Пронизливі вірші про самотність: біль душі, філософія життя та пошук тепла
Самотність – це складна та багатогранна емоція, знайома кожному. Іноді вона відчувається як тихий смуток, що огортає душу, а часом – як гострий біль втрати та відірваності. У ці моменти особливо цінними стають слова, здатні передати глибину переживань, знайти відгук у серці та, можливо, подарувати крихту розуміння чи розради. Саме такі вірші про самотність душі, сповнені сумних віршів про біль та щирих емоцій, ми зібрали для вас у цій добірці.
Ці емоційні вірші зачіпають найтонші струни душі, відображаючи різні відтінки самотності – від меланхолійних роздумів до гострого почуття покинутості. Серед них ви знайдете філософські вірші про життя, які спонукають до роздумів про власне існування та місце у світі, а також гарні короткі вірші, що влучно передають миттєві стани та настрої. Нехай ці рядки стануть для вас не лише відображенням власних почуттів, але й свідченням того, що ви не самотні у своїх переживаннях, адже тема самотності є універсальною для багатьох сердець.
Найкращі вірші про самотність
Самотність
Часом я самотній, ніби Крузо,
Виглядаю з-за обрію кораблів.
І думка безпорадно грузне
В клейкім баговинні слів.
На своєму дикому острові
В шкірянці з убитих надій
Штрикаю небо очима гострими:
— Де ти, П’ятнице мій? —
Залпи відчаю рвуться з горла,
Гуркотять у байдужу даль:
— Пошли мені, Боже, хоч ворога,
Коли друга послати жаль!
(Василь Симоненко)
Самотність
Невже старію я?
Уже підходить до кінця життя,
А я кохати так і не навчилась -
Усе трудилась та трудилась...
Мене самотність не лякала,
Усіх від себе проганяла,
А зараз дивлюсь - я ж сама!
Нікому не потрібна стала я...
Погляну у вікно - там радість, метушня,
Весело й гамірно сміється дітвора.
Зітхнувши, очі закриваю -
Своє дитинство пригадаю...
Згадаю батька, матір й брата,
Гостями була повна хата,
Та вечорниці біля річки,
Вплітала мама в коси стрічки...
Ще пам'ятаю сивих бабцю й дідуся,
Біжу до них й зі всіх сил пригорнуся...
І їх стара побабчена рука
По голові мене постука...
Ще пригадаю: хвіртку відчиню
І поглядом усіх їх проводжаю...
Та, повернувшись, випущу сльозу,
Стисну плечима й в місто вирушаю...
Багато спогадів у серці залишилось,
Багато раз мені усе це снилось,
Але, на жаль, минуле не вернути...
Дай Бог, хоча б нічого не забути!
Бо спогади ті душу зігрівають
Та інколи сум розсівають.
Шкода, що пізно зрозуміла,
Побудувати щастя не зуміла.
Тепер залишилась сама -
Нікому не потрібна і стара...
(Оксана Аннич)
О панно Інно...
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
(Павло Тичина)
Самотність
Самотність — ніби дощ.
Назустріч вечорам здіймається від моря,
від рівнин далеких і віддалених
йде до неба, як завжди самотнє.
І тільки з неба спадає на місто.
І дощить між ніччю і днем,
коли вранці прояснюються всі провулки,
і коли тіла, які нічого не знайшли,
печальні й розчаровані одне одним,
і коли люди, ненавидячи один одного,
мусять спати в одному ліжку.
Тоді самотність спливає річками.
(Райнер Марія Рільке
Переклад Василя Стуса)
Читайте також: Вірші про смерть та біль у серці. Щирі слова скорботи
Самотня ластівка
Самотня ластівка на дроті —
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, —
Чому ж без вирію вона?
Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
її мина, ЇЇ мина.
Чи, може, Їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп'ястися з цілим світом —
Така печаль, що аж до дна.
Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.
До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна — і не одна...
(Іван Драч)
Самотність
Самотність – споглядання самого себе
чапля повітря нам розгребе
крилами – Й плюскіт смерті
які нам під осінь сплетуть карасі
цю мелодію почують не всі –
вона в мозолях натертих
тут в містечках провінції Сичуань
поміж писанням віршів й нічних чувань
садінням у землю рижу й гороху
війна десь на півночі але Ду Фу
все одно проводить криву
лінію гієрогліфа замшілу мохом
не злічити йому за життя втрат
так як пишуть в хроніках про солдат
так як вірші складають в книжку
залишаються – плюскоти карасів
тобто все що можеш посіяти – сій
й посади – від слова до рижу
залишається звісно слина гіркоти
твій будинок з тростини й чотири кути
твої вірші пропахлі потом
дерев’яні будинки – жінки по дворах
запилюжене сонце – ріка в порохах
й нескінчена селянська робота
і життя в цьому світі простих людей
замикання брам і скрипіння дверей
наслухання осені – й тупіт копит
не знаходиш пояснень для плину ріки
насідають сумніви як полки
налипає слів місячний пил
перший стіл – на якому нескінчений вірш
другий – в висохлих стеблах трави
третій – в тобі нічний світильник
а четвертий – тримається на ріці
наче зв’язані нервом тонкі хребці
від спинних сполучень до шийних
а самотність як вірш на першім столі
яку ти записав в гірському селі
й другий стіл – для самотніх віршів
третій – тих в якому один –
булькотить сочевиця і пахне дим
на четвертім – цвіт вишні
так життя проминає між цих столів
між позначених нами чотирьох сторін
а самотність одна – її не поділиш
Ну і смерть одна хоча для всіх
наближається тихо осінній сніг
задуває холодом у всі діри
тимчасового дому – Й тих хвилин
у яких ти поет був і господин
тих жінок що пізнав – яких і якими
розкривався у космосі снів і долонь:
гасне зночі у кухні вогонь
пахне чорною сажею й димом
доживати у домі – далеко від місць
у яких ти знаєш вулиці міст
знаєш мертвих своїх – і полеглі
додають до самотностей смуток і жаль
вигасає у кухні до ранку жар
і підмерзають слова для елегій
(Василь Махно)
Читайте також: Сумні вірші, які доводять до сліз і проникають у саму душу
Самотність
Не зруйнував. Не зрадив. Не порушив.
Але жорстоко ставить до стіни
Самотність, що впивається у душу,
Самотність, що вгризається у сни.
Неначе сулема отруйним паром
Все нищить, замітаючи сліди.
Рішучий видих. Щастя - незабаром...
В останню мить все буде, як завжди.
Народжений бентежною струною,
Звук мав надію в світі протиріч
На співчуття від баби кам'яної,
На сльози перехожих без облич.
Все навкруги - помірно і не дуже...
Так захопила серце восени
Самотність. Та, що врізалась у душу.
Самотність. Та, що вгризлася у сни.
(Артур Курдіновський)
Самотність
Від мук земних себе не відокремлю,
Допоки Світло не здолає тьму.
Та мушу визнати: планету Землю
Ненавиджу, буває, мов тюрму.
Ненавиджу чиновника, до кого
Звертатись мушу з папірцем в руках.
Себе ненавиджу — себе такого,
Яким я є у м’язах і кістках.
Ненавиджу оці світанки сірі,
Що в пеклі десь початок свій беруть.
Ненавиджу людей — двоногих звірів,
Що все живе невдовзі пожеруть.
А в мить, коли моя душа-небога
Йде через дріт колючий на прорив,
Недобрим словом пригадаю Бога,
Що Землю цю криваву сотворив.
В безмежнім просторі, де Слово віще
Літає на ментальному крилі,
Ця ледь помітна іскорка навіщо?
Навіщо наші муки і жалі?
Ну ще в катівнях розстріляють сотню,
Іще хтось кілька вимолить годин…
І так мені скорботно, так самотньо —
Як Богові, що в світі сам-один.
Нарешті встане сонце — й крізь дротину
Живим даруючи святих пожив,
Мене обгорне, як малу дитину,
Своїм теплом — щоб я таки ожив.
І я збагну, що ганив Бога всує:
Опівдні глянь у вічі небесам,
Де в Сонця жилка на виску пульсує —
І ти побачиш, що навік не сам.
(Микола Руденко)
Моя радість самотня й загублена
Моя радість самотня й загублена,
Як цвіт ірису в комиші.
Ні від кого я в дар не беру її,
Самосівом зринає в душі.
Мерехтить потаємно і трудно,
Як світло зірниць уночі.
Та ніхто не шукає привіту в мене,
І скарб мій — більше нічий.
Я живу в покинутім теремі.
Запалю найясніші вогні,
Жду — немає нікого.
А в темряві
Сни чудовні лестять мені.
Все пишу на погаслому попелі
Мрійну казку свою про любов.
Слова безумні зриває негода,
А я креслю їх знов і знов.
Або музику, повну благання,
Вкладаю в слова несказані,
Що падуть, як зоряні промені,
Крепом темряви перев’язані.
(Володимир Свідзінський)
Цитати про самотність
«Самотність — це не лише відсутність людей. Це відсутність мети, відсутність сенсу.
Коли ти опиняєшся у світі, де все здається чужим і далеким, де кожен зв’язок поверхневий, а кожна спроба досягнути розуміння натрапляє на байдужість, ти розумієш, що справжня самотність полягає не в тому, що ти один, а в тому, що ти відчуваєш себе самотнім у світі, який більше не має сенсу».
— Харукі Муракамі, «Норвезький ліс»
Читайте також: Проблема самотності у творах Харукі Муракамі
«Ми часто буємо більш самотні серед людей, ніж у тиші своїх кімнат».
— Генрі Девід Торо
«Найгірша самотність - це коли людині незатишно із самою собою».
— Марк Твен
«Самотність є жеребом усіх видатних умів».
— Артур Шопенгауер
«Самотність не можна вилікувати галасливою компанією. Самотність можна вилікувати зіткненням з реальністю».
— Ентоні де Мелло
«Тільки самотність народжує стан душі, в якому хочеться обійняти всі зірки в небі».
— Осадчук Петро Ількович
День святкування самотності
День святкування самотності – це неофіційне свято, яке відзначають люди, котрі не перебувають у шлюбі чи романтичних стосунках. Воно припадає на період навколо Дня святого Валентина. Цей день є святом любові у всіх її проявах, включаючи любов між друзями, родиною та любов до себе. У цей день самотні люди збираються разом, щоб відсвяткувати або підтримати одне одного. Популярні способи відзначення включають подорожі, волонтерство, проведення часу з близькими та дарування подарунків собі.
