Олена Кульчицька: творчість художниці в контексті української історії
У часи, коли питання національної ідентичності та історичної пам’яті набувають особливого значення, постать Олени Кульчицької постає перед нами як символ творчої сили, громадянської відповідальності та невтомного прагнення зберегти українську культуру. Ця видатна художниця, етнограф і педагог стала не лише першою жінкою-художницею Галичини з вищою освітою, а й справжньою провідницею, яка через мистецтво розповідала про героїчне минуле, боротьбу та надії свого народу. Її графічні роботи — це не просто витвори мистецтва, а й потужний голос, що промовляє до українців крізь століття, нагадуючи про їхню велич і стійкість.
Олена Кульчицька залишила по собі спадщину, що налічує понад чотири тисячі творів, серед яких особливе місце посідає графіка — мистецтво, яке вона вважала найдоступнішим для широких мас. Її діяльність припала на першу половину ХХ століття — епоху великих потрясінь, воєн і боротьби за незалежність. У цих умовах Кульчицька не лише відродила забуті техніки гравюри, а й наповнила їх новим змістом, поєднавши європейські художні традиції з українською національною самобутністю. Її творчість стала містком між минулим і сучасністю, між елітарним мистецтвом і народною душею.
Ця стаття запрошує читача зануритися у світ Олени Кульчицької, відкрити для себе її внесок у розвиток української культури та зрозуміти, як її роботи відображають ключові моменти історії України. Від княжих часів до трагедій ХХ століття — її гравюри є не лише художніми шедеврами, а й хронікою боротьби, віри та незламності українського народу.
Відродження графіки як голосу народу
Олена Кульчицька увійшла в історію мистецтва як новаторка, що повернула графічному мистецтву його втрачену славу. На початку ХХ століття, коли живопис і скульптура домінували в художньому світі, вона звернула увагу на гравюру — мистецтво, яке вважалося застарілим. Завдяки її зусиллям дереворити, офорти, ліногравюри та монотипії зазвучали по-новому, ставши не лише естетичним явищем, а й потужним засобом спілкування з народом. «Графіка може промовляти зрозумілою мовою до найширших кіл», — писала художниця, і саме цю ідею вона втілювала у своїй творчості.
Її перша виставка у Львові в 1909 році стала справжньою сенсацією. П’ятдесят робіт, створених під час навчання у Відні, продемонстрували не лише майстерність молодої художниці, а й її здатність поєднувати європейські техніки з українською тематикою. Кульчицька відродила класичні методи, такі як штриховий офорт, акватинта, мецо-тинто та метод сухої голки (різновид глибокого друку), а також експериментувала з новими формами, зокрема кольоровою ліногравюрою. Її роботи вражали глибиною, деталізацією та емоційною силою, що робило їх доступними і зрозумілими навіть для тих, хто не мав художньої освіти.
Цей підхід був невипадковим. Вихована в родині, де панували ідеї громадської відповідальності, Олена бачила в мистецтві інструмент просвітництва. Її гравюри — це не лише естетичні об’єкти, а й засіб популяризації української історії та культури серед простих людей. Завдяки тиражуванню її твори прикрашали селянські хати та шкільні класи, доносячи до українців ідеї національної гордості та історичної свідомості.
Княжі часи на полотні гравюр
Одним із найвизначніших циклів у творчості Олени Кульчицької є серія дереворізів «Історія княжих часів», створена в 1918 році. У цей період, коли Україна переживала боротьбу за незалежність, художниця звернулася до героїчного минулого, щоб надихнути сучасників. Портрети князів — Кия, Святослава, Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Мономаха — стали не просто історичними образами, а символами величі й сили, які мали нагадати українцям про їхнє славетне коріння.
Ці роботи вирізняються не лише майстерністю виконання, а й глибоким символізмом. Кульчицька прагнула показати не лише велич князів, а й причини занепаду колись могутньої держави, наголошуючи на важливості єдності та мудрого правління. Тиражовані гравюри поширювалися по всій Західній Україні, стаючи частиною повсякденного життя людей. Їх можна було побачити в оселях і школах поряд із серією українських святих, що підкреслювало духовний зв’язок між історією та релігією.
До теми княжої доби художниця повернулася ще раз у 1956 році, створивши до 700-річчя Львова триптих «Галицькі князі». У техніці ліногравюри вона зобразила Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича та Данила Галицького. Ця робота, виконана на схилі життя, стала кульмінацією її творчого досвіду. Кожен образ у триптиху — це не просто портрет, а втілення епохи, її духу та боротьби за державність, що робить ці гравюри справжніми перлинами української графіки.
Жінки-героїні та козацька звитяга
Олена Кульчицька не оминала у своїй творчості й ролі жінок в історії України. У 1934 році Олена Кульчицька створила цикл гравюр «Славні жінки минулого», присвячений відважним постатям часів татарської навали. До серії увійшли такі твори, як «Олеся», «Сотникова з Буші», «Княгиня Романова», «Марта Борецька», «Княгиня Ольга» та «Ведмедівська сотниківна», кожен із яких оспівує силу, мужність і самопожертву жінок, що стали символами опору й незламності. Ці роботи не лише підкреслюють історичну роль жінок у захисті рідної землі, а й відображають глибоке переконання художниці в тому, що жіночий внесок у боротьбу за свободу заслуговує на вічну пам’ять і шану.
Не менш значущою є її увага до козацької тематики. Дереворит 1934 року «Козаки в поході» зображує рішучого козака, який символізує непохитність і готовність до бою. У період Другої світової війни, під час німецької окупації, Кульчицька створила ще один знаковий твір — «Хмельницький під Львовом» (1941), присвячений облозі міста в ході національно-визвольної війни 1648–1654 років. Ця робота відображає її віру в майбутнє визволення України, що було особливо актуальним у ті темні часи.
Особливе місце у творчості Олени Кульчицької займала постать Олекси Довбуша, легендарного ватажка опришків і символу народного спротиву. У 1935 році вона втілила його образ у двох потужних ліногравюрах — «Довбуш» і «Довбуш — опікун бідних», які стали частиною циклу «Гуцульщина» та підкреслили зв’язок героя з гуцульською культурою. Ця тема не відпускала художницю і в повоєнні роки: у 1945 році з’явилися дереворит «Довбуш на тлі гір», де велич Карпат стала тлом для його постаті, та ніжна гравюра «Довбуш і Ксеня», що розкриває людську сторону легенди. Завершенням цієї серії став драматичний дереворит 1947 року «Смерть Довбуша», який передає трагізм долі народного месника, водночас прославляючи його незламність.
Трагедії ХХ століття в гравюрах мисткині
Творчість Олени Кульчицької нерозривно пов’язана з драматичними подіями ХХ століття. Із початком Першої світової війни в 1914 році Олена Кульчицька відгукнулася на трагічні події серією дереворитів, присвячених Січовому стрілецтву, створених у 1914–1915 роках. Цей цикл із семи робіт — «Гуцули-добровольці», «Під чужим небом», «Діти-герої», «Хоробрі галицькі полки», «Орлиці в горах» (відомий також як «Орлиці в Карпатах»), «Полеглий стрілець» та «Українські січові стрільці» — став художнім осмисленням героїзму й самопожертви українських вояків. Кожна гравюра відображає окремий аспект їхньої боротьби: від мужності гуцулів, що добровільно йшли на фронт, до болю втрат і стійкості в умовах чужини, створюючи разом емоційну хроніку тих буремних часів.
Під час Першої світової війни Олена Кульчицька осмислювала трагедію через багатогранний художній підхід, поєднуючи реалістичні замальовки, елементи української міфології, відгомін історичних подій і глибокі алегорії. У цей період народилися її визначні офорти, серед яких «На варті», «Березовий хрест / Життя перемагає», «Молох війни», «Страхіття війни», «Чорна хмара війни», «За справедливість», «Апофеоз» і «Помста». Кожен із цих творів вражає силою виразу й символізмом, розкриваючи жахи війни, незламність людського духу та прагнення до справедливості, що стало характерною рисою її мистецтва в буремні часи.
Одним із найпотужніших творів Олени Кульчицької, що розкриває глибинні причини Першої світової війни, став офорт 1915 року «Молох війни». У цій роботі художниця зобразила страхітливого лицаря, складеного з монет і банкнот, із шоломом, прикрашеним змією, та медальйоном із написом «800%» на грудях, що символізує жагу до наживи. Стоячи по коліна в морі людських тіл, він холоднокровно згрібає їх вилами, втілюючи собою капітал — бездушну силу, яка, на думку Кульчицької, стала справжнім рушієм війни, приносячи страждання і смерть заради прибутку. Цей твір став віддзеркаленням болю війни та її наслідків, а також гострою критикою суспільного ладу, що пожирає людські життя задля багатства.
Тема еміграції, сповнена болю і трагізму, стала однією з ключових у творчості Олени Кульчицької, адже доля людей, змушених покидати рідні домівки, глибоко вражала її чутливу душу. Саме вона однією з перших в українському мистецтві звернулася до цього мотиву, відкривши нові горизонти для естампної графіки. Її офорт «За море» (1914) зображає розпач родини з п’яти осіб, що прощається з батьківщиною: старші діти кидають останній погляд на дім, мати у відчаї ховає обличчя в фартух, а батько з важким клунком і найменша дитина, що тримається за нього з розгубленістю, дивляться на глядача. Позаду лишається покинута хата, яка на тлі цієї сцени стає символом утраченого тепла й безпеки, уособлюючи цілу епоху вимушених поневірянь.
У 1930 році, коли польська влада вдалася до жорсткої політики пацифікації, спрямовеної на придушення українського населення, Олена Кульчицька відреагувала створенням циклу гравюр «Лихоліття українського народу». Ця серія, до якої увійшли твори «Селянське повстання», «Приїзд колоністів», «Підневільна праця», «Колонізація», «Вивіз народного майна» та інші, стала художнім протестом проти репресій. Кожна робота циклу розкриває окремий аспект трагедії — від спротиву селян і примусової праці до пограбування культурної спадщини та закликів до солідарності, відображаючи незламність духу українців у боротьбі за свої права й гідність.
Олена Кульчицька стала також свідком однієї з найжахливіших трагедій українського народу — Голодомору 1930-х років у Східній Україні, що також залишив слід у її творчості. У журналі «Жіноча доля» вона опублікувала емоційне звернення «Брат братові», в якому закликала сучасників не залишатися байдужими до горя співвітчизників і простягнути руку допомоги жертвам голоду. Ця тема знайшла відображення і в її мистецтві: у 1933 році Кульчицька створила низку вражаючих творів, серед яких офорт «Мати», що передає невимовний біль утрати, та ліногравюра «За колючим дротом», яка символізує ув’язнення й страждання народу, ставши художнім свідченням катастрофи.
Наприкінці 1938 року героїчні зусилля, що призвели до проголошення автономії Закарпаття та створення Карпатської України, надихнули Олену Кульчицьку на створення гравюри «Срібний дзвін» у 1939 році. Ця багатофігурна композиція вражає своєю символікою, а її центральною постаттю є священик, у якому вгадується образ отця Августина Волошина — визначного лідера українського національного відродження на Закарпатті. Через цю роботу художниця висловила глибоку віру в те, що ці події стануть поштовхом для боротьби за свободу всієї України, закладаючи фундамент для майбутньої державності.
Під час Другої світової війни, прагнучи передати жахливі її наслідки, у 1943 році Олена Кульчицька створила дві проникливі ліногравюри — «Зруйноване гніздо» та «Ой, біда чайці небозі», які зображають розруху й горе, спричинені фашистською агресією. Після визволення Львова від німецької окупації у 1944 році тема війни не полишала її творчість: у 1945 році з’явилися дереворит «Жах війни» і ліногравюра «Герої», що оспівують стійкість і героїзм, а в 1947 році — ліногравюри «Війна на селі», «Німецький табір» і «Німці в селі», які розкривають трагедію окупації та її вплив на життя простих людей.
Спадок незламної душі
Завершення життєвого шляху Олени Кульчицької ознаменувалося високим визнанням її таланту: у 1967 році, за кілька годин до смерті, їй присудили Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка, хоча на той час художниця вже була прикута до ліжка через хворобу. 8 березня 1967 року вона відійшла у вічність у рідному Львові, залишивши по собі неоціненну спадщину. Поховали її на Личаківському цвинтарі.
Олена Кульчицька — це не лише художниця, а й голос нації, що звучав у найскладніші часи її історії. Її твори, сповнені любові до українського народу, стали джерелом натхнення для багатьох поколінь. Через графіку вона розповідала про велич князів, звитягу козаків, героїзм жінок і трагедії воєн, нагадуючи сучасникам про їхнє коріння та силу. Її мистецтво — це не просто естетична цінність, а й потужний засіб пробудження національної свідомості.
Сьогодні, коли Україна знову відстоює свою ідентичність, творчість Кульчицької набуває нового значення. Її роботи, що зберігаються в музеях і приватних колекціях по всьому світу, а також у Художньо-меморіальному музеї у Львові, є свідченням незламності українського духу. Олена Кульчицька залишила нам не лише свої шедеври, а й приклад того, як мистецтво може стати зброєю в боротьбі за свободу та гідність. Її спадщина — це заклик до нас усіх пам’ятати своє минуле й будувати майбутнє, гідне славетних пращурів.
