Ізольда Білорука

Андрій Ніковський

Сюжетна схема, що дала привід і матеріал Лесі Українці для її невеликої поеми «Ізольда Білорука», така: син ліонського короля, сирота Трістан, славний лицар, поет і музика, служить при дворі свого дядька корнвалійського короля Марка; лицарські пригоди і геройскі вчинки загонять його в Ірландію, де йому западає в око пишна Ізольда Злотокоса, принцеса і сестра потворного Морольта.

Він уже з зародком кохання в серці вертаються до Корнвалісу і як трувер прославляє красу Ізольдину перед королем Марком, а цей позаочі рішає її взяти для себе за жінку й виряжає самаго Трістана сватом. Основна риса Трістанової вдачі – вірність, відданість, бо він – то найкращий тип лицаря із героїв Круглого Стола, близький до Роланда, до Зигфріда, Ланселота чи Парсифаля.

Чесно справляє Трістан своє посольство, але фатальна доля скріпляє в йому навіки заказане кохання: помилкою випивав він з чари вічної любові, і тепер на все життя бореться між двома великими почуттями, однаково сильними: між вірністю своему покровителеві й своїм коханням. Тайна закоханих стала відомою, Трістан зазнає вигнання, потаєнці вертається до Ізольди, вбирає личину жебрака, божевільного тощо і добувається коротких щасливих хвилин. Все ж таки він кінчає свій вік на вигнанні, не побачивши своєї Ізольди.

Це простий мотив, розшита на великій канві декількох подій тема. Середньовічна поезія позаводила сюди ще декілька мотивів, ускладнила сюжет, позаносила нові взори, і між іншим епізод з Ізольдою Білорукою, що дійшов до нас у німецькім переспіві Готфріда із Страсбургу, трохи пізнішім за старофранцузькі поеми Беруля і Томаса Бретанського. Трістан оженився був з другою Ізольдою, але не жив із нею, як чоловік, – проте вона була при йому, ходила коло його, хворого від отруєної зброї, вона ж таки, нелюблена й ображена, приносить йому неправдиву звістку про чорне вітрило на кораблі Ізольди Злотокосої, що було умовним знаком між закоханими.

Що цікавило колишнього повістяра в епізоді з Ізольдою Білорукою? Певне, ніщо інше, як тільки нова ілюстрація, потвердження, показ і доказ вірного Трістанового кохання: виходило, що лицар ні за яких обставин не може зрадити своєї золотокосої царівни, навіть натрапивши й на деяку подобизну її. Таке значення цього епізоду в середньовічній повісті. Річ натуральна, що люблячи сентенції, афоризми й розумування, навіть пишаючись на перших початках європейского роману здатністю своєю висловлювати загальні думки, давній поет міг подати скілька думок про спробу вірного серця забутися в нових обставинах та право мужчини в розлуці з милою та в намірі вибавиться нечестивого кохання до чужої жінки, покохати якусь іншу жінку.

Даючи свою переробку оповісті Готфріда Страсбурзького, німецький поет Карл Іммерман думав показати, що чоловік більше шанує пам’ятки кохання, ніж жінка, що він має нахил до роздвоєння, може кохати двох відразу, принаймні якийсь час, що в його серці може повстати хаос, але в йому – мішано сяяти два милих образи. Наша письменниця бере з основного сюжету тільки те, що її цікавить, як тема, інакше сказати вона із складної комбінації мотивів витягає для себе невеличку частину, виривок і розробляє у свій власний малюнок. Але чи тримається ж вона бодай вірності, бодай загальної схеми відомого роману? Ні.

Треба сказати, що те, що ми тепер називаємо повістю про Трістана і Ізольду, це ніщо інше, як тільки реконструкція, Жозефом Бедьє зроблена, на основі чотирьох більших поем Томаса з Бретані, Ейльгарта з Обергу, Беруля, Готфріда Страсбурзького та дрібних фрагментарних шматків і недобитків. Нічого цілого до нас в оригіналі не дійшло, а що єсть, те все писане старофранцузькою мовою, тяжкою до вивчення й розуміння, неприємною на звуки і, думається, Лесі Українці незнаною. По інших літературах тяжко було знайти щось близьке до твору Лесі Українки, значить, можна гадати, що вихідним джерелом для неї був реконструйований текст Бедьє, твір, що робить йому велику славу й честь не тільки як ученому, а й як белетристові.

Одначе Леся Українка коли й підходить у чому до поширеного тексту, то тільки в декількох дрібних моментах. Власне: під розділом VI в Лесі Українки з початку й до смерті Трістана вся сцена (з вітрилом) може бути записана на вплив французького реконструктора, та в розділі V-му висилання вірного друга за море по Ізольду Злотокосу – це все. Зате зовсім оригінально проти Бедьє, а значить і всієї групи його джерел, дано такі моменти:

Розділ І: Зустріч у полі з Білорукою. Вона не царівна, а дівчина на простій роботі.

Розділ II: Трістан і Білорука живуть як чоловік і жінка. Він і далі може жити з нею і забути смуток, коли б вона не була чорнява.

Розділ III: Мотив метаморфози, нові чари («дання уроче») для Трістана: Ізольда Білорука робиться у всім подібною до Злотокосої.

Розділ IV: У перетвореній Білорукій Трістан бачить істинну Ізольду Злотокосу. Збуджуються гордість у дівчини, і вона знов вертаються до свого питомого образу.

Розділ V: Порада теї Урґанди, щоб до недужого Трістана привезти першу його кохану.

Розділ VI: Зустріч обох Ізольд. Горді слова Чорнявої.

Згадки про Мерліна, фею Моргану и Урґанду дозволяють думати, що Леся Українка ознайомилася з поезією Круглого Стола і згадала про деякі персонажі звідти тільки для виставлення звичної для читача декорації. Отже поема Лесі Українки стає перед нами як зовсім оригінальний твір, причому з основної канви взято невеличкий витинок, що здався письменниці яко тема: реальні обставини, психологія й діалектичний розвиток основної теми в нашої авторки самостійні і підкреслюють все значення коротенької авторської ремарки до поеми: «В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда, – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою, – Ізольдою Злотокосою».

Тяжко сказати, який привід, випадок, причина чи настрій навернули Лесю Українку до цеї теми, але в обробленню її бачимо нашу письменницю на весь виріст її таланту останніх років, так само, як виразно знати й її звичайний метод в розробленні основної тези. В багатьох творах Лесі Українки – «В дому роботи, в країні неволі», «На руїнах», «Лісова пісня», «Приязнь», «Камінний Господар» та інш. – драматизм позицій виростав разом з діалектичним розвитком кожної даної основної думки чи тези.

В «Ізольді Білорукій» випадком маємо двох Ізольд, – вони одначе різні. – Чи не можна випадкову асоціацію поширити й на весь комплекс почуттів, що складають кохання? Така спроба робиться. Різниці тоді нівелюються, обидві Ізольди спливлися в одну, і тут мало би прийти щастя, – цей синтез кохання. Одначе гордість Чорнявої Ізольди розбиває цей фальшиво побудований синтез, і наперед виходить її самостановлення, – ніби, що жінка може всім пожертвувати задля кохання, тільки не себе саму, не може зробитися іншою, не може і не повинна відмовлятися власної індивідуальності, – і вона сама разбиває це ефемерне щастя. Аж тут тільки дана справжня антитеза поеми.

Читач сам на декількох сторінках цеї невеличкої поеми може побачити, з якою майстерністю і яким розмахом Леся Українка дала в найбільше конденсованій формі одну з найбільш драматичних постатей в нашому письменстві, причому дуже цікавий кінець поеми, коли Чорнява Ізольда після духовної смерті – бо перетворення на Ізольду Біляву й було в суті речи моральною смертю її – приходить через тяжку трагедію серця до повної перемоги над собою й над тою, другою, щасливою, та й над самим Трістаном, і аж тут здобуває синтез. Зустріч обох Ізольд над тілом Трістана, сильна як у грецькій трагедії, творить одначе драматичний поступ перед класичною трагедією: там найбільша сила нещастя й страждання людського давала катарсис, очищення душі через велике й тяжке переживання, глядачеві, – тут, у Лесі Українки, також катарсис, але й сильний оптимістичний акорд у гордих словах Ізольди, в її свідомості власної перемоги, як людини, над сліпотою пристрасті, заздрості, упокорення й ревнощів.

Крім цього, дуже підносять цінність цеї поеми часткові ідеї поеми, – наприклад, про ілюзорну легкість перетворення одної людини на другу (кінець ІІ-го розд.), думка про непереможну форму людської індивідуальності (кінець Ш-го розд.), про егоїзм чоловічого кохання, про роль спогаду, про минуле в нових любовних переживаннях, і ці думки та ідеї майстерно брано и повторювано в різних місцях поеми з великою строгістю й послідовністю. Ритми поодиноких частин поеми стоять в тіснім звязку із змістом, причому архітектоніка розроблення навіть окремих розділів закінчена й гармонійна: досить простежити паралелі в першому розділі: голоси в лісі, небо й очі обох Ізольд, жито злотисте й коса Чорнявої, – справді нитки деяких мотивів із усього взору перетягаються через усю поему. Отже, через свою залізну логічну будову, складну й закінчену, через свої формальні прикмети й гострий натхненний драматизм, ця поема могла би й стати темою для більшого й докладнішого аналізу як з боку логічного та ідейного, так само і з поетично-формального.