Легенда синьожупанників: історія першої української дивізії

Синьожупанники, або Перша Українська Синьожупанна дивізія, залишаються яскравою сторінкою історії армії Української Народної Республіки (УНР). Їхній вигляд — сині жупани, сірі папахи з жовто-блакитною кокардою — став символом патріотизму та національного відродження. Дивізія, створена за умов революційної нестабільності, мала на меті не лише зміцнити обороноздатність новонародженої держави, а й стати прикладом єднання українського народу. Однак, історія цього військового формування виявилася сповненою як здобутків, так і драматичних випробувань.

Формування дивізії: від полону до національного війська

Синьожупанна дивізія з'явилася як результат дипломатичних домовленостей між Українською Народною Республікою та Центральними державами після підписання Берестейського миру. Її основою стали українці, що перебували у німецьких таборах для військовополонених — переважно солдати колишньої російської царської армії.

Під час Першоії Світової війни члени Союзу Визволення України розпочали активну культурно-просвітницьку діяльність у таборах для військовополонених Венцляр, Зальцведель, Раштадт та Ганновер-Мюнден у Німеччині. Ця робота була націлена на підвищення національної свідомості серед тисяч українських солдатів, які перебували в цих таборах.

15 грудня 1917 року за підписами генерала Зелінського, підполковників Пухтаєвича і Коваленка у «Вістнику Союза Визволення України» було опубліковане звернення української громади офіцерського табору Ганновер-Мюнден «До всіх військовополонених офіцерів у Німеччині», яке закликало до всебічної підтримки Української Центральної Ради та включення свідомого офіцерства до національно-культурної праці.

8 лютого 1918 року організаційний комітет під керівництвом генерала Віктора Зелінського розпочав формування штабу дивізії в таборі Ганновер-Мюнден. Матеріальне забезпечення дивізії взяло на себе німецьке Міністерство оборони, що дозволило швидко організувати навчання і спорядження новобранців.

Основу дивізії склали кадри двох піхотних полків, сформованих у лютому 1918 року в таборах Раштат, Вецляр та Зальцведель.

Дивізія складалася з 4 піхотних полків (по 1 200 старшин і вояків у кожному) та одного гарматного полку. Загальна чисельність особового складу становила близько 6 000 козаків і 300 старшин. До складу дивізії також увійшов окремий загін Січових Стрільців під командуванням поручника Миколи Шаповала, що був сформований як підрозділ Запорізького полку імені Т. Г. Шевченка. Успішне формування дивізії було частково забезпечено завдяки діяльності Костянтина Федоровича Місевича, уповноваженого Центральної Ради, який зміг нейтралізувати підпільну організацію більшовиків серед військових.

Командиром Першої Української дивізії став генерал Віктор Зелінський. Останні етапи її формування відбулися в місті Ковель, що на Волині, і вже в середині березня 1918 року дивізія вирушила до Києва. Це стало важливим етапом у становленні української армії в умовах нестабільної політичної ситуації після Брестського миру.

Уніформа та озброєння: символ козацької спадщини

Уніформа Синьожупанної дивізії відображала національну ідентичність, будучи стилізованою під традиційний козацький одяг. Основу комплекту становили сині жупани та шаровари, що разом із сірими вовняними шапками створювали впізнаваний вигляд. Особливої уваги заслуговував блакитний шлик, прикрашений жовто-блакитною кокардою, що символізували патріотизм та приналежність до українського війська. Саме яскравий синій колір форми закріпив за вояками неофіційну назву «синьожупанники», а саму дивізію почали називати «Синьою».

Комплект одягу включав:

• синій жупан;
• сині шаровари;
• біло-сіра шапка із синім шликом завернутим усередину та жовтою кокардою (чічкою);
• верхня сорочка;
• захисні штани;
• захисна гімнастерка;
• чоботи;
• синій пояс;
• шкіряний ремінь.

Виготовлення уніформи здійснювалося німецькими військовими, які відповідали за матеріальне забезпечення дивізії.

Озброєння синьожупанників, у свою чергу, складалося здебільшого зі зброї, трофейної для Німеччини, яка раніше належала російській імператорській армії. Арсенал включав:

• гвинтівки Мосіна із чотиригранними штиками;
• револьвери Нагана;
• офіцерські шашки драгунського зразка 1881 року;
• кинджали Кама;
• кулемети Максима;
• пістолети Mauser C96.

Звання та знаки розрізнення синьожупанників

Наказом від 7 березня 1918 року було встановлено у 1-й, а згодом — і у 2-й Українських дивізіях такі звання і знаки розрізнення:

• Ройовий — на передній частині коміра одна жовта смужка зверху вниз.
• Чотар — дві такі смужки.
• Бунчужний — три такі смужки.
• Отаманський старшина Півсотенний — на передній частині коміра дві срібні зірки (одна під іншою).
• Сотник — три срібні зірки (дві одна під одною і третя по центру між ними).
• Курінний — одна золота зірка посередині коміра.
• Осавул — дві золоті зірки одна за одною.
• Полковник — три золоті зірки.
• Отаман дивізії — комір, обшитий золотим галуном із зигзагом, і дві золоті зірки.
• Лікарі — золота зірка і червоний хрест за нею.

Окрім того, усі полковники та отаман дивізії мали на шапках червоний верх.

Урочистий парад у Києві та політичні інтриги

Прибуття Синьожупанної дивізії до Києва у березні 1918 року стало значною подією для національного руху. Перший ешелон вояків зустрічали представники Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським, студенти київських вишів та театральна трупа під керівництвом Миколи Садовського. 

24 березня на Софійській площі відбувся урочистий парад дивізії, який приймав військовий міністр Олександр Жуківський у присутності німецького командування. До цього заходу долучилися й інші високопосадовці Української Народної Республіки. Сучасники згадували, що дивізія вразила присутніх своєю організованістю, дисципліною та національною свідомістю, демонструючи готовність боротися за незалежність України.

Попри урочистий прийом, ставлення до Синьожупанної дивізії серед лідерів Центральної Ради залишалося неоднозначним. Історично вони виявляли недовіру до національних військових формувань: у 1917 році зусиллями Ради було знищено Полк імені Полуботка, а згодом зведено нанівець потенціал Вільного козацтва. Ця недовіра накладала тінь на перспективи Синьожупанної дивізії, попри її очевидні успіхи у військовій підготовці та патріотизмі.

Розформування та нові виклики

Парад 24 березня 1918 року став кульмінацією недовгої, але важливої історії Синьожупанної дивізії. Синьожупанники, що були створені як патріотична військова частина, яка мала на меті захистити українську незалежність, у подальшому опинилися в складному становищі, оскільки їх існування не відповідало інтересам як Центральної Ради, так і німецького командування.

З одного боку, Центральна Рада та соціалісти, які контролювали уряд Української Народної Республіки (УНР), побоювались росту впливу синьожупанників. З іншого боку, німецьке командування, яке фактично мало контроль над Україною на той час, також не підтримувало існування української армії, яка могла б становити загрозу для їх власних планів щодо майбутнього України. Крім того, ходили чутки, що командувач дивізії, генерал-лейтенант Зелінський, отримав пропозицію очолити пронімецький уряд. Проте Зелінський, який був військовим, а не політичним діячем, відмовився від цієї пропозиції. 

У результаті цих обставин, за місяць до проголошення Гетьманату Павла Скоропадського, генерал Зелінський був звільнений з посади командира Першої Української Синьожупанної дивізії. Його призначили до Військового Міністерства УНР, що означало фактичне усунення від командування дивізією та її подальшу ліквідацію.

25 квітня до Першої «Синьої» дивізії надійшов наказ з підписами військового міністра УНР Жуковського та начальника канцелярії полковника Ковалевського, у якому зазначалось: "На підставі згоди мід Урядом Української Народньої Республіки й Германським Вищим Командуванням І. Українська дивізія має бути розформована…Старшини і козаки мають бути…направлені на місця постійного мешкання до повітових начальників… Всі полки дивізії можуть бути розпущені з пунктів їхнього теперішнього розташування без їх канцелярії у Києві». Це означало кінець існування однієї з найбільш значущих українських військових частин того часу, хоча вона так і не стала повноцінною військовою силою, здатною протистояти ворогам держави.

Німецька армія, яка вже на той момент активно впливала на політичну ситуацію в Україні, в ніч на 27 квітня 1918 року роззброїла та розпустила Синьожупанників. Вояки були відпущені додому, зберігаючи свої сині однострої. Схожа доля спіткала й 2-гу Синьожупанну дивізію, яка ще перебувала в процесі формування на Ковельщині. 

Попри це, багато колишніх вояків Синьожупанної дивізії продовжили боротьбу за незалежність у складі інших військових формувань УНР.  У січні 1919 року з колишніх синьожупанників-добровольців було сформовано перший Синій полк Дієвої армії УНР. Проте, хоча полк зберіг свою назву, насправді синіх жупанів у ньому майже не залишилося. Ці вояки продовжували боротися за незалежність України до листопада 1920 року.

Спадок Синьожупанної дивізії

Хоча Синьожупанна дивізія існувала недовго, її воїни залишили вагомий слід в історії, відіграючи важливу роль у державотворчому житті України. Так, Григорій Сиротенко, після служби в Синьожупанній дивізії, на деякий час обіймав посаду військового міністра, а полковник Чижевський став губернським комісаром Полтавщини та згодом міністром внутрішніх справ. Сотник Миронович обіймав важливу посаду секретаря Директорії, а полковник Чехівський виконував обов'язки коменданта Києва. Сотник Крушинський служив особистим ад'ютантом Симона Петлюри, а сотник Миронович був керуючим справами Директорії. 

Генерал Віктор Петрович Зелінський, який до цього очолював дивізію, продовжив свою військову кар'єру, ставши командувачем артилерії 6-го корпусу та командиром 8-го корпусу Дієвої армії УНР. Крім того, він виконував важливі дипломатичні завдання, ставши начальником надзвичайної військової місії в Румунії, головою комісії з реорганізації армії та очолив військову місію в Польщі.

Попри складні обставини, синьожупанники продемонстрували важливість єдності, дисципліни та відданості національній ідеї. Їхній приклад залишається натхненням для нових поколінь українців у боротьбі за суверенітет і незалежність своєї держави.