Перші наукові інституції України: діяльність Історичного товариства Нестора-літописця
Друга половина XIX – початок XX століття було епохою активного становлення української історичної науки та етнографії. У цей період відбувається поступове усвідомлення значення збереження культурної спадщини та дослідження історичного минулого. Особливої ваги у цьому процесі набували наукові інституції та товариства, які об'єднували дослідників у галузі історії, археології, фольклору та етнографії. Серед них — Історичне товариство Нестора-літописця, засноване у 1873 році в Києві. Його діяльність залишила вагомий внесок у розвиток української науки, культури та збереження національної спадщини.
Ідея створення та заснування товариства
Історичне товариство Нестора-літописця стало реальністю завдяки багаторічним зусиллям українських інтелектуалів та науковців, які прагнули зберегти історичну спадщину України та сприяти розвитку історичних та етнографічних досліджень.
Ідея заснування товариства належала першому ректору Київського університету Михайлу Максимовичу. У 1841 році Максимович вперше ініціював проєкт створення історичного товариства, однак через політичні обмеження того часу цей задум залишився нереалізованим.
Повернувшись до цієї ідеї у 1870 році, Михайло Максимович розробив проєкт статуту для наукової установи, яку він пропонував створити при Університеті Святого Володимира. Передбачалося, що товариство займатиметься дослідженням історії, старожитностей і літератури. Попри те, що ідея знайшла підтримку серед наукової спільноти, політична ситуація знову завадила її реалізації.
Вирішальну роль у заснуванні Історичного товариства Нестора-літописця відіграли Іван Хрущов, доцент Університету Святого Володимира, та Іван Малишевський, професор Київської духовної академії. Вони склали новий проєкт статуту, який отримав схвалення уряду 24 листопада 1872 року. Ця подія стала ключовою передумовою для створення організації, яка б об’єднала ентузіастів збереження та вивчення української історичної спадщини. Урочисте відкриття Історичного товариства Нестора-літописця відбулося в січні 1873 року, ознаменувавши початок нової ери в українській історичній науці.
Наукова діяльність Історичного товариства Нестора-літописця
Історичне товариство Нестора-літописця, діяльність якого припала на період з 1873 до 1931 року, стало важливим осередком для розвитку української науки. У складі товариства об'єднувалися вчені різних напрямків — історії, літератури, археології, права та інших галузей, що дозволяло розглядати питання української історії та культури з різних наукових точок зору. Тематика, яку розглядали на засіданнях товариства, охоплювала широке коло історико-філологічних дисциплін, зокрема дослідження стародавніх текстів, археологічні розкопки, нумізматику а також вивчення історії права та церкви. Важливою рисою діяльності товариства було безкомпромісне відстоювання українських національних інтересів, що чітко простежувалося у працях таких авторитетних вчених, як Олександр Лазаревський, Микола Дашкевич, Микола Василенко, Михайло Грушевський, Іван Лучицький та інших.
Однією з основних напрямків діяльності Історичного товариства Нестора-літописця була розробка новаторських підходів до охорони історичних пам'яток та вивчення стародавньої спадщини. Товариство активно займалося дослідженням історії козацтва, вивченням історичних і культурних особливостей Волині, Поділля, Лівобережної та Слобідської України. Окрім того, члени товариства приділяли велику увагу археологічним розкопкам, топографії та історії Києва і Київської губернії, що стало важливим етапом у розвитку української історичної науки. У 1910 році з ініціативи членів товариства було засновано Київське товариство охорони пам'ятників старовини та мистецтва.
З 1874 по 1917 рік Історичне товариство Нестора-літописця функціонувало при Університеті Святого Володимира. Члени товариства активно публікували свої праці в періодичних виданнях, зокрема на сторінках "Университетських извѣстій", починаючи з 1876 року, що дозволило їхнім дослідженням здобути широку аудиторію. Згідно з новим статутом, затвердженим у 1894 році, товариству були передані значні повноваження для організації спеціалізованих відділів, що займалися вивченням окремих аспектів історії України.
Однією з ключових ініціатив товариства стало започаткування читань лекцій при Університеті Святого Володимира у 1895 році, що дозволило доступно донести історичні знання до ширшої публіки. Товариство активно реєструвало історичні пам’ятки, проводило археологічні розкопки та стало співініціатором проведення археологічних з’їздів у Києві у 1874 та 1899 роках. У 1905 році товариство також брало участь у дискусіях щодо створення державного проєкту для охорони історичних пам'яток, що підкреслювало його вплив на формування культурної політики того часу.
Історичне товариство Нестора-літописця очолювали такі авторитетні вчені, як Михайло Тулов, Володимир Іконников, Олександр Котляревський, Володимир Антонович, Михайло Володимирський-Буданов, Олександр Лазаревський, Микола Дашкевич, Микола Василенко та Дмитро Багалій. Кожен із них вніс свій вагомий вклад у розвиток науки та зміцнення авторитету товариства. Крім того, важливим аспектом діяльності було відкриття філій товариства в різних містах України, зокрема в Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові та Криму. Ці філії дозволяли значно розширити географію наукових досліджень, активізуючи вивчення історії та культури різних регіонів України.
За період з 1873 по1914 роки було проведено близько 500 протокольних засідань, під час яких члени товариства обговорювали різноманітні наукові теми. Загалом було прочитано понад 1000 доповідей та повідомлень, які охоплювали широкий спектр дисциплін, зокрема стародавню та нову історію України, загальну історію, історіографію, бібліографію, джерелознавство, літературознавство, мовознавство, філософію, археологію та етнографію. Ці доповіді стали важливими віхами у розвитку української науки, адже в них розглядалися не тільки теоретичні аспекти, але й практичні питання, пов'язані з дослідженням національної історії, культури та традицій.
Під час важких воєнних подій 1918–1920 років Історичне товариство Нестора-літописця змушене було призупинити свою діяльність. Однак уже з травня 1921 року — після відновлення наукової діяльності в Україні — товариство поновило свою роботу при ВУАН (нині Національна академія наук України). Відновлення роботи супроводжувалося суттєвими змінами, зокрема було ухвалено новий, 3-й Статут, який значно звужував коло діяльності організації. Відтепер товариство зосередило свою увагу переважно на дослідженнях історії Середньовіччя, культури, історіографії та бібліографії. Попри обмежену діяльність товариство все ж залишалося важливим осередком наукових досліджень. Проте в 1931 році внаслідок реорганізації ВУАН Історичне товариство Нестора-літописця припинило своє існування.
Періоди діяльності товариства
Діяльність Історичного товариства Нестора-літописця, враховуючи його тривалу історію, умовно поділяють на три етапи. Перший етап (1873–1893) став періодом становлення організації, коли формувалась її основна структура та напрямки діяльності. Другий етап (1894–1917) був найактивнішим і знаковим періодом для товариства, коли воно значно розширило свою діяльність, розробивши нові методи дослідження і об'єднавши ще більше вчених. Це був час найбільшої активності в організації публічних лекцій, археологічних розкопок та важливих наукових публікацій, що значно підвищило авторитет товариства серед громадськості та вченого світу. Третій етап (1917–1931) — період змін — ознаменувався політичними та соціальними трансформаціями, що мали суттєвий вплив на діяльність організації. Найбільш продуктивним і значущим для розвитку української науки став саме другий етап, коли товариство стало визнаним авторитетом у наукових колах і виносило на обговорення найважливіші питання історії, археології та культури України.
Видання та наукові досягнення
Протягом своєї діяльності Історичне товариство Нестора-літописця організувало понад 700 засідань, що стали важливою платформою для наукових обговорень і досліджень. З 1879 по 1914 рік товариство видавало науковий часопис «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца», який став значущим джерелом для української науки. Цей збірник налічував 24 томи та спеціальні видання, що містили не лише дослідження з різних галузей історії, але й роботи з археології, геології, мистецтва та культури.
На сторінках часопису товариства виступали такі видатні дослідники, як Володимир Антонович, Олександр Лазаревський, Орест Левицький, Борис Грінченко, Іван Франко, Олександр Русов, Павло Житецький та інші, чиї роботи мали значний вплив на розвиток української історії та етнографії.
Зокрема, Володимир Антонович опублікував у «Читаннях» безліч важливих досліджень, загалом 66 публікацій. Вони охоплювали різноманітні аспекти історії та культури, зокрема етнографію та фольклор. Серед його праць особливо виділяються такі, як «Несколько данных о населении Киевской земли в ХVI в.», «О бронзовых орудиях, находимых в пределах Киевской губернии», «О воспроизведении исторических событий в поэзии Шевченко», «О городищах – майданах», «О древлянских могильниках», «О киевских войтах Ходыках», «Почерк административного, общественного и сословного быта Юго-Западного края в ХVІ и ХVІІ столетиях», а також «Подробности о найденном в Чернигове г. Самоквасовым кладе, при сожжённых погребальным обычаем остатках знатного человека». Ці роботи стали важливими джерелами для подальших досліджень в історії та етнографії України.
Внесок у розвиток української науки
Діяльність товариства стала невід'ємною частиною процесу становлення української науки. Його члени працювали над збереженням історичної спадщини, розвивали наукові методи дослідження та виховували нове покоління науковців. Внесок товариства у пробудження національної свідомості українців важко переоцінити. Навіть у несприятливих умовах його члени продовжували відстоювати ідею самостійного розвитку української науки.
У 2023 році Україна відзначила 150-річчя з часу заснування Історичного товариства Нестора-літописця на державному рівні. Це свідчить про визнання його ролі в історії української науки та культури. Досвід товариства є важливим прикладом для сучасних наукових інституцій, які прагнуть зберігати та популяризувати українську спадщину.
