Історія назви Україна та її значення для української ідентичності

Назва "Україна" має багатовікову історію, яка відображає як географічні, так і культурні аспекти розвитку українських земель. Від перших літописних згадок до сучасного розуміння, слово "Україна" трансформувалося з локального визначення до символу національної ідентичності. У цій статті розглянемо основні етапи становлення цієї назви та її значення в різні історичні періоди.

Перші згадки в літописах

Назва "Україна" вперше згадується у 1187 році в Іпатському списку "Повісті минулих літ". У тексті йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: "І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила". У 1189 році згадано "Україну Галицьку", а в Галицько-Волинському літописі — землі, що належали князю Данилу Галицькому.

Згадка про "Україну" в "Повісті минулих літ" породила тривалі дискусії серед істориків. Хоча більшість дослідників сходяться на думці, що цей термін стосується Переяславської землі, його точне значення та контекст вживання досі залишаються предметом наукових суперечок. 

Походження терміну: основні версії

• Край або окраїна. Деякі дослідники вважають, що "Україна" походить від слова "окраїна" — територія на межі держави чи землі.
• Рідний край. Інші тлумачать це як "рідний край, своя земля".
• Украяти. Існує версія, що назва "Україна" походить від слова "украяти", що означає "відрізати". Згідно з цією гіпотезою, спочатку "Україна" могла означати "відрізаний шматок землі".

Історично, слово "Україна" спочатку позначало окремі землі в межах східнослов'янських племен. З розпадом Київської Русі на незалежні князівства, значення цього слова трансформувалося, і воно стало синонімом "князівства".

Україна в складі Литви та Польщі

У другій половині XIV століття більшість колишніх князівств Київської Русі, на території яких формувалася українська народність, опинилися під владою Великого князівства Литовського та Королівства Польського, а назва "Україна" почала вживатися в документах цих держав.

З утворенням в наслідок Люблінської унії держави Речі Посполитої в 1569 році, назва "Україна" міцно закріпилася в офіційній документації. Вона використовувалася для позначення великих територій, що населялися українцями, і включала в себе Київське, Волинське, Подільське та Брацлавське воєводства. Цей термін активно використовувався в офіційній кореспонденції, зокрема, у листуванні з Туреччиною та у привілеях, виданих польськими королями за вірну службу та оборону східних кордонів держави.

Україна під час визвольної боротьби

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького стала переломним моментом в історії українського народу. Саме в цей період назва "Україна" набула нового, більш широкого значення. Спочатку обмежена територією Запорозької Січі, вона поступово поширилася на всі землі, що опинилися під контролем козаків. Саме тоді це слово закріпилося у народних піснях, думах та літописах. Праці видатного інженера та картографа Гійома Левассера де Боплана також значно популяризували назву "Україна" в Європі. Його карти, на яких було чітко позначено українські землі, сприяли поширенню цієї назви за межами Речі Посполитої.

Після Хмельниччини назва "Україна" продовжувала еволюціонувати. Політичні прагнення української козацької старшини знаходили відображення у вживанні назви "Україна". Гетьмани Іван Мазепа і Пилип Орлик у своїх документах і листах активно використовували терміни "Україна" та "український". А Самійло Величко, автор одного з найвідоміших козацьких літописів, багаторазово вживає різноманітні терміни для позначення українських земель: "Україна обох сторін Дніпра", "обої України", "Україна сегобічна", "Україна тогобічна", "Козацька Україна", "Козако-руська Україна". 

Формування національної ідентичності

У XIX столітті, завдяки зусиллям українських інтелектуалів, слово "Україна" знову набуло популярності, поступово витіснивши інші назви, такі як "Русь" і "русини". Романтична поезія, історичні дослідження та культурне відродження сприяли формуванню національної свідомості українців.

Проголошення Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки на початку XX століття стало знаковою подією в історії українського народу. Ці державні утворення офіційно зафіксували назву "Україна" як назву незалежної держави. Таким чином, Україна набула міжнародного визнання, а поняття "українець" стало загальноприйнятим етнонімом. Навіть створення Карпатської України у 1939 році підтвердило цей процес, остаточно закріпивши назву "Україна" за всіма етнічними українськими землями.

Україна: від імперської маніпуляції до символу національного відродження

Історична назва "Русь", нерозривно пов’язана з корінням української державності, була свідомо привласнена московською державою з метою поширення свого впливу і створення міфу про "єдиний російський народ". Ця маніпуляція була спрямована на те, щоб згладити відмінності між різними східнослов’янськими народами та підпорядкувати їх єдиній імперській ідеології.

Перехід від самоназви "русин" до етноніму "українець" був не просто зміною слова, а справжньою революцією у свідомості. Він став символом відродження національної гідності та прагнення до самовизначення. Для українців, які століттями перебували під чужим пануванням, це слово стало синонімом свободи, незалежності та культурної самобутності.

Однак, російська імперія чинила опір цим процесам. Вживання слова "Україна" активно заборонялося, а сама назва піддавалася різноманітним спотворенням. Російські пропагандисти намагалися переконати, що "Україна" – це всього лише окраїна росії, позбавлена власної історії та культури. Ця маніпуляція мала на меті знецінити національні прагнення українців і зберегти їх у складі імперії.

Тим не менш, українці не змирилися з таким становищем. Боротьба за право називатися українцями і за незалежну українську державу стала невід’ємною частиною нашої історії. Слово "Україна" перетворилося на потужний символ національного єднання.

Еволюція назви "Україна" — це не лише історія слова, але й шлях до національної свідомості. Від локального терміну до символу державності, "Україна" об'єднала людей з різних історичних регіонів у єдиний народ. Незалежно від того, чи йдеться про стародавні літописи чи сучасні політичні реалії, ця назва залишається важливим елементом української ідентичності.