06-12-2015 Леся Українка 1577

Леся Українка і українська поезія початку віку

Леся Українка і українська поезія початку віку

Петро Колесник

Драгоманов в одному з своїх листів 70-х років з властивим йому ригоризмом так характеризував українських поетів пошевченківської пори: «я ще зроду ніде такого тупоумія не бачив, як у наших віршомазів: як таки 40 чоловік слово в слово 30 год одно і тоже пишуть, та ще кожний разів по 5, що було вже раз на свій час непогано сказано Шевченком! Чи вони сонні вірші пишуть, чи п’яні?».

Життя спростувало у принципі невірне твердження «українського Лессінга», хоч в ньому було чимало й гіркої правди. Сучасники Драгоманова – М. Старицький, І. Манжура, П. Грабовський, В. Мова (Лиманський), головне ж І. Франко, а далі й молодші – О. Маковей, В. Самійленко, М. Чернявський, Б. Грінченко, зокрема ж Леся Українка, – всіма способами намагалися вивести українську поезію на широку дорогу розвитку. Особливе значення тут мала перекладацька діяльність поетів, внаслідок якої мовою Шевченка вперше заговорили найбільші поети світу. В революційне передгроззя XX ст. українська поезія входила як поезія «нової енергійної дикції», внутрішньо вільна й творчо ініціативна, ворожа шаблону. Етапним явищем у її розвитку були збірки Франка «З вершин і низин», «Зів’яле листя» та «Мій Ізмарагд».

Та ось на порозі нового століття українська поезія зазнає не менш темпераментної атаки, хоч і з інших позицій. Окрилений гаслами «мистецтва для мистецтва», молодий Микола Вороний писав у 1901 році: «Придивіться до теперішніх молодих поетів, чи, опріч Лесі Українки та Самійленка, на Україні ви знайдете хоч одного поета, котрий не був би «шарманкою», що переспівує старі збиті співи і переспівує з харчанням, притичинами і свистом... Ну, може ще 2–3 од сили знайдете, що сяк-так подають надію, бо часом дадуть щось і оригінальне, а решта... хоч придави рублем та й вези Дніпро гатити».

Життя спростувало й заяву Вороного, так само невірну у принципі, хоч і не позбавлену гіркої правди. І. Франко у тому ж таки 1901 році вже писав зовсім інше: «наша новіша поезія майже вся пішла новою дорогою», «не можна сказати, щоб наша поезія щодо якості так дуже уступала поезії сусідніх народів, щоб у нас не було талантів і майстрів мови...». Правда, тривога за молоду поезію не полишала Франка. Він давно вже спостеріг, що з кінця XIX ст. в українській літературі починали заходити складні процеси внутрішньої творчої перебудови, зв’язані з перегрупуванням класово антагоністичних сил суспільства в революційну епоху.

З одного боку, демократичний табір у літературі почав поповнюватися письменниками з робітників і сільської бідноти. Шлях їхній у літературі був аж надто тяжкий, творчі здобутки – зовсім скромні. Але сам факт появи в українській поезії таких поетів, як А. Шабленко, А. Бобенко, Т. Романченко, С. Завгородній, М. Підгірянка, П. Думка, П. Капельгородський, свідчив про величезні духовні зрушення в масах простого народу, пробудженого революцією до історичного діяння. З другого боку, на українську літературу кінця XIX ст. почала тиснути задушлива атмосфера буржуазно-індивідуалістичної реакції. Громадянська лірика стала виходити «з моди», втрачати «кредит» в колах націоналістичного міщанства.

«Певна річ, – писав Франко, – на соціальні теми, на тему загального горя, нужди та безпросвітності можна торочити багато шумних і дешевих фраз, підпускати риторики, а в найліпшому разі аргументів замість чуття, що повинно бути головним елементом поезії». Але ж і проголошувати «чисте мистецтво», підносити «безідейність», декларувати «безсторонність» мистецтва у найпекучіших громадських справах, значить, вбивати саму душу поезії. Не вагаючись, пішов він на одвертий конфлікт з Вороним, публікуючи свою відому «Посвяту». Викликана цим конфліктом ланцюгова реакція різних літературно-політичних сутичок в 1901–1904 роках примушувала думати, що українська поезія початку віку, виходячи на «нову дорогу», не зможе так легко подолати закладені в ній внутрішні суперечності. Це підтвердила поява на українському літературному горизонті поетів «Молодої музи» П. Карманського, В. Пачовського, С. Чарнецького, Б. Лепкого, С. Твердохліба. Але загальний потяг до змін у суспільному житті, надія на те, що внаслідок революції впаде твердиня самодержавства, знищиться національний гніт, настане воля, були остільки потужними, що всякі літературні суперечки ніби самі собою відходили на задній план.

На хвилі громадського піднесення кінця 90-х – початку 900-х років ідейно-естетичного оновлення зазнала й українська література, зокрема поезія. Можемо назвати імена поетів цікавих і різних, які в міру сил і здібностей зуміли сказати своє, оригінальне слово в українській поезії. З іменем, наприклад, В. Самійленка зв’язується розвиток як ліричної, так і сатиричної поезії на Україні епохи першої народної революції (зб. «Україні», 1907). Головним об’єктом сатиричного удару В. Самійленко обрав самодержавство. Особливою популярністю серед студентської молоді користувалися його сатиричні куплети «На печі», «Патріота Іван», «Ідеальний публіцист», «Божий приклад», «Новий лад», «Дума-цяця» і особливо його знамените «Ельдорадо».

М. Черняйський, як і В. Самійленко, почав писати ще у 80-х роках і до революції 1905 року прийшов із трьома збірками поезій – «Пісні кохання» (1895), «Донецькі сонети» (1898) та «Зорі» (1903). Чернявський активно розробляв і робітничу тему, здобувши собі славу співця шахтарського краю. У циклі поезій під назвою «Із днів печалі і гніву» перед очима читача розгортаються картини героїчної трагедії, яку пе­реживала вся країна («Коли бушує океан», «Червоні знамена», «Суд іде», «Огні горять», «Борцям – героям», «Прийде час», «Червоний хміль» та ін.).

Дуже цікаве явище в українській літературі становила «екзотична поезія» А. Кримського – своєрідний ліричний сплав оригінальних і перекладних творів, що склали збірку в трьох частинах «Пальмове гілля».

На гребні революційної хвилі опинився обдарований ліричний поет Олександр Олесь, що з виходом першої збірки «З журбою радість обнялась» (1907) здобув собі незвичайну популярність. Головною ліричною темою першого Олесевого збірника була героїко-трагедійна щоденність революції і поет, що йде їй назустріч («Я більше не плачу», «Капітану Шмідту», «Три менти», «Над трупами», «З військом за волю боролися ми» та ін.).

Своєрідним антиподом О. Олеся був М. Вороний. Проголосивши ідеї буржуазного модернізму, сам він, проте, не дуже поспішав з творчою реалізацією їх. Він не уникав громадянської лірики, закликав навіть до збройного повстання проти самодержавства, але його творчість у цілому пройшла якось осторонь революційних подій 1905 р. У перекладах він залюбки і ніби демонстративно орієнтувався на поетів, що прагнули стати над класовими битвами; його цікавили Сюллі-Прюдом, Верлен, Мореас, Рішпен, Бурже, Метерлінк, Мірбо, Тютчев, Фет, Бальмонт; він приймав лише «вибране» з Пушкіна і Гейне. З творів Франка імпонувала йому лірика «Зів’ялого листя», а не «Тюремних сонетів». І тут же Вороний перекладає «Інтернаціонал» Ежена Потьє, «Марсельєзу» Руже де-Ліля, «Варшав’янку» С. Свєнціцького.

На хвилі громадянського піднесення проходив творчий розвиток й інших поетів. Багато з них у діяльності своїй так чи інакше були зв’язані з подіями революції (Б. Грінченко, X. Алчевська, Н. Кибальчич). Деякі брали участь у робітничих страйках і селянських заворушеннях (А. Шабленко, П. Капельгородський). Інших від революційних подій відгороджували не лише державні, а й психологічні кордони (маємо на увазі львівську групу поетів – П. Карманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, Б. Лепкий). А були й такі, що намагалися зберегти певну дистанцію між скороминущим життям і поетичним натхненням, яке нібито працює на «вічність» (М. Філянський зі своїми збірками «Лірика» 1906 р. і та інші).

Революція 1905–1907 років була пробним каменем усієї тогочасної літератури й поезії зокрема. Хто з поетів був разом з народом і в час революції, і в тяжкі дні поразки, той переживав творче піднесення. Хто ж в роки революції намагався знайти «третю путь», стати надсутичкою класів, хто, кажучи словами Г. Плеханова, залишався «сліпим до найважливіших суспільних течій свого часу», а в роки реакції занепав духом, зневірився, той потрапляв у полон декадентщини, творчо виснажувався, занепадав. Такого митця не рятувало часом і дуже значне художнє обдарування. З цього погляду лірика Самійленка, Олеся, Вороного, Чернявського, Кримського, Філянського, Карманського, Чарнецького більшою чи меншою мірою була вражена політичною реакцією, декадансом і залишилася поезією звужених горизонтів, короткого дихання, поезію «надвоє розрубаного серця»,– я і народ, половини цілого, що ніяк не можуть зійтися. До кожного з них якоюсь мірою можна віднести слова Горького про Бальмонта: «...Це дзвіниця висока й візерунчаста, дзвони ж на ній все маленькі».

Вивести українську поезію на передові рубежі могли тільки ті митці, які національне визволення рідного народу ставили в залежність від розв’язання соціальних завдань революції, що прагнули зрозуміти провідну роль робітничого класу в буржуазно-демократичній революції, ті, кому в боротьбі за повалення самодержавної тюрми народів світив ідеал нового, соціалістичного суспільства. Час був такий, що поезія повинна була бити у великі дзвони, бити на сполох. Цю історичну роль в українській поезії початку віку виконала геніальна Леся Українка.

Вийшла вона з «тісних» 80-х років, які скалічили душу не одному поетові, й стала співцем пролетарського періоду визвольної боротьби в Росії. Ще у 1898 році Франко назвав її «одною з найцікавіших появ нашої нової літератури». За життя свого Леся Українка видала лише три збірки ліричних творів: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899) та «Відгуки» (1902). І вже другу з них Франко без жодних застережень вважав найкращою з усіх, що вийшли після «Кобзаря» Шевченка. Мужня поетеса зуміла піднестися «до того об’єктивізму, – зазначав Франко, – що вміє відрізнити власне горе від загального порядку фактів і ідей, не попадає в чорний песимізм Під впливом власного страждання», як це сталося, наприклад, з італійським поетом Леопарді.

Талант поетеси розвивався прискореним темпом і рано дійшов мистецької зрілості. Драгоманов і Франко своєчасно застерегли її від етнографізму і народнопоетичного стилізаторства, властивих епігонам Шевченка, прищепивши зокрема смак до перекладацької роботи. Першою друкованою працею юної поетеси був переклад (разом з М. Славинським) «Книги пісень» Г. Гейне – 1892 р.

Якщо в збірці «На крилах пісень», поряд з виразними слідами літературного початківця, ми бачимо зовсім зрілі речі («Contra spem spero», «Досвітні огні»), то в збірках «Думи і мрії» та «Відгуки» Леся Українка, обігнавши усіх своїх сучасників, виступає як цілком уже сформований ліричний поет. З середини 90-х років з особливою силою зазвучали в її творах мотиви нової громадянської лірики, войовничо настроєної не тільки проти ліберально-народницького «кигикання», а й проти «художнього дендізму» декадентів.

Промінням ясним, хвилями буйними,
Прудкими іскрами, летючими зірками,-
Палкими блискавицями, мечами
Хотіла б я вас виховать, слова!
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
Щоб краяли, та не труїли серце,
Щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
Не будьте тільки дощиком осіннім.
Палайте, чи паліть, та не в’яліть!

– пише Леся у першому вірші циклу «Ритми» (1900).

У зображенні характерів поетеса дотримується принципу вільного єднання реалізму з романтичною героїкою. Улюбленим образом Лесі Українки, образом, яким все вимірюється, стає Прометей, зраненим серцем обернений до людей, – тобто, Прометей не в модерністській індивідуалістичній інтерпретації, а в інтерпретації Шевченка. Від цього образу йде ціла армія героїв-протестантів, «нащадків Прометея», що з поетичного світу мужньої Лесі Українки перейшли у свідомість радянських поетів всіх поколінь. Створився цілий арсенал образів і поетичних понять революційної епохи: «одваги меч двосічний», «залізна музика кайданів», «брязкіт мечів», слово – «зброя», «криця», «безжалісний меч». Леся Українка стає поетом революційного повстання.

Ліберально-народницький образ поета – самотнього страдника і Дон-Кіхота, невизнаного пророка, якого темна юрба побиває камінням, – збанкрутував остаточно. Але відходячи в минуле, мертвий намагався потягти за собою живого.

В оповіданнях, менший брате,
О, скільки в честь твою поем
Про долю ми твою кричали.
В багатих залах ми складали! –

писав Ол. Гавриш. Нічого не змінилось, твердить поет, «...В ярмі мужицького життя» ті самі стогнання і та сама туга – пісня. Завершувалась ця непоетична тирада одверто діляцьким афоризмом:

...хліб не расте від оповідань

І від поем не дешевів.

Націонал-ліберали, колишні народники, перелякані революційним зрушенням у масах, виявили зворушливу одностайність з декадентами, відмовивши поезії в головному – в праві служити трудящим масам робітників і селян. Леся Українка відстояла гуманістичну гідність і громадянську честь літератури. В поемі «Давня казка», високо оціненій Франком, вона показала поетичний образ безіменного співця, вільного і незалежного своїм кровним зв’язком з трудящими, страшного для гнобителів народних тим, що на нього не можна одягти золоті кайдани, – тільки залізні. Закуті в золоті кайдани, поети німіють, в залізних же – здобувають безсмертя. Невинна казочка про каліку-поета зазвучала цілком по-сучасному:

І тепер нащадки графські
А поетові нащадки
Тюрми міцнії будують,
Слово гостреє гартують.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1971. – № 4. – С. 61-70.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Леся Українка,Леся Украинка,критика на творчество,критика на творчість Лесі Українки,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчества Леси Украинки

Читайте также