Англ.: antitheatre; нім.: Antitheater; ісп.: antiteatro; франц.: antithéâtre.
1. Загальний термін для позначення такої “драматургії” та такого стилю гри,
які заперечують усілякі принципи театральної “ілюзії”. Термін “антитеатр” виник
у п’ятдесятих роках ХХ ст. разом з появою театру “абсурду”. Йонеско супроводжує одну із п’єс (“Голомоза співачка”) підзаголовком “антип’єса”. Це, очевидно, наштовхнуло критиків на створення терміна “антитеатр”. Зокрема, Ж. Неве (G. Neveux in “Théâtre de France II”, 1952) і Л. Естан (L. Estang in “La Croix” du 8 janvier 1953) застосовують наличку абсурду до п’єси Бекетта “Чекаючи на Ґодо”.
2. Насправді такий театр не є винаходом нашого часу, адже кожна епоха завжди вигадує власні контрп’єси. Маємо на увазі ярмарковий театр ХVІІІ ст., який пародіював класичні трагедії. Саме з появою футуризму (Марінетті) та сюрреалізму
найяскравішим прикладом абсурду стає заперечення літератури взагалі, традицій та
глибокопсихологічних п’єс. В історії театру то був час перенасичення психологією,
діалогами з натяками на щось та хитромудрою інтриґою. Люди почали сприймати театр як “моральну інституцію” (Шіллер). Антитеатр характеризувався критично-
іронічним ставленням до художньої, чи суспільної традиції. Сцена перестала займатися сучасністю, ілюзія та ідентифікація зробилися наївними. Дія втратила зв’язок з причинністю (наприклад, у Брехта), але стала залежною від принципу випадковості (Дюрренматт, Йонеско). Людину перетворили на сміхотворну ляльку, навіть якщо її представляли героєм або пересічною істотою.
3. “Антитеатр” є радше журналістською, ніж науковою назвою поняття “мішанка”. Така назва охоплює й епічні форми, і незвичайний театр, і театр абсурду, і театральні форми без дії, зокрема, Sprechteater (Наративний театр) Гандке, а також геппенінг. Антитеатр не пояснює того, чи заперечується мистецтво взагалі, чи тільки драматургія, яку вважають застарілою. В першому випадку заперечення (як
у футуристів і дадаїстів), очевидно, стосується тільки ідеї художньої діяльності, а
роль театру зведено до самознищення. Таке заперечення ми помічаємо у Піранделло, Мрожека, Бекетта та Гандке. У другому випадку, мабуть, йдеться тільки про т.зв. “палацовий переворот”, формальний протест проти усталеної норми: Брехт, таким чином, належить до цієї когорти (порівн. спробу Брехта створити антиарістотелівську драматургію), так само як і Йонеско, що задекларував створення власне антитеатру, бо, на його думку, старий театр є театром “звичайним”.
4. Замість характеризувати певною естетичною доктриною, театр почали хактеризувати критично огульним ставленням до традицій: заперечуються імітації та ілюзії, а отже ідентифікації глядача як нелогічність дії; заперечуються причинність для показу випадковості; заперечується скептицизм для показу дидактично-
політичного впливу сцени; заперечуються будь-які цінності, зокрема, цінності позитивних героїв (абсурд розвивається, “крім усього”, як протитечія до філософської драми та психолого-соціального реалізму). Таке естетико-політичне ставлення з властивим йому абсолютним запереченням усього парадоксально призводить до консолідації метафізичного, трансісторичного, а отже ідеалістичного характеру антитеатру. Все це природно реґенерує традиційну театральну форму, яку представники абсурду та історичні аванґардисти намагалися ліквідувати.
Літ.: Ionesco, 1955, 1962; Pronko, 1963; Grimm, 1982.
