Володимир Свідзінський

Свідзінського як поета характеризують надзвичайна вимогливість до себе, скромність і цілковита відчуженість від сучасної літературної метушні довкола перед- і пореволюційного Парнасу.

Поняття традиції, в усьому його обсязі, дещо уточнене й скореговане, можливо, дає якнайвідповідніший «ключ» до поетичної спадщини, до поетичної індивідуальності Володимира Свідзінського. Поет, що видавався разюче несуголосним своїй добі, що опинився у певній ізоляції, у своєрідній внутрішній еміграції, що не знайшов розуміння критики і практично не дійшов до читача-сучасника, — виявляється, як хіба що неокласики в тій добі, речником тривкого і непроминального, стабільного і нескасовного, що робить традицію втіленим зв'язком часів, засобом естетичної комунікації, а ширше кажучи — соціальною пам'яттю, матеріалізованою програмою реагування у певних ситуаціях, фіксацією адекватних алгоритмів соціальної поведінки і саме тому — своєрідним кодом духовного, морального, естетичного досвіду нації і людства.

Він — поет слов'янського, українського етосу. Одна з міцних основ світотвору Свідзінського — пам'ять як опір забуттю і небуттю, як рудимент культу предків. Пам'ять — своєрідна антитеза «проминальності» та «зникомості».

Біографія

Твори

• ​У рідній моїй стороні
• ​Холодна тиша. Місяцю надламаний
• Я буду шукати тиші

Критика

• Згорання як профетичний мотив у поезії Володимира Свідзинського
• Неканонічна традиційність: Володимир Свідзинський
• Свобода і несвобода перекладача (Володимир Свідзинський)