Королівство Галичини та Лодомерії: історичний шлях

Друга половина XVIII століття стала переломним періодом для Центрально-Східної Європи. Занепад Речі Посполитої і перший поділ її територій у 1772 році став точкою відліку для утворення нового адміністративно-територіального утворення — Королівства Галичини та Лодомерії. Цей коронний край Австрійської імперії, а пізніше Австро-Угорщини, став не лише політичним та адміністративним центром, а й символом боротьби за культурну ідентичність та автономію різних народів.

Створення Королівства: від Галицько-Волинського князівства до австрійської провінції

Історичною та юридичною основою для створення Королівства стало існування Королівства Русь, яке виникло на основі Галицько-Волинського князівства династії Романовичів. Це князівство було засноване в 1199 році, коли волинський князь Роман Великий об'єднав Галицьке та Волинське князівства, створивши одне з наймогутніших політичних утворень Київської Русі. За часів правління Данила Романовича воно досягло свого розквіту, ставши потужною силою на європейській арені. Князь Данило, коронований у 1253 році папою римським, прагнув створити незалежну державу, яка б могла протистояти монгольській навалі та іншим зовнішнім загрозам.

З XIII століття королі Угорщини, прагнучи підпорядкувати Галичину та Волинь, почали титулувати себе королями Галичини та Володимирії (Лодомерії). Титул «Король Галичини та Лодомерії» був створений угорським королем Андрієм II під час його завоювання цього регіону в XIII столітті. В XIV столітті регіон потрапив під контроль Королівства Польського, де залишався в його складі до поділів Польщі в XVIII столітті.

Назва «Галичина» є латинізованою формою Галича, одного з кількох регіональних князівств середньовічної Київської Русі. Водночас «Лодомерія» була латинізованим найменуванням Волині, та походить від назви Володимира-Волинського — «Володимирія», міста, яке було засноване в X столітті Володимиром Великим.

У середині XVI століття королівство Угорщини було поділене між Османською імперією та Габсбургами. Через династичні шлюби титули угорських монархів, зокрема й титул королів Галичини та Володимирії, перейшли до Габсбургів. Це забезпечило їм правове та символічне спадкування престолу в регіоні, що залишався під їхнім контролем протягом наступних століть.

У 1772 році, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, значні території південних і південно-східних воєводств були анексовані Австрією. Імператриця Марія Терезія оголосила ці землі частиною своїх володінь на підставі так званих “історичних прав” угорських королів на галицькі та волинські землі.

Офіційним актом від 11 вересня 1772 року було створено Королівство Галичини та Лодомерії (нім. – Königreich Galizien und Lodomerien), яке проіснувало до 1918 року. В австрійській термінології захоплення Галичини отримало назву «ревіндикації», що означало повернення втраченого. 

Провінція отримала таку назву з метою підкреслити спадкові права династії Габсбургів на новоприєднані землі. Це було важливою частиною австрійської політики легітимізації володіння цими територіями. Найдокладніше обґрунтування права на володіння представив австрійський історик Й.-Х. Енгель у своїй праці «Geschichte von Halitsch und Wladimir» («Історія Галича і Володимира», Відень, 1792).

У 1775 році до Королівства Галичини та Лодомерії було приєднано Буковину, вилучену в Османської імперії. В 1795 році, після остаточної ліквідації Речі Посполитої, Габсбурги приєднали до своїх володінь Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та смугу етнічної польської території над Віслою. Це значно збільшило чисельність польського населення в новоутвореному королівстві. 1815 року, за підсумками Віденського конгресу, до складу королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 року перебував у складі російської імперії.

Адміністративний поділ і управління

Королівство Галичини та Лодомерії стало однією з найбільших провінцій у складі Австрійської монархії, поступаючись лише Угорщині. Загальна площа приєднаних земель складала 83 тис. км², на яких проживало понад 2 мільйони 340 тисяч осіб. 

Королівство включало дві основні частини: Східну Галичину, де більшість населення становили українці, та Західну Галичину, до складу якої входили польські території колишніх Краківського і Сандомирського воєводств. Спочатку край був поділений на вісімнадцять округів (дистриктів), з яких дванадцять належали до української частини. У середині ХІХ століття адміністративна система зазнала змін, і територію поділили на 74 повіти, з яких 50 розташовувалися у Східній Галичині.

Столицею Королівства Галичини та Володимирії став Львів, де керівництво здійснював призначений губернатор разом з кількома губернськими радниками. Українці, які становили більшість населення в коронному краї, займали нижче соціальне становище, оскільки української шляхти в Галичині не існувало, а інтелігенція була малочисельною. Більшість адміністративних посад тут обіймали іноземці: польська шляхта в Галичині, румунські бояри на Буковині та угорські пани в Закарпатті. Окрім них, на території королівства мешкали численні єврейські та вірменські громади, що також мали свій вплив на місцеве життя.

Галичина у складі Австро-Угорщини

Імператор Франц Йосиф І прихильно ставився до українців, оскільки вони, на відміну від поляків і угорців, залишалися лояльними до Габсбургів. В 1849 році він проголосив Буковину окремим коронним краєм, що дозволило зменшити польський вплив на цей регіон.

У 1850 році указом імператора була прийнята Крайова конституція для Королівства Галичини та Лодомерії, яка передбачала рівноправність українців, поляків та інших народів, що мешкали на території коронного краю. Конституція визначала право на збереження та розвиток національних мов і культур. Однак, в наслідок реакції, вже в 1851 році цей акт був скасований.

Після австро-угорської угоди 1867 року імперія перетворилася на дуалістичну монархію. Галичина отримала обмежену автономію, що дозволило створити Галицький крайовий сейм, який мав повноваження у сфері освіти, культури та місцевого управління. Цей період став часом відносного піднесення для українців, які поступово здобували право на власне представництво.

Автономія дозволила посилити розвиток українського руху. Саме в цей період почалася активна боротьба українців за національну ідентичність, що проявилося у створенні різних культурних, освітніх і політичних організацій. Водночас поляки, які контролювали більшість політичних і адміністративних структур, прагнули посилити свій вплив, що призводило до конфліктів між двома національними групами.

Значний вплив мала греко-католицька церква, яка стала важливим центром збереження української культури та національної ідентичності. У 1848 році було створено кафедру української мови та літератури у Львівському університеті, що стало важливим кроком для розвитку української освіти.

Економічний розвиток і еміграція

Галичина, попри значну чисельність населення, залишалася одним із найменш економічно розвинених регіонів держави Габсбургів. Більшість населення працювала в сільському господарстві, а промисловість розвивалася повільно. Австро-Угорський уряд використовував край переважно як джерело дешевої робочої сили та новобранців для військової служби. 

Наприкінці XVIII століття було проведено низку реформ, які мали на меті поліпшити становище селянства. Імператори Йосиф II і Франц II скасували кріпацтво, що стало важливим кроком до модернізації регіону. Селяни отримали право на вільне одруження, можливість подавати скарги та апеляції до суду. Проте соціальна нерівність залишалася гострою проблемою.

Значною проблемою регіону стала масова еміграція селян, яка набула масштабного характеру з початку 1880-х років. Спочатку еміграція мала сезонний характер і була спрямована до Німеччини, але згодом переросла у трансатлантичну міграцію до США, Бразилії та Канади. Основною причиною цього були складні економічні умови, брак землі та низький рівень життя.

Урядові інвестиції в інфраструктуру регіону були мінімальними. Найбільшими проектами стали залізничні шляхи, що забезпечували транспортування товарів та військових ресурсів, а також будівництво фортифікаційних споруд у Перемишлі, Кракові та інших ключових містах. 

Важливим елементом економіки Галичини стала нафтова промисловість, яка розвивалася в регіоні Борислава та Дрогобича. Це було однією з небагатьох галузей, яка залучала приватні інвестиції та створювала нові робочі місця. Проте більшість населення продовжувала займатися традиційним землеробством.

Перша світова війна та падіння Королівства

Перша світова війна стала переломним моментом для Королівства Галичини та Лодомерії. У 1914 році більша частина регіону була окупована російськими військами, що спричинило значні руйнування та грабунки населення. Однак ситуація кардинально змінилася в 1915 році, коли об'єднані сили Німеччини та Австро-Угорщини витіснили російські війська з Галичини.

Завершення Першої світової війни принесло значні зміни на політичній карті Європи. Багато імперій, що існували до того, зокрема російська та Австро-Угорська, розпалися, відкриваючи шлях для формування нових національних держав. У цьому контексті втратив своє значення титул Rex Galiciae et Lodomeriae, що став історичною пам'яткою і символом минулих епох.

З утворенням Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) в 1918 році українська частина колишнього Королівства Галичини та Лодомерії увійшла в її склад. Це було підтверджено «Тимчасовим основним законом» від 13 листопада 1918 року, який визначав кордони ЗУНР і закріплював територіальні права українців на цій землі. Проте польсько-українська війна 1918–1919 років завершилася перемогою Польщі, і Галичина стала частиною відновленої польської держави.

Після завершення Другої світової війни, в результаті укладення мирних договорів і зміни кордонів, територія Галичини була поділена між Польщею та Україною. Сучасні Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області Західної України є основою колишньої Галичини, зберігаючи свою культурну та історичну спадщину.

Історія Королівства Галичини та Лодомерії – це складний і багатогранний феномен, який продовжує привертати увагу дослідників та є важливим джерелом розуміння процесів, що формували сучасну Україну та її сусідів.

Вивчення цього періоду дозволяє нам краще зрозуміти сучасну ситуацію в регіоні, а його спадщина й досі впливає на формування національної ідентичності як українців, так і поляків.