Неканонічна традиційність: Володимир Свідзинський
Елеонора Соловей
Епохи бувають дуже сумні, але не бувають безплідні.
Михайло Грушевський
Творча доля Володимира Свідзинського (1885-1941) і сьогодні скидається на «долю-мачуху» або просто недолю. Так, саме сьогодні, коли вже далеко позаду прижиттєва невідомість і невизнаність, тривале зумисне забутая по смерті, коли з'явилися, хай нечисленні, нові видання і кілька грунтовних розвідок, коли з його ім'ям пов'язаний хоч і не голосний, але щирий пієтет. Попри все це — поет, що є, безумовно, окрасою національної літератури, залишається значною мірою «закритим», нерозгаданим, залишається поетом для небагатьох. Припустимо, що це — зворотний бік справді виняткової самобутносте, творчої унікальносгги. Проте й таке пояснення не вдовольняє і не заспокоює. Повернення поезії Б.-І. Антонича і її осягнення, як пам'ятаємо, також відбувалося непросто й не швидко — з різних причин, серед яких усе-таки найбільше важила «незвичність» естетична, — здавалося б, завжди бажана і самоцінна. Свідзинський — інакший, колізії його долі інші, але й він «незвичний», тільки по-своєму. Спільною ж для обох поетів є належність до міфософської гілки української поезії, можливість побачити всю цю поезію в неушкодженому, недеформованому вигляді, ніби реконструювати ті її найбільш органічні лінії, що не реалізувалися вповні. Чи не про це говорив Ю. Шерех, розмірковуючи над книгою Ю. Луцького «Літературна політика в Радянській Україні (1917-1934)». Тодішня «боротьба української літератури з Москвою» означала, на думку Ю. Шереха, не лише боротьбу в національному питанні, а й боротьбу за вільний особистісний розвиток, за універсалізм — супроти провінційності та безкрилості. «Найбільші поети української літератури двадцятих років, її чисті поети — Йогансєн, Плужник, Свідзинський — не могли бути знищені за націоналізм. Національні проблеми їх найменше цікавили. Вони були знищені за свій універсалізм, за свою вселюдськість, за свою вищість, обраність, духову аристократичність. Не за те, що вони були проти совєтської влади і доморобних пітекантропусів, а за те, що не звертали на них уваги». Стосовно Свідзинського ця характеристика вельми точна, хоч було би прикрим спрощенням тлумачити її як присуд про національний індиферентизм Адже походив поет із українського духовенства, якому випало зберігати національну свідомість, формувався в культурній атмосфері зламу століть з усіма її суто національними інтенціями, першого вірша не випадково видрукував в «Українській хаті» — як не випадково й те, що в добу найдраматичніших національно-визвольних змагань жив і активно працював у Кам'янці-Подільському. Його художні переклади також були свідомим служінням культурі національній. Та все ж у словосполученні «український поет» маємо у цьому випадку ставити логічний наголос на другому слові: така його вдача, така природа його хисту, таке його розуміння покликання. Зрештою, чи не найяскравіше засвідчено повносилля літератури утискуваної і нищеної саме такою об'явою? Тож Ю. Шерех виснував із наведених роздумів пекучу потребу «розкрити
елемента універсальносга і всєлюдности в творах усіх справжніх письменників наших двадцятих років, якщо ми не хочемо віддати історію нашої літератури в допоміжні архівні матеріали політичним історикам».
Скупі біографічні відомості про Свідзинського, зібрані по крихтах зусиллями В. Яременка, В. Шевчука, А. Чернишова, І. Дзюби, О. Рибалка, навряд чи будуть суттєво поповнюватися: за ті роки й десятиліття, коли він був забутий, надто вже багато загубилося, розвіялося, пропало. Він прожив тихо і непомітно, загинув таємничо, могили його немає. З нечисленних фотографій на нас дивиться спершу дуже молодий і дуже красивий чоловік, а потім, у 30-ті роки, — якийсь погаслий, втомлений. Перша збірка його, що вийшла 1922 року в Кам'янці-Подільському, довго була предметом безрезультатних пошуків і у виданні 1986 р. — поки що найповнішому — представлена двома віршами та трьома уривками з рецензій на неї.
І все ж маємо головне — спадщину поета, справжній скарб, який обдаровує читача щедро й щасливо, а проте залишає й відчуття якоїсь нерозв'язаної загадки, якоїсь таємниці. Здається, що це поет, якого з багатьох причин не могло бути, а проте він є! З цією неймовірною мірою внутрішньої незалежности в усіх розуміннях слова, з цією рафінованістю, простотою і справді-таки винятковою «духовою аристократичністю». Тож у пошуках розгадки мусимо ще більшою мірою, ніж в інших випадках, іти від самих текстів.
Хто обізнаний з поезією Свідзинського, одразу погодиться, що він не є традиціоналістом: радше є такими порівняно з ним уже згадані неокласики. Його ж вирізняє вибіркове й ініціативно-творче опанування спадку попередніх поколінь, суттєве розширення самої сфери спадкоємносги за рахунок античності, давньої української писемності, російської поетичної класики, інонаціональної (уявної, екзотичної) дійсносте. Проте культурно-художній досвід минулих епох, успадкований і сприйнятий письменником як актуальний і безвідносно цінний, як творчий орієнтир — тобто традиція — явлений у нього особливим чином: не так у складі творчості, як у складі самої особистосте і найбільше — на рівні психічної організації, інтуїції, підсвідомості. Це вимагає відповідних підходів. Є інструментальний рівень засвоєння культури людиною: правила, схеми, стандарти, стереотипи. Є й інший рівень — смисловій, далекий від утилітарного мислення. Це та сфера існування культури, яка присутня в духовному світі людини у невербалізованій формі; Свідзинський — поет, що вербалізує, матеріалізує в слові оцю потужну течію традиції в собі. Саме цим, очевидно, зроджена певність його, що здатен «засвітитись» «сам од себе»: адже у глибинах єства дрімає колосальний духовний досвід, успадкований генетично як пам'ять родова, видова.
Ось антитеза вірша Свідзинського «Блукаю вдень то в луках, то в гаю...» (1939 р.):
...Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
Із темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси .
Антитеза День — Ніч корінням своїм сягає найдавніших міфологічних уявлень і становить одну з їхніх фундаментальних семантичних опозицій, пов'язаних з основами світоутворення. Ця антитеза безпосередньо сполучена з граничною буттєвою антиномією Життя — Смерть, тож у літературі метафорично висловлює філософсько-поетичну концепцію дійсности. У німецькій середньовічній поезії антитеза День — Ніч знаменує полярність структури світотвору, антиномічність земного й небесного, часу і вічности. У поетиці романтизму це засіб утілення романтичної двоєсвітности, який символізує протилежність ідеалу та дійсности, гармонії і дисгармонії, духа і плоті, добра і зла.
У Свідзинського, щоправда, подеколи «день» і «ніч», «ранок» і «вечір» виступають не лише як традиційна бінарна опозиція, а й постають у непротиставленості, у сув'язі — як одвічне чергування, як ритм буття, що знакує плин часу.
Пливуть мої дні і ночі мої
За сонцем, за зорями,
Пливуть за землею...
Уточнимо, що у Свідзинського, всупереч найбільш поширеному розумінню традиції (насправді — традиційності, традиціоналізму), практично немає яскраво виражених «персональних» впливів, таких очевидних, як, скажімо, вплив Антонича на І. Калинця, прямих запозичень чи неприхованих ремінісценцій. Невластиве для нього і додержання канонів; навпаки, він виразно неканонічний, як на рівні версифікації, так і на рівні утвердження своєю лірикою індивідуальності «не біографічного, а характерологічного порядку» (І. Дзюба). Традиційність його — іншого масштабу. Якщо все-таки дошукуватися впливів, — то це впливи українського народного світогляду і — античності, яку він глибоко осягнув як перекладач Арістофана, Гесіода, Овідія. Ремінісценції знайдено хіба що із «Слова о полку Ігоревім...», а за канон йому править першопочаткова вірність поезії універсальним, зокрема морально-філософським темам (любов, смерть, віра, страждання — теми достоту традиційні). Інша річ, що як тип митця цей поет репрезентує органічну і повну прилученість до традиції: йому властива повага до духовної спадщини, духовна причетність до цінностей культури. Проте свідомої, програмової орієнтації на минулий досвід ми в нього знову ж таки не знайдемо. Навпаки, це начало здебільшого виявляється як стихійне, незалежне від волі і намірів автора.
І тут слід сказати про одну з характерних хиб нашого усталеного розуміння традиції. Це надмірне акцентування саме свідомої орієнтації митця на традицію, «вірності» їй, свого роду націленості на традицію — тобто залежності від традиції на відміну від належності до неї як більш відповідного природі явища стану речей, що передбачає не так навіть свідоме, як і підсвідоме в-ній-буття.
У випадку Свідзинського це виявляється в потужній міфопоетичній стихії його лірики.
Горбато вистромляється з землі каміння.
Внизу, безокий, волохатий,
Заколотився над водою.
Великий камінь встає —
Тихо.
Великий камінь нащурив ухо —
Тихо в долині. Ніч.
Великий камійь глянув на мене.
Ніч.
У твореному цим поетом світі справді панують «первісні» принципи духовного самопізнання і самовизначення. Саме тому поет такого типу «животворить душею давній міг», як мовив М. Зеров про молодого Тичину в сонеті «Київ — традиція». Певна типологічна спорідненість є тут і з російськими акмеїстами: вони ще називали себе «адамістами» — в тому розумінні, що намагалися подивитись на світ очима старозавітного Адама — першої людини.
Свідзинський також споглядає світ як людина, ще ніби не обтяжена сучасним досвідом і знанням: все це ще належить набути. Оце безпосереднє світопізнання «від азів» являє в його творчості свій величезний поетичний та морально-філософський потенціал. Завдяки цьому мислительне і фольклорно-міфологічне начала постають у нього в дивовижному злитті. І в такому ж відношенні, близькому до тотожности, перебувають його індивідуально-особистісна свідомість і свідомість народнопоетична — з тим суттєвим уточненням, що остання ніби витворюється наново, постає «неготовою» і в процесі цього нового становлення виявляє, вивільняє значні експресивні ракурси і не меншу поетично-пізнавальну результативність.
Від сучасного інтелектуально-раціонального звернення до фольклорного матеріалу, в тому числі міфології, Свідзинського відрізняє дитинна довіра до первісної незатьмареної свідомості, виняткова природність подібного перевтілення, яке відбувається без жодного видимого зусилля:
...Вийду я в поле, стану, послухаю,
Що мені скаже замерзле озерце.
Озерце скаже: «Десь сливи цвітуть,
І море плеще в зелений острів,
І біля дому молода жінка
Мотає міток жемчужних ниток.
А я, озерце, на те не заздрю.
Я тут, у полі, мов гусь біленька,
Що сіла-впала перепочити,
Очерет надо мною шумить, шумить.
Перестане... і знов шумить!
Щось схоже на потужну активізацію генетичної пам'яті маємо в подібних випадках. Де інший поет послуговується відомими фольклорними символами, — цей творить свої — тієї ж природи, або ж збагачує вже існуючі цілим спектром нових значень.
Людина — віч-на-віч із світом, сам на сам: скільки таємничого, невідомого, ще безіменного!
Притулила бров до вікна,
Подивилась тьмяними очима.
Затремтіло світо. Серед сна
У колисці кинулась дитина.
О дійди, завійся в вихор білий,
Сніговою розліпю гойдай,
Десь у прірву, попід скельні брили,
Ядовиту голову сховай...
Це достеменно та наївна свідомість, яка, пізнаючи дійсність, міфологізує її у конкретно-чуттєвих персоніфікаціях, одушевлених істотах, при цьому мислячи їх як цілком реальні (не забуваймо, що міфи — не витвір словесності, не жанр, а певна система уявлень про світ — звідси їхня змістовна образність, де ідея, думка ототожнена з її чуттєвим вираженням).
Але міфи — «несвідомо» образні, як продукт дорефлективної колективної творчості. Отож Свідзинський тут якимось чином ніби долає свою суб'єктивну авторську рефлексію: він ніби проминає властиве фантазії художній розрізнення свого сприйняття речей — і самих речей. У стихії свідомості недиференційованої, на кшталт первісного синкретизму, образи оречевлюються у буквальному розумінні слова.
Світ, сповнений загадок, населяють таємничі істота — часто вони не мають навіть наймення, але явно належать до істот «нижчої міфології»: неіндивідуалізованої, неантропоморфної «нечиста», пов'язаної з усім міфологічним простором від Дому до Лісу, Болота тощо.
Так щоночі: проквиляє дико,
Ламле віття, стогне та ячить,
Б'є у двері, припада до вікон
Сніговими більмами очиць... —
можна бачити тут чурльонісівську монументальність, епічність у змалюванні безіменних безначальних стихій та їхніх нескінченних зіткнень... «Безіменність», уживана Свідзинським очевидно спонтанно, підсвідомо, надає зображенню виняткової часової глибини: переміщує події в «дочасне», «всечасне», позачасове — що має цікаві культурологічні відповідники, давньоіндійські, загальноіндоіранські та античні.
Фольклорно-міфологічна стихія поезії Свідзинського постає не обрамленням чи «оформленням» потужного начала мислительного, а явищем етнокультурним: органічною адекватною змістовною формою його бутгевого розмислу, саме його поетичної задуми про світ і життя. І саме тому читача незмінно вражає у цього поета ласкава щедрість світотворення, поєднана з достоту дитячою довірливою безпосередністю:
... — Озеро, хто ти?
Чи не сонце зронило тебе
Із-за череса — кругле свічадо?
— Ні, я око чарівника...
«Дитячість» Свідзинського має пояснення, яке буквально «лежить на поверхні»: підростала донька, яку він ніжно любив, надто ж — після смерті дружини, і, як це буває, спілкуючись із дитиною, дивився на світ ніби її очима. Після брутальної голобельної критики, після всіх тих проробок за «ідеалістичний світогляд» та «безперспективне буржуазне світорозуміння» поет надовго облишив спроби друкувати свої твори, жив з редакторського та перекладацького заробітку і писав, за його словами, лише для себе і для доньки.
Та все ж ці пояснення не вичерпують проблеми, адже «дитинність» є важливим елементом унікальної поетичної системи Свідзинського, його «язичницького» зачудування світом.
До нашого саду
Унадився ятіл.
Як його голос
Буйно дзвенить
В золотій розріді
Над німою дорогою...
Жива пам'ять дитинства, не фрагментарна, як у більшості людей, а цілісна, не ретроспективна, а саме жива, утривалена — потужне джерело таємних, «езотеричних» знань.
...Спів кропив'янки, рання річка,
Над коноплями дим зелений —
Як ми повно владали світом! —
повнота «владання світом», повнота буття, а ще захищеність, теплота і надійність усесвіту — все це дитинство («У саду мого дитинства...»). Всеохопна істинність, сугаісна проникливість дитинства, його неушкодженість майбутнім досвідом і знанням, часто оманливим, облудним, хибним. І саме поети, наснажені «дитячістю» — ранній П. Тичина, В. Свідзинський, Емма Андієвська, В. Голобородько — відновили в нашій поезії зв'язки з культурою протослов'янською, з міфологічним мисленням.
У Свідзинського жива пам'ять дитинства обіймає цілий свгг — саме той, яким він є в дитинстві. Овид сягає аж до меж цієї світобудови.
«Міфотворчість» Свідзинського — унікально органічна й природна, ніби справді «дорефлекгивна». Достатню порівняти його з Б.-І. Ангоничем, поетом вельми близьким, але незрівнянно більше, як це й властиво поезії XX століття, схильним до творчої саморефлексії. Предметом, об'єктом такої рефлексії стають, зокрема, й власні поетичні «міфи», сама їхня генеза. У Свідзинського «міф» народжується з власної необхідності, а поет є справді лише його речником.
Але саме в такий спосіб «міфи» Свідзинського цілком потверджують, що пафос міфологізму XX ст. не стільки в оголенні дріб'язковості й ницості сучасного світу, скільки у «виявленні певних незмінних, вічних начал, позитивних чи негативних, що просвічують крізь потік емпіричного побуту та історичних змін». Воістину, «Літа минають, не минає міт!», як мовив у одному з сонетів той же М. Зеров.
Питома вага «міфу» особливо відчута в циклах Свідзинського «Балади» (звідки цитований вірш про «звірів, дивних постаттю») та «Зрада». Перший твір у циклі «Зрада» — про те, як лицар визволяє зачаровану князівну, а натомість залишається ошуканий нею — це власне казка. Література саме через казку зберігає найтісніший контакт із міфологією; походження казки з міфу у більшості дослідників не викликає сумніву, адже найбільш архаїчні казки аналогічні відповідним міфам і легендам. Реконструкція цього процесу уявляється як розрив зв'язку з ритуальним життям племені, скасування обмежень — тобто допущення невтаємничених у число слухачів, а також певне, порівняно з міфом, послаблення віри в досгеменність оповіди (“нестрога достовірність»). Казка порівняно з міфом, — але знову ж таки певною мірою, — деміфологізує час і простір, а також результат дії.
Замість колективного, космічного значення цього результату — у казці здобуті об'єкта та досягнуті цілі становлять індивідуальний набуток героя, отже, мають вужчий характер: родинно-родовий, соціальний.
Проте ці відмінності мало обходять нас, коли ми вступаємо в казку як у світ таємничого, загадкового, чудесного, коли довіряємось її «немотивованій реальності». Свідзинському підвладні особливості казкового вимислу, особлива логіка і естетичні закони казки; зображення казкового чуда як даності і сама інтонація оповіді про неймовірне як про безсумнівне — питомі риси його поезії. Тут казка закономірна ще й тому, що твориться «з матеріалу близького, дитинно впізнаваного, що лежить — як земля батьків — під ногами». Але новітня казковість видобуває додатковий поетичний ефект із майже парадоксального «проростання» її крізь буденність і прозу, із появи там, де здавалося б, їй не випадає бути:
Спахнули міські вогні
В скляній неволі своїй...
Це — «тут», в освітленім колі видимого для всіх.
...А там, за безвістю ночі,
Горбаті стріхи хаток
Поприпадали до снігу,
І глухо, і пусто кругом.
Але там — там навіть зайчик малий
У лісі мав хату свою.
Казка ніби випростується, заговорює власного мовою:
І приходив до нього
Вовк-сіроманець,
Медвідь-набрідь,
Рак-неборак —
Приходили в гості до нього,
Аж поки зірвалася буря...
То хто ж як не поет має подолати цю дихотомнісгь, двоєсвітність, здійснити повернення в світляне коло, увівши до нього й ті, як мовлено в іншому вірші, «розцвіти милої казки»?
Зайчику милий, це ти?
Ходи до мойого притулку,
Тут тепло, тут гріють асфальт
Ходи, погадаймо удвох,
Як нам вернути додому?
«Додому» у поезії Свідзинського означає — до отчих порогів, у світ дитинства, у сад дитинства, у тепле його гнізда. Либонь же завезе туди міський трамвай, «корабель осинеокий»?
Інша річ, що навіть перебуваючи в цій стихії так органічно, поет сам із себе часом гірко глузує, сам себе спиняє: «Ти йдеш не в казку — додому. А казки... казки нема» («Я йду здовж ручаю...», 1931 р ). Хто зна, може, й те відгукнулося, що це ж тоді багатьом так кортіло «сказку сделать былью». Та все ж казка вціліла — дивом, як і належить казці, і великою мірою завдяки Свідзинському. Йдеться не так навіть про власне казки у його доробку, а про достоту казковий світ чи світотвір усієї його поезії. У ліриці Свідзинського відгукнулася не лише казка, а й магічний ритуал, і замовляння — як генетична пам’ять про таємну силу слова.
Ти, вуст моїх слово вірне,
Перейди за темряву, що вгорі!..
Виразно проступає ця основа в «монологові» осені з вірша «Відколи сховав я мертву голубку...»: здається, що тут утілено самий архетип «владного» слова, «владання світом» через слово:
...А потужному дубові довгий вік,
А опалому листю зойк та зик,
А твоїй голубці тихо лежати,
В янтарні очі тьми набирати...
Або у вірші 1930 року «Зозуля» — саме входження в магічне коло замовляння, набуття необхідного тонусу.
— Із-за зорі, вогонь-гори,
Укрите зговори.
Скажи, що буде вдалині,
Наклич, навій мені...
Власне, і вже наведений раніше вірш «Заклинання» («Притулила брови до вікна...») такою ж мірою підтверджує цю унікальну особливість поезії Свідзинського — гармонійний, досконалий синтез компонентів двох систем, фольклорної та літературної, — в єдиній авторській (навіть у великих поетів здебільшого маємо поєднання, суміщення, а проте не злиття фольклорного та індивідуального начал). І ця домінантна риса поезії Свідзинського провадить нас у суті своїй до алгоритму української поезії як такої. Йдеться про те «понадісторичне тривання» у свідомості багатьох українських поколінь української міфології», про яке пише Юрій Бойко у зв'язку з поезією Оксани Лягуринської. У шевченкознавчих студіях Леоніда Плюща це питання чи не вперше дістало розробку незвично глибоку — порівняно із простими фіксаціями «традиційних» тем, мотивів, образів. Л. Плющ простежив «використання елементів архаїчної поетики як «глини», матеріалу для творення своєї власної, сучасної філософської поетики». За такого підходу Свідзинський як поет виявляється прямим нащадком Шевченка, найбільш послідовним продовжувачем цієї лінії. Душа-думка Перебенді розпитує сонце, «де воно ночує, як воно встає». «Це ж роблять, — пише Л. Плющ, — і шамани, розпитуючи у світил, вітра, хмар, гір тощо про духовну, істинну структуру світу...» . Це ж робить, як уже можна було бачити, і Свідзинський, запитуючи в озера: «Чи не сонце зронило тебе із-за череса...», допитуючись у сонця «живущої води», питаючи в осінніх хмар: «Навіщо вам бачити горе землі?» і в самої осені — про померлу подругу: «Осінь, осінь, де моя голубка?». До речі, солярна символіка, одна з найдревніших і найбільш поширених у світовій міфології, у поезії Свшивського відіграє важливу роль. Подібно до «сонцепоклонника» Антонича, свої нічні візії, сни, марення, він своєрідно врівноважує і гармонізує привітаннями дня, пробудження сонця, У Свідзинського воно то «як юний лев», то «немов ручне ягнятко», але що найголовніше — ним завжди осяяне відвернення лиха, залагодження конфлікту, злагода, ідилія:
...Слон дзвенять, як комиші,
Понад просвітчастим затоном,
І сонне світу незборонно
Сіяє в дзеркалі душі.
Отже, зв'язки Свідзинського із поетичною традицією не є надто очевидні, це зв'язки глибинні і їх радше можна вловити, від самої традиції ідучи, а не від його поезій. Власне, саме такий напрям руху і є коректний, бо коли «традиція» легко вичитується із творів де ремінісценцією, де мимовільною цитацією, несвідомою чи й свідомою стилізацією, чи переспіваним мотивом, то постає вона в незасвоєному, поверховому вияві.
Виходячи з цього, одним із попередників Свідзинського є і Пантелеймон Куліш, — як поет, що культивував в українській поетичній традиції рефлексію споглядання, обсервації, її ліричне багатство і беззисковість. М. Зеров, високо оцінивши в поетичному доробку П. Куліша останню книгу його оригінальних поезій «Дзвін», особливо другу частину («То є одна з вершин української лірики взагалі»), вирізнив у цій другій, інтимно-ліричній частині «Дзвону» три мотиви: «невідступно властиве Кулішеві почуття власної правоти, горда самотність праведника серед малих і сірих людей...», далі — «поезії, присвячені красі, силі і майбутнім тріюмфам українського слова». І нарешті, третя тема «Дзвону» — радісне, зворушене споглядання світу, — світу широкого, природи, і світу малого — найкращих, найшляхетніших осягнень людського розуму й серця». Ось цей третій струмінь, такий суттєвий у поезії Свідзинського, у його ліричному світобаченні, знаменує таким чином ще один із проявів глибинного зв'язку з традицією. Споглядально-медитативне світосприймання із акцентованим відчуттям плину часу та його незворотності, незалежного буття природи, де все підвладне усталеним ритмам — визначилося у Свідзинського від самих початків його творчості. Життя людини лише включається, вплітається в цей лад:
...Дні палають, м'яко сяють ночі,
Віддає вінець зоря зорі.
Оддзвеніло жито, розбуялось літо:
Все так само тужить спів дівочий,
Розхвиляє колос по горі...
Синє небо ллється безупинно,
Днів потік не має воротія...
Тобто світотвір Свідзинського не є антропоцентричний, — але можна з цілковитою підставою говорити про його антропокосмізм. Лінія Володимира Самійленка, загалом не надто виражена в українській поезії, тут знаходить виразне продовження (особливо варто відзначити вірш «Ой навіщо ви з'єднались, порошинки золоті...»). Тут, у космічних мотивах поезії Свідзинського, беруть початок його «антиутопії», такі суттєві в розвитку світової літератури кінця XIX і всього XX століття. «Умруть і небо, і земля...» — цей дивовижний твір, напевно, не має аналогів в українській поезії своєї доби — і водночас він співвідносний і з «Останнім катаклізмом» Ф. Тютчева, і з похмуро-пророчим «Ніколи» А. Фета, і з могутньою хвилею поетичних та прозових антиутопій та дистопій, прикликаних уже в наш час відчуттям тупикової в кінцевому рахунку ситуації людства... Для Свідзинського це одна з наскрізних тем: якщо «Умруть і небо, і земля...» написане за рік до загибелі поета, то ще в збірці 1927 р. «Вересень» ця тема вже виразно заявлена віршем «Ніч голубая...»:
Місяця чоло дім обволік.
Зникне, як дим той,
Звір-чоловік
Елегійний дистих 1929 року є лапідарною варіацією цього ж мотиву:
Страшно, кажу я, на думку, шо в постаті звіра ходив я.
Страшно, нащадок мій скаже, що був я колись чоловіком.
Феномен Свідзинського в українській поезії полягає у його винятковій духовній зосередженості. Заслуговує на спеціальну увагу його своєрідний культ самотності і тиші, мовчання («Три радості у мене неодіймані: Самотність, труд, мовчання...»). Апологію самотності найлегше виводити з естетичної системи романтизму. Проте і духовна зосередженість, і зокрема «самітництво» Свідзинського вимагають ретельнішого розгляду в річищі українських національних традицій. Існує тенденція пов'язувати «мовчання», «безгоміння» в сучасній філософській ліриці виключно із східною духовною традицією та її хрестоматійним поняттям «голос безгоміння», «Живою етикою», взагалі спадщиною Реріхів тощо. Тим часом у Свідзинського генеза цього поняття вочевидь інакша, вкорінена в національній філософській та поетичній свідомості. Зв'язок зі Сковородою тут більш очевидний і міг би бути досліджуваний спеціально ще й по лінії проблем «автентичного буття», «сродної праці», сприйняття урбаністичного середовища. Але не менш виразним є перегук Свідзинського із острозькими книжниками (Василем Суражським передовсім), які розглядали мовчання як шлях приєднання до істини, як спосіб відволікання від усього мирського та суєтного. І особливо, на їхню думку, слід «целомущтЬним молчаніем» шанувати найвищу трансцендентну невимовну сутність, «що єсть паче ума і существа». Сучасна історія філософії пов'язує цю позицію з творами східної патристики, Біблією, а також із поширеним на Афоні ісихастським ученням. Це — зв'язок більш давній і власне філософсько-теологічний. Значно ближчий у часі і вже особистісно освоєний у планах духовному, естетичному, ба навіть побутовому знаходимо в «Журналі» Тараса Шевченка: «Ничего не может бить в жизни слаще, очаровательнее уединения, особенио перед лицом улыбающей(ся), цветущей красавицы матери Природи. Под ее сладким волшебным обаянием человек невольно погружается сам в себя и видит Бога на земле, как говорит поэт».
У колі інших поетів, що тяжіють до буттєвих обширів думки, Свідзинський, може, найбільш беззисковий: він не домагається остаточних істин та відповідей, таємниці буття не спонукають його до неодмінних пошуків відгадки. Світ, сприйнятий як данісгь з усіма його дивами й таїнами — також дає розумові велику поживу. А пафос розуму в поета — негучний, але потужний і щирий:
Моє світло — ім'я йому розум —
Сіяє в земному саду...
(«Ти, вуст моїх слово вірне...», 1934)
Тим-то його обсервації та рефлексії, його медитації сповнені зачудування, але від того не втрачає на силі думка: це, очевидно, просто інакший спосіб думання, відмінний характер роздуму. Яка, приміром, глибока медитація про нескінченність і марноту буття — у вірші з передостаннього року поетового життя «Довіку б тут...»:
...А на світанку не коривсь дневі
І не вертатись до тата,
А обертатися в листочки тополеві,
В каміння, повне забуття,
Щоб не приймати в слух
Ні гуркоту, ні голосу, ні шуму,
Ні піснею вишиваного суму
Над приреченим на загибель цвітом,
Над цим прекрасним і печальним світом.
Немає сумніву, що цей світ, «прекрасний і печальний», не обмежується лише видимим, очевидним, явним. І більше того — може, явне якраз не завжди є достовірне, правдиве і сутнє. За такого характеру світовідчування закономірною є ще одна особливість Свідзинського: схильність до лірики сугестивно!. Моменти навіювання, чарів, гіпнотичної сили візій та марень, довіра до химерного, мерехтливо-мінливого, як малюнки морозу на склі, до побаченого в напівсні або «крізь обережну павоть сну». І оте характерне для поета повернення в минуле, в дитинство — теж найприродніше відбувається вві сні, коли ілюзія оберненого часу сприймається як реальність, коли не стоїть на заваді невблаганне «денне» знання незворушних законів природи.
Свідзинський тут вочевидь продовжує лінію Лесі Українки та І. Франка, розвиває далі їхні художні відкриття: адже саме вони, як це показав А. Макаров, створили в українській літературі «новий ліричний жанр, який можна назвати поетичною візією».
Сугестивний ліризм назагал може бути спричинений різними художніми цілями: за його допомогою, приміром, поезія втілює складні, переходові, отже, не цілком визначені душевні та психічні стани, — при цьому відчутно наділюючи ними й читача. Сугестивність Свідзинського іншої природи: вона зроджена перипетіями буттєвісної думки, вона є спосіб переживання станів душі, що пізнає осмислює світ.
«Знову в душі моїй знайомий сум замрів...» — це сум за своїми забутими колишніми існуваннями, минулими втіленнями.
...Там, мариться мені, жив у віках минулих,
Коли лягав туман серед степів поснулих,
І місяць осрібляв безмовний караван...
Певна річ, не вперше виникає така ідея, з давніх давен хвилює людину таємниче «дежавю»: відчуття, що ось ця мить, цей стан, чи пейзаж, чи інша якась моментальна ситуація вже звідкись нам знайомі, вже були колись пережиті... Але ж який могутній поштовх для думки, як різко міняється ракурс сприйняття навиклої буденності. Часом це трохи нагадує екзотичні поезії на кшталт Н. Ґумільова («Лагідно шумлять айланти...»), — але частіше вражає саме як думка, нага і безстрашна, як в отому процитованому двовірші «Страшно, кажу я, на думку...». Очевидно, в основі такого «експерименту» — природне для поезії філософської бажання подолати «суб'єктивність» думки-переживання, вивершитись у роздум надособовий, надпросторовий, надчасовий.
Як хочеться покинути себе,
Свої гризоти, спогади, бажання...
Звідси «позов далеких країн», «Де все інакове: життя і річ людини, Земля і небеса, поля і цвіт гаїв...». Чути цей поклик, озиватись на нього означає прозирати невідоме, сокровенне, І, мабуть, особливо — на грані сну, в тій невагомості, злитті зі Всесвітом, коли свідомість вивільняється з полону настирливих причинно-наслідковий зв'язків. Сон — як вихід У країну пам'яті, вічності, де «звучать давно безмовні голоси», де образи дійсності зазнають відбору і трансформації. Є серед них і образ саду, назагал дуже вагомий у поезії Свідзинського як образ ключовий, домінантний, зрештою, концептуальний. Це образ одночасно універсальний і конкретний, індивідуально-авторський і заразом наділений рисами одного з опорних, об'єктів національної картини світу.
У широких поетичних панорамах Свідзинського на зразок вірша «Там, на ріпній межі...» сад присутній як означення достеменно обжитою людьми частини тих овидів. «Сад — «ближній план» реальносте, найзатишніша її частина; дальній план протистоїть цій стабільності і надійності як щось менш відоме і дружнє, менш прихильне. Таке якісне розрізнення планів, характерне для віршів «До нашого саду унадився ятел...», «Вранці іній як сніг...», «Сад холодний, пустий...», постає як наслідок своєрідної експансії того «дальнього плану»; тим часом як сад, зігрітий сонцем, для Свідзинського — знак гармонії, ладу «В саду ласкавий мир...». Таким чином, «сонячний сад», «дивний сад» стає і основою порівнянь:
Коли ти була зо мною, ладо моє,
Усе було до ладу,
Як сонце в саду,
А тепер розладнався світ, ладо моє...
«Яснота» випогодженої днини переживається знову ж таки через сад і сонце: «Упростріль сонце протинає клен...». Сад означує людині природний циклічний відлік часу. «Різьбою пагілок нових Сад молодіє по весні...» — цей весняний образок-медитація має своїм художнім локусом сад, відбувається завдяки садові. Людське житло, оселя тут — ніби складова частина саду («Коли паморозь — сад глибокий, В саду світліє вікно...», «...По садах золотіють вікна...»).
Множина «саду» — «сади» — як утвердження антиентропійних сил, розпросторення обжитої і олюдненої частини світу: «Як гомонять сади нагірні! їх ранній вітер побудив...». Таке виняткове місце саду в ієрархії життєвих цінностей поета підтверджують і спогади його брата Вадима, Євфимійовича: «Наша господа з великим фруктовим садом і заливною лукою, темний ліс, що починався далі й пролягав в таємничу для нас далину — ось той терен, де розгорталися найцікавіші події нашого дитинства». «Старезний сад» — місце, що з ним пов'язані найкращі, найтепліші спогади («Старезний сад стоїть, бувало...»). «У саду мого дитинства...» — так розпочинається напівказкова-напівпритчева ретроспекція-повчання про безповоротність «ісходу» з рідної домівки в житейські мандри. «В ключі» цієї теми, такої суттєвої для поета, неодмінно стоїть сад як жива істота, покинута, зраджена, але вірна і незлобива:
Прийшов до саду, де був хлолчиком.
В паморозній тиші вечора
Усі дерева сколихнулися,
— Де ти так довго-довго був?..
Навіть куточок, лише подібний до того саду дитинства, викликає глибоко наснажений роздум про пережите, сповнений елегійно-сповідальної настроєності, що врешті вивершується в апеляцію до того, з літ дитинства, саду «О саде мій, учителю прихильний! Як рано я з тобою розлучивсь». Пояснення-виправдання лише потверджує непоправність тієї розлуки:
...Навіщо ти тривожив сонний дух мій,
Будив бажання відновити те,
Що на землі відновлення не знає? .
Повернення неможливе, бо незворотний час, бо людина, очевидно, неминуче принесла б із собою тягар досвіду, помилок і розчарувань: «Не хочу я ронити сльози там, Де ти вінчав мене небесним щастям». Але понад цю смиренність і розсудливість, понад зневіру бере гору у фіналі палке бажання, що в ньому вся сила неохололої прив'язаності і любові:
Явись мені, коханий саде мій!
Щоб милою відрадою дитинства Осяяти останню мить мою.
І достоту іконописна мадонна Свідзинського (вірш 1933 року «Мати»), благословенна і смутна, — також виписана на тлі саду, найкращому тлі для образу материнства — «радості світла». На тлі саду постає образ матері і в іншому прекрасному творі- «І час далекий, і земля далека...». Сад у Свідзинського — мов своєрідний «інтеграл», до якого тяжіє навіть одиноке деревце:
Сад не сад — одне деревце,
Жмут молодого гілля...
Цю інтегруючу місткість одного з ключових своїх образів поет іноді ніби мимоволі демонструє, бо рядок, у якому є «сад», поглиблюється і розпросторюється емоційно, живописно, змістовно.
Л-ра: Сучасність. – 1996. – № 2. – С. 98-114.
Твори
Критика
