Свобода і несвобода перекладача (Володимир Свідзинський)
Елеонора Соловей
Випадок Володимира Свідзинського і далі залишається в нашій літературі безпрецедентним. Уже чимало зроблено для повернення поета, з’явилися і видання його творів, і публікації про нього; пощастило навіть майже чудом урятувати від зникнення в небуття його першу збірку. Та попри все те ніяк не можна сказати, що цей справді унікальний митець належно поцінований, що достатньою мірою осмислені і його творчий шлях, і його спадщина, і сама його унікальність. Отже, залишається «загадка Свідзинського». Найбільше до неї наблизилися Василь Стус у своєму есе «Зникоме розцвітання», Іван Дзюба в кількох статтях про поета. Пропонована розвідка стосується досить локального питання — проте воно ще не досліджене, а отже, може певною мірою прислужитися у подальшому просуванні до «розгадки».
Перекладацький доробок В. Свідзинського значним своїм обсягом засвідчує доволі успішну працю на цьому терені. Проте це лише найбільш очевидний бік справи. Для поета, несуголосного добі, чия позиція може бути схарактеризована як «внутрішня еміграція», перекладацтво становило певну «нішу», ставало не лише можливістю творчості, незаанґажованої участі в культурному будівництві і водночас певним заробітком, засобом для існування, — а й своєрідною можливістю «неучасті» в тотальних деформаціях літератури, поезії, митця.
Ґрунтовна освіченість В. Свідзинського, знання мов, «протеїчний» характер його власного хисту стали передумовами його звернення до художнього перекладу. Але ще більше до цього причинилися незапотребуваність його оригінальної творчості, неприхильні рецензії на поетичні збірки 1922 та 1927 рр. Ймовірно, саме це й переконало його, що перекладацтво — найбільш реальна для нього за даних обставин можливість творчої самореалізації. Зауважмо, однак, що вирішальними тут стали фактори несвободи.
Окрім поетичних, Свідзинському належать і майстерні прозові переклади з російської класики XIX ст. (І. Тургенєв, А. Чехов тощо), з М. Горького («Казки про Італію»). Уважний розгляд цього доробку, передусім поетичних перекладів, виявляється здатним коректно змоделювати і краще збагнути драматичну ситуацію митця-нонконформіста в тоталітарному суспільстві. Врешті — реконструювати деякі специфічні риси та особливості самого літературного побуту тієї доби, літературного, сказати б, «виробництва». Здебільшого такі речі традиційно не знаходять місця в історії літератури і швидко губляться, забуваються, а проте без них та історія - таки неповна.
У працях про видатних перекладачів радянської доби стало аксіомою, що та доба мимовільно прислужилася розквітові перекладу: чимало талановитих поетів мимохіть мусили перейти на цю більш безпечну ділянку творчості. Проте ця схема в кожному конкретному випадку постає у своїх відмінностях; варіант Свідзинського, як побачимо, сповнений особливої гіркоти, на ньому печать тієї ж нереалізованості й безталання, якими позначена й поетична його доля.
Те, що у здійснених Свідзинським перекладах значну групу становить античність, зближує його з неокласиками, передусім з М. Зеровим. Це невипадково: і суспільна позиція, і творчі принципи, і творчі долі їхні мають багато спільного. Як і неокласики, Свідзинський був речником здебільшого пасивного, але затятого опору культурному нігілізмові, безпам’ятству, ідеологічному диктатові, протиставляв цьому ідеал повноти культури і нескасовну актуальність традиції в широкому сенсі поняття.
З дидактичної поеми Гесіода «Роботи й дні» Свідзинський переклав трохи більше третини. Що поема йому справді імпонувала, засвідчено включенням одного уривка до збірки «Вересень» і двох — до збірки «Поезії». Ще п’ять фрагментів уперше опубліковані у хрестоматії «Антична література», укладеній Олександром Білецьким (1937 р.). Між іншим, ця цінна і вкрай потрібна для вузів хрестоматія була перевидана лише у 1968 р., тобто після реабілітації багатьох письменників, що є тут перекладачами. І чи не містить цей факт, як і аналогія з неокласиками, певну відповідь щодо того, чому поет не викінчив «Роботи й дні», чому й «Метаморфози» Овідія представлені лише одним (початковим, до речі) фрагментом «Сонців палац».
До Свідзинського українською Гесіода перекладав лише І. Франко. Свою переємність щодо попередника Свідзинський засвідчує тим, що зберігає запроваджений там поділ суцільного тексту на тематичні фрагменти (Франко у праці «Гесіод і його твори»» іменує їх «уступами»), лише частково змодифікувавши їх та їхні назви. «Мореплавство» стає «Порадами мореплавцеві», «Подружжя» - «Вибором жінки», «Хліборобська робота» відповідає «Сівбі» за поділом Франка (їй передують іще «Жнива» та «Оранка»). «Поради» у перекладі Свідзинського контамінують у собі ті уривки, що їм Франко дав назви «Праця мирить людей», «Правда й неправда» та «Два шляхи». Словом, у поета було своє бачення й розуміння, своє сприйняття славетної пам’ятки античного письменства, він підійшов до свого завдання, як і належало, відповідально й ретельно. Молодий Василь Мисик, чия перша збірка, «Трави», вийшла одночасно з другою книжкою Свідзинського, «Вересень», саме тоді ім’ям Гесіода скінчив короткий, але такий епічний свій вірш «Возовиця»:
Знову спускається дощ.
«Хоч ти плач!»
І так само минають
Дні й роботи, як за часів Гесіода.
Але насправді час, минаючи «так само», все ж був інший: митець того типу, який репрезентували Свідзинський, Мисик, Зеров, виявлявся аутсайдером, коло чого б він не заходився. Хіба би, в намаганнях довести свою лояльність до режиму, врешті зрікся себе, став не собою. Якщо ж ні - митець опинявся ніби на лезі між двома прірвами: цілковита відданість сучасності з її соціальним замовленням; негація старовини й «старожитностей», відмова від спадщини й пам’яті. Можливо, якби не трагічна загибель, Свідзинський завершив би переклад «Робіт і днів» — та реальний шанс надрукувати їх був хіба що у перевиданій хрестоматії з античної літератури — через 31 рік.
Наймасштабніше перекладацьке звершення Свідзинського — це переклад трьох комедій Арістофана, і майже неймовірна удача перекладача — це видання 1939 р. у Держлітвидаві тому «Арістофан. Комедії». Перші спроби як перекладу, так і наукової оцінки Арістофана в Україні належать також І. Франкові. Але перекладені Свідзінським «Хмари», «Оси», «Жаби» — перші в Україні повні переклади цих творів. Є всі підстави гадати, що вміщені в кінці видання докладні метричні схеми арістофанівського вірша також належать перекладачеві. Не варто забувати, що умови, в яких здійснювалася ця велика робота, були аж надто малосприятливими: практично, Свідзинський завжди бідував. У листі до О.М. Чілінгарової від 26 липня 1932 р., поскаржившись на відпустку традиційно без відпускних і навіть без попередньої зарплатні, поет згадує і Арістофана: «...Доводиться, правда, чимало працювати, бо, щоб мати змогу виїхати, я взяв 250 руб[лів] авансу у Всеукдрамі під свій переклад Арістофана, і Іванов взяв у мене слово, що я під час відпустки буду працювати».
Наступний переклад двох із цих творів («Хмари», «Жаби») здійснений Борисом Теном, як засвідчує аналіз, на основі перекладів Свідзинського, хоч і без зазначення цього. «Оси» у цьому виданні (Арістофан. Комедії. — К., 1980) подані у перекладі Свідзинського за редакцією А. Содомори. Так відновлюється справедливість: неквапом, для початку на третину. Чи це лише інерція всіх тих кривд, що їх було аж надто багато?..
Нові переклади класики з’являтимуться завжди: це нормально, це необхідно. Але необхідно також, аби це відбувалося саме нормально. Звичаї тієї доби, коли поет шукав свого місця під сонцем бодай як перекладач, направду вражають.
Почати з того, що для перекладу бажаний був привід у вигляді якоїсь круглої дати, святкування якої провадиться на державному рівні. «Слово о полку Ігоревім» — твір винятково близький Свідзинському, поетові слов’янського, українського етосу; проте здійснити цей переклад він зміг лише завдяки отакій «оказії»: відзначенню у травні 1938 р. 750-річчя «Слова...», а надрукувати в «Літературному журналі» (колишньому «Червоному шляху») — ще й завдяки тому, що вже багато років там працював. У тому ж номері вміщена стаття О. Білецького (тоді ще професора) «750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Автор подає, зокрема, стислий огляд перекладів «Слова» українською мовою (В. Дідицький, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Максимович, С. Руданський, В. Кендзерський, О. Огоновський (прозою), К. Шейковський, О. Навроцький, Панас Мирний, М. Чернявський та ін.) і резюмує: «Було б дуже вчасно створити новий художній переклад «Слова...». Чи не очевидно, що перекладач і вчений мусили разом подбати про «легітимізацію» нового перекладу, довести наявність «запиту часу»?
У статті Білецького названі не всі попередники Свідзинського: слід додати ще Ю. Федьковича, І. Франка, К. Зіньківського, В. Щурата, І. Стешенка. Після Свідзинського «Слово» перекладали М. Рильський, Наталя Забіла (поетичний переказ), Вас. Шевчук. До видання, підготованого С.І. Масловим, «Слово о полку Игорев'Ь» в українських художніх перекладах і переспівах XIX-XX ст.» (К., 1953) переклад Свідзинського ще не міг бути включений: ім’я поета ніде не згадувалося, збірки його знаходилися у відділах спеціального зберігання. Вперше передрукований у виданні «Слово о полку Игорєв'Ь» та його поетичні переклади і переспіви» (К., 1967), укладеному Л.С. Махновцем, удруге — у виданні поета 1986 р.
Ще більш промовиста історія перекладу «Русалки» О.С. Пушкіна. Підготовці до відзначення 100-ліття загибелі поета було надано, якщо користуватися тодішньою стилістикою, «всенародного» характеру під патронатом (це вже стилістика нинішня) самого «батька народів». Бучна кампанія буквально вирувала «від Москви до самих до околиць», про це є чимало свідчень у мемуарній та художній літературі. Дарма, що «святкувалася» саме загибель поета: на хвилі цього ажіотажу дуже зручно було творити казенного, так би мовити, «нашого» Пушкіна. Україна, звичайно ж, не відставала: готувався розкішний двотомник; у другий том, що містив «переклади за ред[акцією] М. Рильського, М. Терещенка і П. Тичини» (цілий десант! Усі кращі сили!) увійшов і переклад Свідзинського. Він бездоганний. Позірно простий ритмічний малюнок та діалоги персонажів незавершеної драми Пушкіна крили для перекладача значну складність: російську просторічну говірку треба було втілити в українських відповідниках; навряд чи хтось зробив би це краще за Свідзинського. Він зберіг і загальну романтичну атмосферу твору, його казкову таємничість і світлу печаль, і, водночас, той невловний усміх зрілого романтизму ніби над самим собою. Перекладач ніби наблизив твір до його глибинних життєвих витоків: адже в основі сюжету у Пушкіна — популярна в його часи фантастична опера Краснопольського «Дніпровська русалка», а Франко, знову ж таки — перший український перекладач і цього твору, кваліфікував його як одну з «проб Пушкінової музи брати теми з українського життя та з вірувань українського народу». Глибоке осягнення першотвору тут зумовлене безліччю обставин: недаремно ж у Свідзинського-перекладача є дві «Русалки». Друга — вірш німецькомовного швейцарського поета кінця XIX ст. Ґотфріда Келлера. Романтична ідея двоєсвітності, як і нездоланність межі, що розділяє світи, висловлені тут із граничною силою. Це ті нечисленнівипадки, коли можемо говорити про вільний, внутрішньо вмотивований вибір твору перекладачем (щодо Пушкіна, щоправда, уже «всередині» тієї кампанії, про яку мовилося; але писав же він у вересні 1936 р. з Маріуполя: «Купив і перечитую поеми Пушкіна»; отже, принаймні у межах жанру вибрав сам). Для Свідзинського ці твори питомо близькі як для поета, чий світ населяють незліченні таємничі істоти, вся «нечисть», і дружня, і недружня до людини, що володіє простором від Дому і Саду — до Лісу, Болота, Річки.
Але у післявоєнних українських виданнях Пушкіна друкувався вже інший переклад «Русалки», виконаний А. Малишком. Тут уже явно відбувалася роздача таких замовлень (оплачуваних, дедалі краще) прямо пропорційно до міри належності до літературного «істеблішменту». Звичайно, переклад Малишка достатньо професійний. Інша річ, що він не є таким натхненним, як у його попередника, якому близький був самий поетичний світ оригіналу, який гостріше відчував свою належність до того ж праслов’янського етосу, до тієї ж традиції, був винятково виразним її речником. Чи не тому ремарка, що у Свідзинського перекладена «Рве з себе перли» — у Малишка «Рве на собі перлини»; чи не тому Малишко повертає з оригіналу неукраїнську лексему «конюший» (у Франка конюх, у Свідзинського стайничий)...
Певний час побутувала версія Ю. Смолича: Свідзинський, мовляв, був просто забутий, а не репресований. Якби вона й не була згодом документально спростована, то зробити це, як бачимо, було б нескладно за самою лише історією перекладів. Приміром, переклад «Казок про Італію» Горького, де Свідзинський переклав також і віршовані фрагменти, вперше вийшов без зазначення перекладача (як перед тим і «Овеча криниця» Лопе де Вега). Може, поет і сам не прагнув цього, він мав свої причини. Адже після Жовтневих подій жив у Кам’янці-Подільському, столиці УНР, брав участь у тамтешніх виданнях; вади свого соціального походження (із духовенства) також добре тямив. Наступне видання Горького, двотомник 1936 р., вже зазначало перекладача «Казок». Натомість окреме видання 1951 р. містило скромну позначку «Переклад з російської» (певно, щоби хтось не подумав, що Горький написав цей твір українською). Згодом у зібранні творів Горького з’явилося ще й таке: «Переклад за редакцією ім’ярек»; хоч відмінностей немає жодних. Так картина літературно-видавничих звичаїв справді вимальовується геть неприваблива. Були випадки, коли перекладачі, рятуючи свою працю, самі підписували її чужим іменем...
У першому числі «Літературного журналу» за 1941 рік (останній рік життя Свідзинського) — його єдиний переклад із Лєрмонтова, твір, що в оригіналі має назву «Листок», а в перекладі, за першим рядком, «Дубовий листок одірвався од рідної віти...». Цей нетиповий момент свободи перекладача (не ювілей, ніяка не кампанія) я схильна пояснити тим, що становище поета, не змінившись по суті, все-таки ніби дещо зміцніло. Як писав він у листі, яким вітав В. Мисика з поверненням із місць віддалених, на останню збірку принаймні були і прихильні рецензії, хоч не вони переважали. Втім, як могло відбуватися таке, дуже відносне, зміцнення статусу, найліпше оповідає інший, давніший лист: він датований 22 травня 1935 р. «Вчора одкрився (а сьогодні уже закрився) поширений пленум Харківського правління Спілки радянських письменників. Виступав М. Бажан з промовою, в якій високо підніс мене як поета. Потім Кузьмич доручив мені перекласти з французької мови книжку Барбюса «Сталін». Завтра уже почну переклад». Тут закони літературного антисвіту проглядають дуже виразно: похвалили на високому зібранні — одразу ж дістав як відзнаку престижний переклад і одразу, буквально мерщій, маєш його виконувати. Що насправді почував ощасливлений таким чином поет, він зізнається далі у тому ж листі. «Я страшно втомився... фізично і — душею. Якби Ви знали, як мене тягне з міста кудись у село, на поле, відпочити. Дуже хочеться бачити маму, сестру, побути з ними. Я мріяв, одержавши аванс за «Войну и мир», поїхати до них, забути все, що так стомило мене тут протягом останніх місяців, але несподівана пропозиція — перекладати книгу Барбюса — приковує мене до Харкова ще на 1/2 місяця. Всі мрії мої розлетілися». До речі, висловлювати це у листі, відправленому звичайною поштою, було вкрай необережно.
Так здобувалося право коли-не-коли, після, скажімо, веремії теж термінового, до «дня 1000-ліття», перекладання «бригадним методом» вірменського народного епосу «Давид Сасунський» — перекласти вірш Лєрмонтова «Листок» з власної, внутрішньої спонуки. Цікаво, що ще у збірці 1927 р. «Вересень» є вірш «І цей листочок...», який може сприйматися як певна ремінісценція лермон- товського твору або як виразний перегук із ним. Тут варто зазначити, що образ листка, гнаного бурею, в європейській поезії кінця XVIII — початку XIX ст. був поширеним символом долі політичного вигнанця. В кожному разі, немає сумніву, що за інших, нормальних умов Свідзинський перекладав би твори, співзвучні його власному ліричному світовідчуванню. Імовірно, що через відмінність такого світовідчування поезії, приміром, Янки Купали, принаймні саме ці дві, які він переклав, якраз би до числа його перекладів і не ввійшли, бо поетика їхня йому вочевидь не близька. Майстерний переклад «Листка» не потрапив, одначе, до видання Лєрмонтова у серії видавництва «Дніпро» «Перлини світової лірики» (1966). Очевидно, він просто не був відомий упорядникам: збирання спадщини Свідзинського ще тільки мало розпочатися.
Л-ра: Київська старовина. – 1999. – № 5. – С. 135-140.
Твори
Критика
