія” ст ...).

25 Попередньо цитована збірка есеїв Камю з 1955 р., вступне слово автора, сторінка не нумерована.

26 На твір Лесі Українки ,,Адвокат Мартіян” звертає увагу англійський історик драматургії, А. Нікол, який наголошує психологічний конфлікт Мартіяна у складній політичній ситуації, проте цікавішою вважає іншу драматичну поему Лесі Українки, „Кассандру”. (Allardyce Nicoll, World drama, from Aeschylus to Anoulilh,) G.G. Harrap, London, 1964, P.738-739.

27 В листі з 20 квітня 1913 р. до О. Кобилянської Леся Українка пише: ,,Шкода мені... що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни ... і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті...” (Хронологія, ст. 869).

28 В трагедії Еврипіда п.з. „Іфігенія в Тавриді” героїня не лише врятувалася від смерти на жертівнику засланням, але й від заслання — втечею.

29 „Я ридаю, як згадаю діла незабутні дідів наших: тяжкі діла!” — ,,І мертвим і живим ... посланіє”, („Кобзар , т. II, ст. 152).

30 Є. Ненадкевич в статті „Українська версія світової теми про Дон Жуана в історично-літературній перспективі” пише: ,, ... Анна довершила свій „гамсунівський”поєдинок з ворожою статтю ... вільна жінка, свідома своїх людських прав, повна патосу здобути й обороняти їх за всяку ціну. Бачимо, як тут реалізується змагання зміцнити свою владу статеву над чоловіком ...”. Але автор статті помічає і те, що перемога Анни була перемогою Командора: „Силою розуму ... вона розбила переможно останній ідейний опір вже напівзрадника своєї ідеї і подолала його плащем і патерицею Командора”. (Твори, т. XI, (Н.Й.), ст. 35).

31 Вірш ,,І ти колись боролась, мов Ізраїль... ”, Леся Українка, Поезії, Том І, Київ, 1961, ст. 389.

32 (Твори, т. V, (Н.Й.), ст. 163).



Ключевые слова: Образи волі і рабства,Леся Українка,Критика,творчість Лесі Українки,Критична стаття,Читати онлайн,рецензія,поезія,скачати безкоштовно,леся украинка,бесплатно,драма,аналіз,українська література,лірика,епос

Читайте также