Античність в українській літературі 19 ст.
Олександр Білецький
І справді: за небагатьма винятками, українська література XIX віку обминала античні теми й форми, що, як відомо, справляли такий виїмково великий вплив на літературний розвиток інших європейських народів. За давніх часів, коли в нас панувала схоластична поетика, були, здавалося, всі засновки до виникнення у нас класицизму: учні і вчителі Києво-Могилянської колегії та академії знали античних письменників, могли показати знання міфологічної номенклатури, навести у своїй орації «подобіє» або «приклад» з античної історії або літератури. Шкільна піїтика виходила з тих самих формально зрозумілих засад поетики Арістотеля та Горація, що й піїтика західноєвропейських духовних шкіл. Вергілієва «Енеїда» була не менше популярна, як на Заході і в Росії, – і сам факт пізнішого її пародіювання свідчить про те, що її читачі могли оцінити комізм травестії – не менше, ніж французькі цінителі травестованої «Енеїди» Скаррона.
Але історичні обставини й особливості того соціального оточення, якому випало культивувати українське художнє слово, не дали цим зачаткам розвинутися далі за той щабель, що на ньому став Котляревський або Гулак-Артемовський, який перекладав Горація. І чимало часу спливло, аж поки Куліш у віршовій передмові до «Позиченої кобзи» запропонував узяти за зразок німця, що «рідну фальш письменницьку покинув і прихиливсь до греків та римлян, широкою рікою правди плинув, простуючи в науки океан» [Сочин. и письма П. А. Кулиша, т. 3. 1909, ст. 219].
Міцно пов’язана з усною селянською творчістю, з побутом – українська лірика не пішла в XIX в. ні дорогами парнасців, ні дорогами неокласиків, відмежувавшися з цього погляду і від російської літератури, де тяжіння до «Парнасу» так виразно виявилось у представників «чистого мистецтва» середини віку, і від інших літератур слов’янських, хоч і меншою мірою, а все ж пронизаних античною стихією.
На кінець віку ситуація виразно почала мінятись. Уже назбиралось чимало спроб перекладів античних поетів мовою українською, починаючи з несміливих кроків М. Шашкевича і кінчаючи такими значними довершеннями, як переклади Гомерових поем Руданського та П. Байди-Ніщинського. Уже І. Франко почасти надрукував, а почасти проектував переклади з Софокла («Едіп цар»), Піндара, Алкея і Сафо, Апулея, Лукіана та багатьох інших. Уже Куліш, старіючи, у вірші «Гомер і Шекспір» свідчив, що «про греків ми говоримо з любов’ю, і кожен з нас Гомера в вічі знає» [Сочин. П. А. Кулиша, т. 3, ст. 35] – бодай з золотих написів на оправах по бібліотеках «розкішних дуків».
А у відомім київськім гуртку 1890-х років, що збирався у приміщенні М. В. Лисенка, в тім самім, що про нього говорить у своїх спогадах про автора «Кассандри» Л. Старицька-Черняхівська, поети перекладають не тільки Данте, Гете, Мольєра, Гайне та Беранже, а й шедеври античних літератур: В. Самійленко ще 1887 року на сторінках харківського альманаху «Складка» почав друкувати свій переклад «Іліади», поновивши справу, що її не скінчив П. Ніщинський, а І. М. Стешенко під псевдонімом Івана Сердешного року 1893-го друкує переклад Овідієвих «Метаморфоз» – і потім працює коло перекладу Вергілієвої «Енеїди», – який, до речі сказати, досі ще не побачив світу… І той, і той – близькі до Лесі Українки люди.
