Дмитро Багалій: життя і спадщина видатного українського історика
Дмитро Іванович Багалій, ім'я якого нерозривно пов'язане з розвитком української історичної науки, був не просто вченим, а справжнім подвижником. Його життя – це яскравий приклад того, як інтелект, працьовитість і патріотизм можуть змінювати світ. Народившись у бідній сім'ї, Багалій завдяки своїй незламній волі та таланту досяг вершин наукового Олімпу, ставши одним із найвидатніших істориків свого часу.
Дитинство, юність та початок наукової кар'єри
Майбутній історик народився 7 листопада 1857 року в Києві, у родині ремісника-лимаря. Його батько займався виготовленням та ремонтом металевих виробів, що було поширеним ремеслом у тогочасному Києві. На жаль, Дмитро рано втратив обох батьків, і опинився на вихованні у багатодітній родині своєї тітки по материнській лінії.
Материнська спадщина, що складалася з невеликого дерев’яного флігеля, допомогла у здобутті Дмитром початкової освіти, що в майбутньому зіграло важливу роль у його житті. Виняткове працелюбство, наполегливість та природні здібності допомогли йому досягти високих результатів у навчанні. У 1876 році Дмитро Багалій закінчив Другу київську гімназію з відзнакою, отримавши золоту медаль, що стало початком його блискучої академічної кар’єри.
Закінчивши гімназію, Дмитро Багалій продовжив освіту в Київському університеті Святого Володимира, обравши історичне відділення історико-філологічного факультету. Його студентські роки були сповнені не лише наполегливого навчання, а й активної громадянської позиції. Участь у студентській демонстрації, що відбулася на початку його університетського навчання, свідчила про його небайдужість до суспільних проблем. За це молодий і талановитий студент був тимчасово відрахований з університету і змушений був продовжити навчання в Харкові. Однак, навіть перебуваючи поза стінами рідного університету, Багалій не припиняв займатися науковою роботою. 1878 року, невдовзі після повернення до Києва, світ побачила його перша наукова праця "Історія Льва Диакона як джерело для російської історії". Ця робота, присвячена аналізу візантійського хроніста, стала важливим внеском у вітчизняну історіографію. Вона засвідчила ерудицію молодого вченого, його глибоке знання джерел, оригінальний підхід до дослідження історичних проблем та обіцяла велике майбутнє молодого дослідника.
Дмитро Багалій був активним учасником українського студентського руху та прогресивного товариства "Стара громада". Саме в цьому середовищі він познайомився і зблизився з Володимиром Антоновичем. Подальша підтримка і опіка з боку видатного вченого та громадського діяча зіграли вирішальну роль у формуванні наукових поглядів та громадянської позиції молодого Багалія.
1880 рік став переломним у житті Дмитра Івановича Багалія. Завершивши університетський курс, талановитий молодий історик був залишений при альма-матер для подальшої наукової роботи та підготовки до професорського звання. Цей крок став свідченням визнання його наукового потенціалу.
За рекомендацією свого наукового наставника, видатного українського історика Володимира Антоновича, Дмитро Багалій долучився до діяльності Київської Громади – одного з найвпливовіших українських культурних товариств того часу. А вже наступного року його було обрано дійсним членом Наукового історичного товариства Нестора-літописця, що свідчило про визнання його як досвідченого дослідника.
Під керівництвом Володимира Антоновича Дмитро Багалій розпочав роботу над дослідженням історії Сіверської землі. Результатом цієї праці стала ґрунтовна наукова розвідка "История Северской земли до половины XIX столетия", яка не лише принесла молодому вченому престижну університетську Пироговську премію, а й лягла в основу його магістерської дисертації. Успішний захист цієї роботи у 1882 році став важливим етапом у науковій біографії Дмитра Багалія, ознаменувавши його як талановитого історика, який зробив вагомий внесок у дослідження історії України.
Харківський період: розквіт наукової діяльності
З 1883 року життя і діяльність Дмитра Багалія були тісно пов’язані з Харковом. Саме в цьому місті розгорнулася його багатогранна наукова та громадська діяльність. У травні того ж року його було обрано штатним доцентом кафедри російської історії в Харківському університеті, що стало початком його тривалої академічної кар’єри. Паралельно з викладацькою роботою, Багалій активно долучився до роботи Історико-філологічного товариства при університеті, а також очолив Харківський історичний архів. Ця посада надавала йому безпосередній доступ до цінних джерел для проведення наукових досліджень і сприяла його подальшому професійному зростанню.
Фундаментальна праця Дмитра Багалія "О колонизации степной окраины Московского государства" стала значним внеском у вітчизняну історіографію. Отримавши високу оцінку від видатного російського історика Василя Ключевського, ця дисертація стала підставою для присудження 30-річному вченому найвищого наукового ступеня доктора історичних наук.
Дмитро Багалій залишив помітний слід в українській історіографії, особливо дослідженнями історії Слобідської України. Його фундаментальні праці, такі як "Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства" з двома томами археографічних додатків, принесли йому визнання наукової спільноти та малу Уваровську премію. Крім того, Багалій є автором "Опыта истории Харьковского университета", двотомної "Истории города Харькова за 250 лет его существования" (спільно з Д.П. Міллером), першого наукового видання творів Григорія Сковороди та низки інших досліджень з української історіографії.
Дмитро Багалій зробив також вагомий внесок у вивчення інших регіонів, зокрема Лівобережжя та Південної України. Окрім того, він був автором підручників з історії росії та російської історіографії. Завдяки своїм численним науковим працям, Дмитро Багалій здобув визнання як в Україні, так і в росії. Його було обрано членом багатьох наукових товариств, а також удостоєно почесних звань та премій. Зокрема, у 1899 році за працю "Опыт истории Харьковского университета" він отримав премію графа Уварова. Активна участь у всеросійських археологічних з’їздах, починаючи з 1884 року, свідчить про його високий авторитет у науковому середовищі.
Громадська діяльність Дмитра Багалія
Багалій був не лише вченим, а й активним громадським діячем. Кінець XIX – початок XX століття став часом активної громадської діяльності Дмитра Багалія. Він вдихнув нове життя в діяльність "харківських народолюбців", очолював історико-філологічне товариство, був головою видавничого комітету Харківського товариства грамотності (1891-1904), опікувався Харківською громадською бібліотекою (1893-1906) та брав активну участь у міському самоврядуванні як гласний Харківської міської думи.
Він виявив себе як талановитий організатор, відродивши краєзнавчий рух на Слобожанщині. Завдяки його зусиллям було розвинено музейну, архівну та книговидавничу справи в регіоні. Багалій особисто брав участь в археологічних розкопках курганів у Валківському та Богодухівському повітах, вивчаючи культуру місцевих племен скіфської доби. За його ініціативою у Харкові 1902 року відбувся XII Всеросійський археологічний з'їзд, , який сприяв популяризації археологічної науки в регіоні.
Дмитро Багалій активно відстоював права української мови та культури. У 1901 і 1905 роках він двічі публічно виступав проти цензурних обмежень української мови, а очоливши у 1906 році Харківський університет, доклав максимум зусиль для того, щоб розпочати викладання українознавчих дисциплін українською мовою. За його ініціативою та за схваленням вченої ради, почесні наукові ступені докторів отримали визначні українські діячі Іван Франко та Михайло Грушевський. Разом з ними вперше в історії вітчизняної науки ступінь доктора був присуджений жінці – Олександрі Єфименко. Своїми ліберальними поглядами Багалій врятував багатьох українських студентів від політичних переслідувань та репресій.
Дмитро Іванович Багалій двічі, у 1906 та 1911 роках, був обраний депутатом Державної Думи російської імперії. Протягом своєї депутатської діяльності він активно відстоював ліберальні цінності, виступачи за широку амністію політв’язнів, скасування смертної кари, рівність усіх перед законом, розширення прав жінок, автономію університетів та запровадження української мови в освіті. Серед його ініціатив було й повернення Холмщини – історичної української території, яка була колись частиною Волині, зі складу Польщі до складу українських земель.
У складні часи Першої світової війни Дмитро Багалій очолив Харків, обійнявши посаду міського голови. Протягом двох з половиною років, з грудня 1914-го по липень 1917-го, він докладав максимум зусиль для забезпечення нормального життя міста в умовах війни. Завдяки його ефективній діяльності, Харків не лише вижив у цей складний період, але й продовжував розвиватися. Зокрема, за час його головування успішно функціонували та розширювали свою мережу такі життєво важливі комунікації, як міська електростанція, трамвай та водогін.
На той час Дмитро Багалій досяг вершин як у науковій, так і в громадській діяльності. Маючи за плечима блискучу кар’єру – дійсний статський радник, потомствений дворянин, кавалер численних орденів, серед яких святих Станіслава, Володимира та Анни, заслужений професор і ректор університету, член Державної Ради та міський голова – він одночасно залишався видатним істориком, захоплюючим лектором та визначним громадським діячем.
У вирі визвольних змагань
Ключовою подією в житті Дмитра Багалія під час визвольних змагань стала його активна участь у створенні та діяльності Української Академії наук. Багалій мріяв про розвиток української науки, про створення потужного наукового центру, який би об'єднав найкращих учених країни.
Саме завдяки зусиллям Дмитра Багалія та активної участі членів харківської "Просвіти" у вересні 1917 року в Харкові відкрила свої двері перша українська гімназія. Ця подія стала важливим кроком у розвитку української освіти в регіоні.
Окрім наукової роботи в Харкові та організаційних питань у Києві, вчений активно долучився до розвитку освіти в Полтаві. Він брав безпосередню участь у створенні там вищого навчального закладу, де мав очолити кафедру історії України та читати лекції з цієї дисципліни.
У листопаді 1917 року Дмитро Багалій отримав від Центральної Ради відповідальну місію – очолити освітянську сферу Харківської губернії. Призначений губернським комісаром народної освіти, він зосередився на впровадженні української мови в навчальний процес у всіх повітах губернії, активно сприяючи українізації шкіл.
За часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, за пропозицією самого гетьмана, Дмитро Багалій долучився до важливої державної комісії, метою якої було визначення кордонів між Україною та росією. Зважаючи на його глибокі знання історії Стародубщини та Слобожанщини, Багалія було обрано одним з ключових експертів, який мав надати вагомі аргументи на користь включення цих територій до складу Української держави. На жаль, це питання так і не було остаточно вирішено в той час, і згодом його намагалися вирішити вже в статусі радянської республіки. Однак, більша частина цих земель на сьогодні залишається окупованою росією.
На початку 1919 року Дмитро Багалій продемонстрував себе як видатний організатор наукової роботи. Він ініціював створення низки спеціалізованих комісій, очоливши кожну з них: комісію з розробки історико-географічного словника України, постійну археографічну комісію, гербаїстичну історико-археографічну комісію та комісію з підготовки біографічного словника України. Одночасно, Багалій став першим директором академічної бібліотеки, доклавши значних зусиль для поповнення її фондів унікальними зібраннями відомих вчених, таких як Володимир Антонович, Олександр Потебня та Василь Іконников. У свою чергу, сам Багалій вирішив подарувати бібліотеці власну багату колекцію, що складалася з кількох тисяч книг та рукописів.
Історія Слобідської України: фундаментальна праця вченого
Дмитро Багалій, ім’я якого нерозривно пов’язане з історією Слобідської України, залишив понад сто наукових праць, присвячених дослідженню цього регіону. Саме він заклав фундамент для систематичного та комплексного вивчення історії Слобожанщини, охопивши широкий спектр питань: від заселення краю козаками до його соціально-економічного та культурного розвитку.
Особливу увагу Багалій приділяв дослідженню духовної культури Слобожанщини, зокрема, освіти, мистецтва, літератури та бібліотечної справи. Кульмінацією його багаторічних досліджень стала фундаментальна праця "Історія Слобідської України" (1918), яка й досі вважається одним з найкращих творів української історичної науки.
Радянський період: боротьба за українську науку
Незважаючи на формальну ліквідацію Харківського університету, 1920 року Дмитро Багалій продовжував активну наукову та педагогічну діяльність. Деякий час він обіймав посади керівника кафедри, декана в Академії теоретичних знань та професора в Інституті народної освіти. Паралельно з цим, Багалій був постійним учасником численних комітетів та комісій, присвячених вшануванню пам'яті видатних українських діячів культури, таких як Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та Тарас Шевченко. У 1924 році за свою працю "Український мандрований філософ Г.С. Сковорода" вчений був удостоєний почесної премії.
У 1925 році його було обрано до складу Президії IX Всеукраїнського з’їзду Рад. Згодом він очолив Центральне бюро секції наукових працівників УСРР та став першим директором Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, заснованого у 1926 році. Ці призначення свідчать про визнання його авторитету в наукових колах та його важливий внесок у розвиток українознавства.
У 1929 році Дмитро Багалій був обраний на посаду голови першого історико-філологічного відділення Всеукраїнської Академії наук. Нова програма діяльності відділу під його керівництвом передбачала радикальну трансформацію наукових досліджень. Головною метою було залучення науковців до активної участі в соціалістичному будівництві та засвоєння ними ідеології українського робітничого класу.
Реорганізація академічної науки супроводжувалася масовими репресіями, зокрема, у справі так званої "Спілки визволення України". Серед жертв стали й провідні науковці Всеукраїнської академії наук, на чолі з академіком Сергієм Єфремовим. Стурбоване цими подіями, керівництво Академії, серед яких був і Дмитро Багалій, вимушено було дистанціюватися від своїх колег, що потрапили під репресії. Разом з іншими академіками, такими як Олександр Корчак-Чепурківський, Сергій Семковський, Олександр Соколовський та Олександр Палладін, Багалій брав участь у публічному засудженні колег, яких звинувачували у "контрреволюційній" діяльності. Цей крок був вимушеним і свідчив про складну політичну ситуацію, в якій опинилися українські науковці того часу.
Арешт академіка Слабченка 20 січня 1930 року став початком серйозних переслідувань для Дмитра Багалія. У радянській пресі розгорнулася кампанія цькування, в якій вченого звинувачували у "псевдомарксизмі", недостатній "пролетарській свідомості" та навіть ворожості до радянської влади. Під тиском цих звинувачень Багалій втратив посаду голови історико-філологічного відділу ВУАН, який було розформовано. Його перевели на менш впливову посаду другого заступника голови новоствореного соціально-економічного відділу.
Помер Дмитро Іванович Багалій 9 лютого 1932 року від запалення легенів у Харкові і був похований на міському кладовищі.
Лише під час "хрущовської відлиги" 1957 року з'явилася перша за довгий час публікація про Дмитра Багалія. Невелика стаття І. Бойка в "Українському історичному журналі" стала першим кроком до відновлення доброї пам'яті про видатного історика. Ця подія поклала початок процесу реабілітації вченого та визнання його видатного внеску в українську науку.
Спадщина Дмитра Багалія
Дмитро Багалій залишив після себе багату наукову спадщину. Його праці й досі є актуальними і викликають інтерес у дослідників. Багалій був не лише видатним істориком, а й справжнім патріотом, який віддав усі свої сили служінню українському народу. Його ім'я назавжди вписане в історію української науки і культури.
Життя і діяльність Дмитра Багалія є яскравим прикладом того, як одна людина може змінити світ. Його праці стали фундаментом для подальшого розвитку української історіографії. Багалій був не просто вченим, а справжнім пророком, який вірив у світле майбутнє України. Його спадщина надихає нові покоління дослідників, які продовжують його справу.