Аполлонівська та Діонісійська естетики
Англ.: Apollinian and Dionysiaс; нім.: das Apollinische und das Dionysische;
ісп.: apolineo y dionisiaco; франц.: Apollinien et Dionysiaque.
Ніцше у праці “Народження трагедії” (Nietzsche, 1872) протиставляє дві тенденції старогрецького мистецтва, звідки і виводить естетичні принципи будь-якого мистецтва. Аналіз Ніцше спрямований на дослідження імпульсивно-творчих сил художньої творчості, за якими розвивається кожне мистецтво.
Аполлонівська естетика є мистецтвом міри та гармонії, самопізнання та його параметрів. У творчій уяві скульптора, який компонує матеріал, вимальовується реальність і зринає споглядання образу та власних думок, з’являється архетип аполлонівської естетики як художньої форми, що існує на межі ідей і переростає у принцип індивідуалізації. Прикладами аполлонівської естетики можуть бути дорійська архітектура, ритмічна музика, наївна поезія Гомера й малярство Рафаеля.
Діонісійська естетика не є анархією варварських свят чи язичницьких оргій.
Вона є відображенням геть до решти “сп’янілої” людини, дії її неконтрольованих
сил, які оживають навесні. Це природа в гармонії з людиною. Це мистецтво музики без конкретної форми з ефектом жаху, скерованим на слухача та виконавця. Діонісійська естетика не переймається формами, а зображає саме примітивні страждання людини та їхній розголос. Тут людину представлено як бога, який долає будь-які перешкоди й видозмінює традиційні цінності життя. Тут “людина перестає бути митцем, вона стає твором мистецтва” (Nietzche, 1967 : 25).
Аполлонівська та діонісійська естетики, незважаючи на причину (чи радше з
причини) зворотності своєї природи, не можуть, очевидно, існувати одна без одної.
У творчій праці вони взаємодоповнюють одна одну. Вони породили старогрецьке мистецтво та історію мистецтва загалом. Опозиція цих естетик не збігається цілковито з антагонізмом “класицизм/романтизм”, “техніка/натхнення”, “чиста форма/надмір змісту”, “закрита форма* /відкрита форма”. Однак вона сприяє повторному використанню та реконструюванню суперечливих характеристик західноєвропейського мистецтва, де театр є тільки окремим явищем. Безперечно, в типології стилів постав повинно бути враховано згадані мометни: прикладом може служити опозиція між театром жорстокості* як результату діонісійського натхнення (за визначенням Арто) і “аполлонівським” театром, що максимально контролює власну діяльність (як спостерігаємо на прикладі практики Брехта).
