Як ангели і демони подарували крила сучасній фізиці
Авторка: Ребека Волес (Rebekah Wallace), молодша наукова працівниця Блекфраярс-голу Оксфордського університету, де вона досліджує та пише про науку і релігію. Вона також викладає філософію, релігію та етику в Університеті Вінчестера, Велика Британія.
Коли середньовічні вчені намагалися зрозуміти природу ангелів, вони, самі того не усвідомлюючи, заклали основи сучасної фізики.
Яке відношення мають ангельські сили Небесного війська до оргазмів? На думку філософа і богослова XII століття Маймоніда, відповідь була простою. Деякі невидимі сили, що викликають рух, можна пояснити тим, що Бог взаємодіє з нами через ангелів.
Цитуючи відомого рабина, який говорив про «ангела, який стоїть на чолі похоті», Маймонід прокоментував, що «він мав на увазі силу оргазму... Тож ця сила теж називається... ангелом».
До відкриття гравітації, енергії чи магнетизму було незрозуміло, чому космос поводиться саме так, тому ангели були, може, одиноким способом пояснити рух фізичних тіл. Маймонід стверджував, що планети, наприклад, наділені ангельським розумом, тому що вони рухаються своїми небесними орбітами.
«Благовіщення пастухам» (бл. 1476–1480, Фландрія), майстер Гоутонських мініятюр. Джерело: Музей Ґеті, Лос-Анджелес
Хоча більшість фізиків сьогодні не покладають на ангельські сили відповідальність за природні явища, без середньовічної віри в ангелів фізика сьогодні виглядала б зовсім інакше. Навіть коли віра в ангелів згодом розвіялася, сучасні фізики продовжували стверджувати, що безтілесний розум допомагає пояснити те, що пояснити неможливо. Злі ангельські сили (тобто демони) з’являлися в переконливих уявних експериментах протягом всієї історії фізики. Ці відомі «демони фізики» слугували корисними замісниками, допомагаючи фізикам знаходити наукові пояснення для рішень, які важко обґрунтувати. Навіть сьогодні ці приклади можна знайти у підручниках.
Але це не найважливіша спадщина середньовічної ангелології. Ангели також стали каталізатором надзвичайно точних дискусій про природу місця, тіл і руху, які надихнули фізиків на створення чогось на кшталт сучасного концептуального інструментарію, відточуючи такі поняття, як простір і вимір. Коротше кажучи, ангели слугують основою нашого розуміння космосу.
Ангели існують принаймні від біблійних часів, і описують їх у різний, а іноді й дивний спосіб. У Книзі пророка Єзекіїля, наприклад, херувими мають перехрещені колеса, що виблискують, як топази, і рухаються в усіх чотирьох напрямках, не обертаючись, а «все їхнє тіло, і їхня спина, і їхні руки, і їхні крила, і ті колеса були повні очей навколо, всі чотири мали колеса». Однак, окрім витрішкуватих херувимів, ангели також були, як ми бачимо у Маймоніда, способом пояснення руху у світі. Вони були духовними субстанціями, які могли набувати вигляду тілесних істот, але також діяли як невидимі, розумні, нематеріяльні сили.
Таке бачення ангелів як безтілесних «розумів» стало доволі усталеним у середньовічній філософії та теології. Однак період схоластики виявляв дедалі більше бажання до систематизації. Точна природа або сутність ангелів стала серйозною причиною дебатів, які не були самим лише уявним експериментом. Радше через реальну віру в існування ангелів теологи та філософи спирали на них розуміння природи фізичного світу та таких речей як місце, тіла та рух. Це було мотивовано значними богословськими проблемами. Одна з них полягала в тому, що якщо ангели є безтілесними розумами, то чим вони відрізняються від Бога? Для нас тіло — це те, що робить нас обмеженими, здатними застосовувати силу лише безпосередньо, як, наприклад, коли я кидаю м’яч. Чи означає це, що ангели, не маючи тіла, можуть існувати скрізь або діяти на відстані? Це була небезпечна територія для богословів, яка потенційно ставила під сумнів Божу всюдисущість і всемогутність.
Існувала думка, що ангели повинні бути локалізовані (тобто просторово обмежені), але без тіла. Ангельське місцезнаходження обговорювали такі видатні богослови, як Петро Ломбардський, Тома Аквінський, Петро Іоан Оліві, Егидій Римський, Олександр Гельський, Дунс Скот, святий Бонавентура та багато інших. Це не була маргінальна тема, якою займалися виключно педанти і вчені, а відігравала важливу роль у дебатах, які визначали межі і відносини фізики, філософії та богослов’я. Ангелологія та її синтез з тогочасною фізикою спонукали наступних мислителів до роздумів про природу тіл, місця і руху, а також, що важливо, про те, як вони можуть бути пов’язані одне з одним.
Ключ до розуміння дебатів про ангелів періоду схоластики полягає в тому, щоб зрозуміти, які концептуальні інструменти надавала тогочасна фізика. Фактично, її уособлював Аристотель. Те, як грецький філософ уявляв собі місце, рух і тіла, глибоко вплинуло на середньовічний світогляд. А деякі з найвидатніших богословів того часу, такі як Тома Аквінський, використовували Аристотеля для роздумів про природу місцезнаходження ангелів.
Аристотель вважав, що фізика просто описувала речі, які рухаються, а тіла рухаються не через гравітацію, кінетичну енергію чи викривлення часопростору, а через свою природу. Природа вогню, наприклад, полягає в тому, щоб рухатися вгору, природа землі — вниз. Ось чому вогонь лиже повітря, а камінь падає.
Так само, не існувало поняття абсолютного простору, а було радше присутнє поняття «місця», яке, на відміну від Ньютонового абсолютного простору або просторово-часового континууму Альберта Айнштайна, не є абсолютно незалежним від тіл, що перебувають у ньому. Як зазначає філософиня Тиціяна Суарес-Нані у праці «Ангели, простір і місце» (2008), «простір... як однорідне вмістилище був чужим для середньовічного розуму». Для Аристотеля тіла не могли існувати без місця, яке слугувало своєрідним контейнером. Так само мали існувати тіла, щоб існувало місце. Іншими словами, вакуум, відповідно до поглядів Аристотеля, неможливий.
У свою чергу, це аристотелівське уявлення про тіла та місце вплинуло на те, як середньовічні вчені розуміли рух. Вважалося, що тіла мають природу, яка змушує їх рухатися. Ця природа спонукає їх рухатися в певному напрямку, тому місце також мусить бути за своєю суттю спрямованим. Сьогодні ми розуміємо, що напрямок у просторі є відносним і залежить виключно від вихідної точки відліку; Всесвіт, яким ми його знаємо, не має абсолютного «верху» чи «низу». Але в аристотелівському світогляді зовнішній край небесних сфер правив за абсолютний орієнтир для «верху», із Землею як стабільною точкою в центрі. Отже, поняття місця містило в собі вбудовані концепції «верх», «низ», «ліворуч» чи «праворуч». Місце не було нейтральним, а наповненим спрямованістю, що впливало на тіла, оскільки тіла відповідали на поклик місця відповідно до своєї природи. Вогонь міг рухатися до «верхнього» місця, але не до «нижнього», тощо.
Підсумовуючи, фізика Аристотеля пов’язувала тіла, місце та рух, і кожен із цих елементів залежав від інших.
То яке це має відношення до ангелів? Якщо пригадати, богословські міркування того часу передбачали, що ангели мали конкретне місцезнаходження та бути обмеженими і безтілесними, щоб уникнути існування ангелів із безмежною силою, що робило б їх як всемогутніми, так і всюдисущими. Оскільки тоді панувала фізика Аристотеля, середньовічні вчені працювали над поясненням цих проблем місцезнаходження в межах його системи.
Зазвичай, матеріяльне тіло «об’єкта» визначає його місцезнаходження, тож як можна визначити розташування нематеріяльних ангелів? Тома Аквінський та інші вирішили цю проблему творчо, визначаючи місцезнаходження ангелів не за просторовою вимірністю їхнього тіла, а за їхніми діями. Тома Аквінський запропонував, що ангел має інший характер місцезнаходження, ніж тілесна істота. Ангел перебуває в місці завдяки застосуванню своєї сили до фізичних об’єктів у конкретному місці. Це обмежувало як дії ангела, так і його розташування, визначаючи його через дії ангела, а не через його тіло.
Водночас підхід Аристотеля до фізики викликав чимало занепокоєння серед деяких церковних лідерів XIII століття. Якщо тіло не може існувати без місця, то це обмежує всемогутність Бога. Дехто стверджував, що якби Бог захотів , то міг би створити камінь, який існує без прив’язки до жодного місця, але аристотелівське розуміння місця і тіл робило такий варіянт неможливим. Саме тому, коли сутність ангелів стала своєрідним інтелектуальним майданчиком для роздумів про сутність світу, ця тема виявилася особливо напруженою.
Питання про ангелів несподівано стало надзвичайно актуальним, коли єпископ Паризький Етьєн Тамп’є оприлюднив свої «Засудження» 1277 року — перелік із 219 тез, які католикам було заборонено підтримувати або викладати в університеті. Цей твір був частиною загальної політики відмови від Аристотеля та інших «язичницьких» філософів. Ці тези охоплювали різноманітні філософські та теологічні позиції, але окремі 28 з 219 стосувалися саме ангелів, також відомих як «окремі субстанції» або «розуми». Деякі з тез стосувалися діяльности та місцезнаходження ангелів. Важливо, що «Засудження» 1277 року забороняли вірити в те, що розташування ангелів напряму залежало від їхньої діяльности, а не сутности, тож підхід Томи Аквінського щодо місцезнаходження ангелів більше не розглядався. Якщо ангел існує в певному місці винятково завдяки своїм діям, як стверджував Тома Аквінський, то що відбувається у випадку, коли він не виконує ніякої діяльности? Сутність ангелів необхідно було переосмислити. У чому полягала їхня сутність і природа, щоб вони одночасно могли мати нематеріяльний характер та прив’язку до певного місця? Цей обмежувальний чинник вимагав від учених ще більш витончених рішень.
Найбільш відомий підхід висунув Дунс Скот. Його анґелологія переосмислила концепцію місця, яка була ядром аристотелівської та середньовічної фізики. Як зазначає Гелен Ланґ у своїй книжці «Фізика Аристотеля та її середньовічні варіяції» (1992), це назавжди змінило уявлення про фізику.
Портрет Дунса Скота (близько 1476–1478), який створив Юстус ван Ґент. Джерело: Wikimedia
Ми вже дійшли висновку, що ангелам необхідно мати прив’язку «до місця» й мати обмежену дієздатність, інакше вони будуть всюдисущими та всемогутніми, як Бог. Проте «Засудження» 1277 року чітко заборонило пояснення Томи Аквінського, згідно з яким ангели перебувають у місці відповідно до їхніх дій. Складність для середньовічних мислителів полягала в тому, щоб знайти спосіб визначити місцезнаходження ангела за його сутністю, при цьому не перетворюючи його на тілесну субстанцію , а також визначати дії ангелів, але так, щоб ці дії ставали одиноким чинником, що «виявляє розташування» ангелів.
Одним із нововведень, яке запропонував Скот, щоб уникнути цього подвійного обмеження, стало переосмислення поняття «місця». Він зробив це для того, щоб вирішити теологічну проблему: як Бог міг створити камінь поза межами будь-якого місця — можливість, яку визнавали теологи. Однак його рішення також стосувалося й визначення місцеперебування ангелів. Такий творчий підхід до переосмислення фізики привів до появи нових концепцій і радикальної реконцептуалізації старих, що суттєво вплинуло на формування сучасної фізики.
Скот зробив «місце» більш математичним, менш прив’язаним до розташування та ближчим до нашого розуміння виміру. Якщо розглядати це через призму виміру, то «місце», яке займає об’єкт, залишається незмінним, навіть коли об’єкт переміщується. У цьому сенсі його «місце», переосмислене як вимір, залишається тим самим, хоча його розташування змінюється. Іншими словами, Скот, як влучно зазначає Ланг, радикально «нейтралізує» поняття місця. За аристотелівським підходом напрямок або локація були невід’ємними складовими визначення «місця». Однак, коли це поняття переосмислюється як математичний вимір, напрямок перестає бути обов’язковою характеристикою цього нового «місця». В результаті, воно набуває значення, яке більше схоже на «простір», що не містить в своєму визначенні «вгору», «вниз», «ліворуч» чи «праворуч».
Технічно це означало, що Бог міг створити камінь без «місця», якщо під «місцем» розуміти Аристотилеве визначення місця, тобто розташування в межах зовнішньої межі небесних сфер. Якщо Аристотель визначав місце як необхідну визначальну ознаку фізичних тіл, то Скот цього не робив. Натомість він створив гібридну модель, в якій щось може існувати всередині зовнішнього краю небесної сфери (займати місце в аристотелівському розумінні), але не обов’язково; воно може так само просто займати простір, маючи вимір за межами цієї сфери.
Два ангели (близько 1330), Італія. Джерело: Музей Метрополітен, Нью-Йорк
Тож тут ми бачимо створення нових концептів — своєрідний прообраз понять виміру та простору — та переосмислення старих, зокрема відокремлення «місця» від його необхідного зв’язку з тілами. Для Скота аристотелівське місце могло існувати, але воно не визначало самі тіла. Якщо щось і перебувало в арістотелівському «місці», то це було з волі Бога та завдяки тому, що Скотус називає пасивною силою, тобто здатністю об’єкта існувати в місці без суперечности його природі.
Ця нова фізика відкривала можливість для існування ангелів. Скот стверджує, що ангели також мають пасивну силу існувати в місці з волі Бога, оскільки в цій концепції фізики місце та тіло більше не є взаємно визначальними. Однак, на відміну від фізичних тіл, які повинні існувати у визначений спосіб у визначеному місці, ангели, не маючи вимірів, можуть існувати лише у визначеному місці, але у невизначений спосіб. Ланґ, посилаючись на Скота, використовує образ поверхні, яка повинна мати колір, але він може бути довільним. Ангели можуть займати місце як завгодно мале чи велике, але не нескінченне, і вони мають діяти в межах місця, хоча самі існують у ньому невизначено.
Це радикальне переосмислення аристотелівської фізики, викликане середньовічними дебатами з ангелології, дозволило по-новому зрозуміти взаємозв’язок між тілами, простором і рухом, що допомогло переформулювати наше розуміння самої структури космосу. Для Аристотеля рух був просто властивий тілам, оскільки тіла мали природу, яка змушувала їх шукати своє природне місце. Сприйняття ангелів як нематеріяльних зовнішніх сил було, на подив, ближчим до класичної фізики, яка розглядає невидиму силу, як-от гравітація, чимось, що впливає на тіла ззовні. Насправді Ґотфрид Вільгельм Ляйбніц звинувачував Ньютона в тому, що той представляв окультні сили у своїй теорії тяжіння, оскільки гравітація здавалась надприродною силою, яка діє на тіла на відстані.
Уявні експерименти з залученням ангелів і демонів не зникли в модерний період, а лише змінили свою форму. Окультні істоти, яких зараз часто називають «демонами», продовжували відігравати важливу роль у розвитку фізики. (З теологічної точки зору між демонами та ангелами дуже мало відмінностей у їхній метафізичній сутності. Демони є підмножиною ангелів; вони — занепалі ангели.)
У XIX столітті демон П’єра-Симона Ляпляса (якого він сам називає просто розумом, словом, яке часто використовувалося для опису ангельських сутностей у середньовіччі) був істотою, наділеною надприродними здібностями знати всі сили у Всесвіті та розташування кожного атома. Ба більше, ця істота мала безмежну обчислювальну потужність, яку могла застосовувати для визначення траєкторії кожного атома. Ляпляс вважав, що це дасть необмежену силу передбачення, і цей вищий розум зможе пізнати всю історію світу та остаточне майбутнє Всесвіту. Такий детермінізм пізніше поставить під сумнів квантова механіка.
У мисленнєвому експерименті для перевірки другого закону термодинаміки, здійсненому в 1867 році, вікторіянський фізик Джеймс Кларк Максвел уявив гіпотетичну істоту (так званого «агента»), наділену надприродною здібністю визначати розташування молекул. Його сучасник Вільям Томсон (пізніше лорд Келвін) охрестив таку істоту демоном, і ця назва прижилася. «Демон Максвела», як його називають і донині, виявив глибокі зв’язки між інформацією та ентропією, змінивши наше емпіричне розуміння світу.
Врешті решт, на рубежі XIX століття демон Філона-Пірсона, якого запропонували Луї Філон і Карл Пірсон, став так званим «колегою демона Максвела». Він міг рухатися з неймовірною швидкістю, телепортуватися та діяти на відстані.
Реакція проти такого використання пояснень надприродного у фізиці, навіть у вигляді уявних експериментів, також сприяла її еволюції. Айнштайн, наприклад, безсумнівно, читав Пірсона, і його неприязнь до використання надприродних пояснень означала, що він визначав свою роботу в негативному відношенні до окультних сил. Астроном Артур Единґтон стверджував, що Айнштайн вигнав демона гравітації. І сам Айнштайн стверджував, що вигнав «привидів» абсолютного часу та простору своєю теорією відносности.
Але чи міг би Айнштайн досягти того, що він досяг, без того, що в минулому людство вірило в ангелів? Теологія, безсумнівно, мотивувала пошук альтернативних пояснень, що пов’язують місце, рух і тіла. Але хоча природа ангелів як основна тема була каталізатором для дискусій про фізику місця, допитливі особи також міркували про ангелів, щоб зрозуміти природу фізичного світу та його зв’язок із усім космосом. Це призвело до складніших понять простору, розташування та виміру, надавши їм нового значення. Роль, яку ангели відігравали в таких уявних експериментах, була унікальною: ангели виходили за межі суто фізичного світу, але все ще були «створіннями», які дотримувалися правил і логіки, що керують Всесвітом.
Насправді, ця посередницька роль була частиною логіки постулювання ангелів від самого початку. Ангели дійсно згадуються в Біблії, але Тома Аквінський вважав, що апріорні аргументи можна висунути на користь ангелів саме тому, що великий ланцюг буття не міг мати жодних прогалин. Будь-які прогалини означають, що люди не могли б зробити стрибок до розуміння Бога. Нам потрібні певні проміжні знання, які б поєднали знання про Бога та знання про світ. Саме тому ангелів, ще від часів Псевдо-Діонісія у V–VI століттях нашої ери, прирівнювали до мови. Мова також виступає посередником між сферою ідей і фізичним світом. Інакше всю роботу ангелів можна було б просто пояснити Богом. Однак ангели, саме через свій проміжний статус, дозволяли людям думати про виміри створеної реальности, які все ж виходили за межі нашого безпосереднього людського сприйняття.
Хоча досить легко висміяти припущення, що рух є результатом окультних сил, таких як ангели, ми не можемо, досягнувши вершин пізнання, так просто відкинути ті основи, на яких стоїмо. Дослідження в області втіленого пізнання показують, що наші знання спираються на наш досвід світу. Книжка «Метафори, якими ми живемо» (1980) Джорджа Лейкова та Марка Джонсона показує, як наш тілесний досвід поєднується, створюючи складні метафори, що обґрунтовують абстрактні поняття. Ми асоціюємо рух вгору з кількісним зростанням, коли говоримо «фондовий ринок зростає», тому що, коли ми бачимо, наприклад, складені купи каміння, ми вчимося асоціювати вище з більшим. Ми говоримо, що «схоплюємо» ідею, тому що колись тягнулися за фруктом на дереві. Крім того, нам дуже важко уявити нефізичну річ.
Те, що ми уявляємо, коли говоримо про душу, ангела чи демона, — це щось на кшталт нематеріяльного примарного об’єкта.
Хоча окультні сили, такі як ангели і демони, іноді висміюють в сучасній культурі як найпростіше та поверхневе пояснення цілком логічних буденних наукових явищ, я б стверджувала зворотнє. Більш практичним підходом до трактування ангелів та демонів може бути уявлення про них як посередників невидимих сил природи, розуму без тіла з певними властивостями, знайомими нам, але посиленими. Такими властивостями, як втручання і намір. Тільки продумуючи і використовуючи ці більш знайомі поняття, ми можемо виявити менш інтуїтивну низку понять, таких як часопростір, які вимагають вивчення основ таких понять, як вимір, тіло, місце і рух. Ці необхідні засадничі концепції в минулому були окреслені, продумуючи зв’язок між матеріяльним і нематеріяльним світом, і ангелологія зіграла значну роль у їх відточуванні.
Осягнення фізики за допомогою надприродних розумів, таких як ангели і демони, продовжувалось довгий час після того, як фактична віра в існування цих істот розвіялась. Здається, що ця образна система відбивається у фактичній структурі нашого мислення. Завдяки цьому ангелологія закладає основу для осмислення природи місця, часу і руху в досить складні способи. Чи справді ангели і демони створили концептуальний простір для невидимих сил, які згодом відкрила фізика? Хоча може здатися, що наукове і демонічне знаходяться на протилежних кінцях спектру, коли справа доходить до пояснення природного світу, ангели і демони насправді сформували сучасне наукове пояснення, яким ми його знаємо сьогодні.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Why physics today stands on the wings of angels and demons» в журналі «Aeon» 18 березня 2025 року.
Переклали Анастасія Демяненко, Давид Курачов, Володимир Уласік, Віктор Пилипюк, Ірина Сороківська, Максим Хижняк, Олександр Азаров і Владислав Терещенко.
