Моє дослідження політики запахів викликало бурхливу дискусію в інтернеті — ось про що воно насправді

Моє дослідження політики запахів викликало бурхливу дискусію в інтернеті — ось про що воно насправді

Авторка: Амелія Лукс, наукова консультантка з англійської літератури Кембриджського університету.

У листопаді я відсвяткувала завершення своєї докторської дисертації. Після трьох з половиною років написання та досліджень, це була подія, якою я хотіла поділитися зі своїм науковим колом, тому я опублікувала на платформі X фотографію себе з паперовим примірником моєї дисертації. Пост набрав 120 мільйонів переглядів і викликав шалене обурення через назву моєї дисертації: «Ольфакторна етика. Політика запаху в модерній та сучасній прозі».

Назва дисертації зазнала критики з боку тих, хто навмисно спотворював суть дослідження. Фраза «запахи є расистськими» стала невдалим рефреном у цій дискусії. Один користувач прокоментував, що це дослідження про те, «чому не любити неприємний запах тіла, що свідчить про погану гігієну, — це расизм та/або класизм».

Моя дисертація досліджує, як деякі автори минулого століття використовували запах у літературі для відображення соціяльної ворожнечи, як-от упередження та експлуатація. Вона також пов’язує це з нашим реальним розумінням ролі цього відчуття у суспільстві.

До прикладу, у книжці «Дорога на Віґан-Пірс» (1936), Джордж Орвел стверджує, що «справжній секрет класових відмінностей на Заході» можна підсумувати декількома моторошними словами: «Нижчі класи смердять». Далі Орвел продовжує досліджувати шкоду, яку завдає таке переконання, та пропонує шляхи його подолання.

Добре відомо, що запах використовували як виправдання проявів расизму, класизму та сексизму. Починаючи від 1980-х років, дослідники оцінюють моральні наслідки уявлень та стереотипів, пов’язаних із запахом.

Моя дисертація доповнює ці дослідження, оцінюючи внесок вибраних книжок та фільмів, які серйозно ставляться до запаху. У кожному з розглянутих мною текстів запах відіграє роль, що виходить за рамки простого чуттєвого сприйняття.

Я включаю приклади з відомих творів Джорджа Орвела, Владіміра Набокова, Джона Максвела Кутзе та Тоні Морисон, а також показові сучасні приклади, такі як фільм режисера Пон Джунхо «Паразити».

Я вважаю, що запах дуже часто означує ідентичність у спосіб, спрямований передати цінність та статус людини. У фільмі «Паразити», до прикладу, чоловік з робітничого класу підслуховує, як його роботодавець каже, що його «запах перетинає межу», і режисер описує це як момент, коли «руйнується базова повага, яку ви маєте до іншої людини».

Деякі автори спираються на довгу історію дискримінації за запахом, щоб дослідити її актуальність у сучасному суспільстві. До прикладу, під час трансатлантичної работоргівлі вважалося, що темношкірі раби виділяють неприємний запах, це помилкове уявлення сприяло їх дегуманізації.

У романі Тоні Морисон «Смоляне опудало» (1981), який розповідає про сучасність, один із головних героїв використовує ці расистські упередження, заявивши темношкірій жінці: «я знаю, що ти тварина, бо я відчуваю твій запах».

Я виявила, що важко змінити уявлення людей про те, що певні запахи асоціюються з певними ідентичностями. Це може бути пов’язано з сильними емоційними та фізичними реакціями, які викликає запах.

Ми схильні вважати, що наше бажання уникати неприємних запахів є інстинктивним захисним механізмом, але дослідження свідчать про те, що нас навчають, які запахи вважати огидними, оскільки реакція огиди майже повністю відсутня у дітей віком до двох років. Тож відчуття запаху формується суспільством і піддається впливу поширених у ньому упереджень.

Я також обґрунтовую особистісні та соціяльні функції читання і критичного осмислення літератури, в якій автори глибоко осмислюють запахи. Тексти, які я розглядаю у своїй дисертації, знайомлять читачів з новими способами розуміння їхнього власного нюху.

Наприклад, у романі Сема Баєрса «Приєднуйтесь до нашої хвороби» (2021) персонажі цілком позитивно сприймають неприємні запахи та звертають увагу на їхню нешкідливість.

Я вважаю, що книжки та фільми не лише фіксують політичні аспекти запаху, а й можуть сприяти розвитку та випробуванню нових уявлень про наше власне відчуття запаху.

Те, що коментатори спочатку сумнівалися в тому, що запах може бути предметом серйозного академічного дослідження, свідчить про те, що нюх часто недооцінюють. Зрештою, запах є одним із основних способів, у які ми взаємодіємо зі світом, і він заслуговує на більшу увагу.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «My research on the politics of smell divided the internet — here’s what it’s actually about» в журналі The Conversation 16 грудня 2024 року.

Переклала Софія Федотова.

Читати також


Вибір читачів
up