Згорання як профетичний мотив у поезії Володимира Свідзинського
Наталія Плахотник
Мистецтво (поезія), на відміну від науки, яка розглядає викристалізувані форми вчорашнього, здатне ввести у завтрашній день - майбутнє - завдяки особливій природі творчості, мистецької дійсності («є суцільна, в собі замкнена, окрема»), її внутрішнім законам («не є тотожні із законами реальної дійсності») та джерелам поетичного творення.
Завдання даної статті - аналіз символу вогню як центрального у профетичних мотивах поезії Володимира Свідзінського, а також розуміння ним Часу. Тема профетизму досі не піднімалася в українському літературознавстві на рівень спеціальних досліджень, хоча у багатьох, - зокрема, при аналізі творчості певних письменників, розглядалася фрагментарно, висвітлюючи лише окремі випадки цього феномену. Це стосується творчості таких поетів, як, наприклад, В. Стус, Є. Плужник, Д. Фальківський, Б.-І. Антонич, Є. Малашок, прозаїків - В. Винниченка, Ю. Смолича та ін.
Поета з давніх-давен називають посвяченим, одержимим, несамовитим, божевільним, юродивим, прозорливим, пророком тощо. Всі ці означення об’єднує ірраціональна складова процесу творчості, що на сучасному етапі розвитку науки доводять причетні до її (творчості) дослідження галузі - психологія, естетика, теологія, релігієзнавство, літературознавство тощо.
Впритул до потрактування феномену профетизму у творчості митців слова підійшов автор аналітичної психології К.-Г. Юнг, який присвятив цій проблемі статті «Психологія та література», «Про відношення аналітичної психології до поезії», поглибив дослідження його послідовник Е. Нойманн у статтях «Творча людина і трансформація», «Мистецтво і час», «Леонардо да Вінчі і архетип матері».
Основоположним для нашого дослідження у естетичній теорії вченого є «відкриття того, що безсвідоме - це не простий склад минулого, але що воно сповнене зародками майбутніх психічних ситуацій і ідей», що привело до нових підходів у психології» та вплинула на теорії колективного підсвідомого і архетипів. Колективне підсвідоме є окремою психічною системою, яка характеризується універсальністю, безособистісністю, ідентичністю для усього людства, спадкоємністю. Водночас вона позапросторова і позачасова - це архетипна вічність, відблиск якої бачить творча людина, пророк чи ясновидець і намагається у образах та символах відтворити хоч дещицю побаченого внутрішнім зором.
На основі авторських позицій (інтровертної та екстравертної) щодо процесу творчості Юнг розрізняє психологічний та провіденційний види художньої творчості. Психологічний вид творчості представлений творами із свідомого життя людини (емоції, страждання, людські взаємини, пристрасті і людська доля в цілому), в основі ж провіденційного (з латинської - провидіння, передбачення) виду творчості - непізнаний, таємничий світ несвідомого. Ось як бачить його Юнг: «Концентрований, повний значення і захолоджуючий кров своєю чужорідністю він піднімається із глибин позачасовості, захоплюючий, демонічний і гротескний, він підриває людські цінності і естетичні норми, заплутаний клубок первісного хаосу...». У світовій літературі твори провіденційного виду творчості представлені, за переконанням Юнга, «Божественною комедією» Данте, другою частиною «Фауста» Гете, «Так говорив Заратустра» Ніцше, «Трістан і Парсифаль» Вагнера, «Золотий горщик» Гофмана, картинами та поемами В. Блейка, поетико-філософськими творами Якоба Бьома та ін.
У цьому виді творчості немає нічого буденного, мистецтво межує на грані снів, нічних видінь, кошмарів. Все, представлене у видіннях, є, на переконання Юнга, образами матриці колективного підсвідомого, що виражається часто міфологічними мотивами, іноді адаптованими до сучасності. Певні мотиви носять прогностичний характер: «поет відчуває, як людською долею керує надлюдська рука, йому дано також передбачати події в Плеромі». Цю здатність вчений пояснює компенсаторною функцією свідомого сприйняття. Кожен раз, коли колективне підсвідоме через свого обранця-митця предстає на свідомий суд його реципієнтів - це подія є актом творчості, важливим для всього людства. Таку ж компенсаторну функцію виконують і сни для цілісної психічної рівноваги на особистісному рівні. Кожній епосі, як і індивіду, притаманні свої риси, певний світогляд, свої відхили і свої «хвороби», і тому, вважає Юнг, вона також потребує урівноваження. Це відбувається через «вибраних» (поетів і ясновидців), що, заглиблюючись у колективне підсвідоме, реалізують невиражені потреби свого часу і вказують напрямок руху людству. Функція сприймання вловлює змісти підсвідомого як згасання одних та воскресіння інших архетипів і виявляє їх у символічній формі пророцтва.
Поняття профетизм (грец. «той, хто говорить від іншої особи») має релігійне походження і йде від концепції пророків, за якою обрані Богом сповіщали людству подальший його шлях, підводили його до наступної фази розвитку. Російські філософи Срібного віку В. Соловйов, М, Бердяєв визначають профетизм як особливий тип духовності, у якому відкривається здатність до передбачення майбутніх подій: «Крім духовності, про яку йдеться в містичних книгах, що описують шлях душі до Бога, досвід спілкування з Богом, є ще зовсім інший тип духовності, котрий можна назвати профетичним. Профетизм - це богонатхненність, слухання внутрішнього голосу Бога про долю світу, людства і народу, про грядуще. Людина профетичного натхнення самотня, її часто побиває камінням той народ, якому вона служить, але вона духовно-соціальна, звернена до суспільства. Шлях людського профетичного натхнення не є шляхом методичного сходження, це шлях внутрішнього осяяння».
У нашому дослідженні будемо послуговуватися узагальненою дефініцією поняття: профетизмом називається духовний феномен, що передбачає реалізацію прогностичної потенції творчої людини до подолання часу - бачення-знання майбутніх подій і явищ і виявляється у релігійному та творчому досвіді, що передбачає зняття раціональної переваги у свідомості людини.
Поетичний профетизм виявляється на символічному й образному рівнях. Завданням статті ставимо аналіз семантичної групи «вогонь» у поезії Володимира Свідзінського з позицій відкриття профетичних мотивів, пов’язаних із символікою вогню.
Феномен Свідзінського в українській поезії полягає у його винятковій духовній зосередженості. Репрезентуючи новочасну «ренесансну» традицію самоцінності духовного космосу індивіда, він опиняється у тій нерозв’язній суперечності зі своїм суспільно-ідеологічним та літературним оточенням, яка приховує загрозу конфлікту і змушує до шляхетної «герметизації власного духу». Свідзінський пішов у духовне Підпілля, окопався мовчанкою та самотністю, щоб там розвинути велику творчу активність у цілковитій ясності Духа.
«Мовчання» Свідзінського має очевидний зв’язок із неоплатонічними поглядами Григорія Сковороди, також має відповідники в орієнтальній філософській традиції, несе не менш виразний перегук із острозькими книжниками, які розглядали «целомудрене молчаніє» як пошанування найвищої трансцендентної невимовної сутності, «що єсть паче ума і существа». Ця позиція пов’язується із творами східної патристики, Біблії та поширеним на Афоні ісихастським ученням.
Володимир Свідзінський як поет сформувався потаємно та неквапливо. Від публікації його першого вірша в журналі «Українська хата» до виходу в світ першої збірки «Ліричні поезії» минуло десять років. В. Стус влучно потрактував таку позицію як «спосіб шляхетної герметизації власного духу». Поет виконує функцію посередника між двома світами, має високу місію проникнення в глибинну суть речей, його твори служать людству маяками спокою в розбурханих водах часу. Таке самоусвідомлення змусило В. Свідзінського здійснити «внутрішню еміграцію» і збудувати своє життя так, щоб у ньому домінувало творче, конструктивне начало для перемоги хаосу, насамперед, у самому собі:
Самотність. Труд. Мовчання.
Туги злобної немає більше.
Місяцю надламаний
Я виноград оновлення у ніч несу.
Або:
Я плеканець полів сумовитих
І тиші грабових гаїв.
Така поетова позиція повертає нас обличчям до традицій візантійського ісихазму. І. Мейєндорф трактує його так: «Найдревніший та апріорний смисл цього терміну відображає споглядальну, відлюдницьку форму життя християнського монашества, що виникла в Єгипті, Палестині та Малій Азії в кінці III - на початку IV ст. Слово «ісихія» - «спокій», «безмовність» вказують на ідеал індивідуального відлюдництва. Не виключаючи зовнішніх правил, життя монаха-ісихаста визначалося внутрішньою молитвою, прагненням до особистого обожнення як початку перетворення інших людей і усього світу». Основна спрямованість ісихазму: досягнення особливого психосоматичного стану через відчуття Часу як Молитви, яка народжувалася з глибини самого себе, а отже безперестанного зосередження на спілкуванні з Богом для утворення з ним «живого союзу».
Ту ж саму ідею провадить представник середньовічної Європи Мейстер Екхарт - німецький богослов і філософ. Уявлення про глибину душі як повну тишу Екхарт розвиває у своїх проповідях: «Бо глибина - це одна цілісна тиша, яка непорушно спочиває сама в собі. Тому немає для душі нічого більш невідомого, ніж вона сама для себе. Коли всі сили зреклися своїх справ і образів, промовляється те Слово. Так повинна людина звільнитися від зовнішніх почуттів, звернутися всередину та зануритися у забуття всіх речей і самої себе». Духовна людина в уявленні Екхарта піднімається над часом: «Душа, якій належить народитися Богу повинна відійти від часу, як і час від неї, вона повинна піднятися та завмерти в цьому багатстві Господа. Там пізнає душа всі речі та їх досконалість».
Мовчання, в свою чергу, виступає «ключем» до його медитативно-споглядальної і водночас глибоко чуттєвої поезії. Він виступив як поет широкої культурної традиції. У його поезіях бачимо синтез античної прозорості, гармонії та радості із модерною поетичною вимовою Заходу, із всеохопним лаконізмом китайської та японської лірики та з абсолютно українським генієм ліризму, сполученого із картинною пластичністю та епічною казковістю. Самітництво було життєвим кредом Свідзінського і саме воно допомогло йому досягти таких дивних поетичних вершин.
Із мурованого покою Виходити смутно мені.
Тільки в самотині можна бути собою.
Хто дає мені душу чужу Коли я з людьми? Чому їм кажу Не ті заповітні слова, не ті
Що родилися в самоті?
Легко до гілки руку простягти
Погладити билинку несвідому
Чому ж так трудно
Себе при людях зберегти?
Отож трансцендентна інтравертність Свідзінського й призвела до того, що його творчість «багато в чому нова для української поезії», - за визначенням І. Дзюби, і «майже унікальна» - за визначенням В. Стуса.
А Елеонора Соловей зазначає: «Поезія такого гатунку - обернена до глибин буття, замислена над його таїнами, зосереджена над незбагненним - мимовільно набуває відтінку містичності... У Свідзінського є справді кілька віршів, сповнених саме містичного передчуття своєї долі, свого рішенця».
Коли німецько-фашистські війська наблизилися були до Харкова, НКВС запровадив арешти тих мешканців, які ще не евакуювалися. Свідзінський також потрапив під цю облаву. Є незаперечні свідчення, що В. Свідзінського разом із іншими силоміць евакуйованими «енкаведисти» спалили живцем під Куп’янськом. В поезіях різних років прочитується чітке передбачення цієї смерті в огні:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...
Наступний вірш також несе провіденційний зміст останньої хвилини життя:
Настане день мій сумний
Одлечу, одімкнусь од багаття живого,
Що так високо зметнуло,
Так розквітчало чудовно
Свій співний, поривний вогонь.
І погаснеш для мене
Ти, пристрасний світе,
Буркотливий, п’янкий...
У поезії проглядає туга за світом, якого прийняв і полюбив поет, проте і в хвилину смерті, побачити яку наперед дарувало йому прозріння, він залишається у захваті від очисної стихії природи - вогню.
Наявне також звертання до образу зорі, яка згорає:
Я звішено осінню зорю
Її пилу злотавий дим
Десь і сам, як зоря, я згорю,
Стану в споминах тлом тонким...
І звертання до самого вогню у вигляді молитви-поклоніння:
Тільки склонюся, промовлю:
Всевладний єси:
Ти запалив моє полум ’я - Нині згаси.
Чорним вихором - ночі,
Світлою бурею - дні.
Бачу я, бачу сам,
Що зникаю в огні.
Поет прозрів майбутнє, виразно побачивши закінчення власного життя за особливими поетичними законами, що ґрунтувалися, як відмічає Василь Стус, не на «осмислюванні, а на чуттєвому згадуванні, прозрінні, інтуїтивному осяяні».
Анатолій Свідзінський, племінник поета, у своїй книзі про В. Свідзінського звертає увагу на такий вірш, уривок з якого ми наведемо: Холод іде, залізо несе - Літа гарячий шум замикати.
Шум замикає, темряву довжить,
Синє небо під трепетом держить,
Сонячні паруси обтинає,
Обтинчики падають тут і там.
Упавши, шепчуть: «Годі світити».
А. Свідзінський зауважує, що «образи холоду, заліза злилися з образами війни, смерті... Вже 1936 року поет передбачив лихо, яке прийшло до нас, згодом, наслухавшись розповідей в’язнів сталінських тюрем, подумав, що це передбачення стосувалося і терору...»
Як ще один приклад автор наводить вірш «Сарай», в якому описується трагічна загибель велетня-дуба, і А. Свідзінський вбачає в цьому «трагедію великої особистості, а картини «смердючого двору», «брязкання заліза», «голосіння на дрова рубаних беріз» вказують на можливість і такого прочитання, в якому йдеться про трагедію цілого народу, про терор і катування мільйонів».
Знову постає образ ночі:
А що чужих нап’єшся сліз,
Коли надійде ніч осіння,
Наслухаєшся голосіння
На дрова рубаних беріз.
Варто зауважити, що поет передбачив також і пору року, коли загине - осінь («ніч осіння», «осіння зоря»), і місце - саме в сараї (звернімо увагу на дещо дивну назву цього вірша про дуба, адже безпосередньо про сарай у тексті не йдеться).
В часи відчаю, якогось особливо надломленого емоційного стану, знання смерті проявляється уже не в непереможних образах полум’я, а в похмурих символах ночі:
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам.
Над нами світлий день замовк і одійшов.
Над нами смерть склонилася.
А там на сході нашому зоря сіяє знов.
Знання наближення смертного часу
в образі темного страху, глуму:
І в серце входить темний страх і сум:
Там, як хижак, гніздиться лютий глум
І школа там понура, як тюрма,
Там друга і заступника нема!
Та ліричний герой поета вміє подолати дуалістичність існування. Він уміє знайти путь золотої середини між ніччю та днем, смертю та життям. У нічному світі він почувається так само добре, бо й тут знаходить опору для духа у всюдисущому світлі:
Як повно кругом Солодкої таїни!
То дзвінко падуть
Гарячі плюскоти сонця
То сиплються в морок
Блискучі стружки зірниць.
Свідомий палання і згасання, він тягнеться до світла, що сяє в його особистій пітьмі:
Не в бога смерті і рабства –
Вірю в одвічне буття
Творчої сили і радості світлої
І що я її паросток.
У міфософському світі поезії В. Свідзінського особливі закони. Повільне та чуттєве занурення в ці глибини відкриває особливі течії духовного походження, виявляє діалектичне поєднання абсолютного спокою та надчутливої напруги духу. Символи, що зринають у поетичних рядках, належать одночасно матеріальній дійсності і виступають у якості знаків, що вказують на те, що знаходиться за її межами. Поет керується первісними принципами пізнання себе та світу. А отже і до Часу у нього своє, цілком індивідуальне ставлення.
Світові міфу притаманне циклічне світобачення, в якому всі сучасні події мали свій празразок у минулому і через це набували сенсу актуальності. М. Еліаде пояснює це явище таким чином, що так звані «архаїчні» народи або знищили історію за допомогою періодичного повторення акту творення і періодично відновлювали час, або надавали подіям надісторичного сенсу, такого, щоби був добре збудованою системою, в якій і всесвіт, і людина мали свій сенс буття. Мета всіх міфів - це знищення часу, утворення світу безчасовості. Свідзінський робить це, знаходячи абсолют в суті минущих речей. Він схильний до одухотворення природи, уважно стежачи за закономірністю рухів і зіткнень об’єктивних реалій.
Уже вечір. Вечірній вітер
За безлистім деревом саду,
Як дві нерідних сестри,
Вербова віта цвіте
І жовта свіча горить.
Ми помічаємо, що митець гостро та схвильовано переживає екзистенцію світу через усвідомлення миттєвості:
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста,
Крізь тебе нитка часу переходить,
То золота, то чорна, то безбарвна
Нічого не існує, опріч тебе,
Але й тебе нема. Вуста не встигнуть
Тебе назвати, як зникаєш ти.
Поет майже зримо відчуває плинність часу. Час як процес біологічний: Тихо на озері плавають гуси,
Тихше зерно росте, найтихше Час минає.
І водночас Свідзінський невимушено виходить до того філософського погляду, де час - теперішнє, сприймається як стала математична точка на часовій осі, про що свідчить статичний образ «хатки»:
Теперішнє! Мов хатка картяна,
Ти падаєш од подиху зітхання,
Од руху вуст - а завжди непорушне.
І ось надзвичайної сили прозріння поетове у ту найзагадковішу глибину, де Час зустрічається з Вічністю, висловлене у цілковито ясній і чіткій формі: Теперішнє, золотогранна свічка,
Що колену мить згоряє безнастанно
На сонячнім престолі, а проте
Стоїть на нім од віку і до віку!
Тут ми спостерігаємо опис Теперішнього через статичний образ свічки. Минуле, як уже здійснене, також проектується на тривимірний простір у статичному образі «зарості тернової»:
Як зарость тернова
Дні незліченні і ночі стали
Між дитинством моїм і мною.
Таке поетове бачення перегукується з ідеями М. Гайдегера. Для нього Минуле - це не те, чого вже нема, воно постійно присутнє у Теперішньому і визначає собою як Теперішнє, так і Майбутнє. Особливе значення в його уявленні про цілісність Часу набуває Майбутнє - саме зосередженість на Майбутньому надає «тут-буттю» справжність існування. Отже, йдеться про теперішнє існування Минулого та Майбутнього. І те, і інше, що існує в своїй непроявленості та виражається через Дію, яка виконується завдяки Свободі Волі. А вона, в свою чергу, здійснює Вибір, через який Майбутнє, що існує як потенційне розмаїття, впливає на Теперішнє, тому що змінює минуле, яке тяжіє над нами.
Профетизм у поезії В. Свідзінського засвідчений передбаченнями власної та загальнонаціональної долі, наскрізними у них є символи вогню, ночі, зорі, образи осені, сараю, заліза, настрої холоду, спокійної трагічності, упокореності. Час замкнутий, циклічний, притаманний міфічній моделі світобудови, спрямований до пізнання першооснов, до суті явищ, пізнаючи закони яких, поет екстраполює на майбутнє.
Л-ра: Київська старовина. – 2005. – № 2. – С. 125-134.
Твори
Критика
