Борис Мозолевський: людина, яка розкрила таємниці скіфів
Борис Мозолевський – це ім’я, яке стало синонімом величі української археології та поетичного духу, що не скорився тиску епохи. Народжений у простій селянській родині на Миколаївщині, він пройшов непростий шлях від кочегара до всесвітньо відомого вченого, котрий подарував людству одну з найвизначніших археологічних знахідок XX століття – золоту скіфську пектораль. Але Мозолевський – це не лише про археологію. Це історія про людину, яка зуміла поєднати в собі талант дослідника старовини та проникливого поета, чиї вірші відбивали боротьбу за ідентичність і свободу. Його життя – це приклад того, як пристрасть до знань і любов до рідної землі можуть подолати будь-які перешкоди, навіть у часи тоталітарного гніту.
Скромні витоки: від степів до світової слави
Борис Мозолевський з’явився на світ 4 лютого 1936 року в селі Миколаївка на Миколаївщині в селянській родині, яка знала тяжку працю та боротьбу за виживання. Його предки були розкуркулені, а батько загинув на фронті Другої світової війни, залишивши матір самотужки виховувати сина. Життя в селі загартувало хлопця, але водночас подарувало йому любов до степу – простору, який згодом стане його долею.
У 15 років Борис завершив семирічку і вирішив шукати кращої долі. Він вступив до Одеської спецшколи військово-повітряних сил, а згодом навчався у Єйському вищому військово-морському авіаційному училищі разом із майбутніми космонавтами Георгієм Шоніним і Георгієм Добровольським. Мрія підкорювати небо здавалася реальною, але доля внесла корективи: у 1956 році, під час значного скорочення радянських збройних сил, училище закрили, а медична комісія визнала його здоров’я непридатним для польотів. Так закінчилася одна сторінка життя Бориса Мозолевського, але почалася інша – значно важливіша.
Повернувшись до цивільного життя, він переїхав до Києва, де влаштувався кочегаром на завод залізобетонних виробів. Праця була важкою, але не зламала його духу. Паралельно він вступив на заочне відділення історико-філософського факультету Київського університету, де почав відкривати для себе історію та культуру України.
Археологічний тріумф Мозолевського: золото Товстої Могили
Археологічна кар’єра Мозолевського почалася в 1964 році, коли він долучився до експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Перший сезон на розкопках Страшної Могили поблизу сучасного Покрова став для нього випробуванням і водночас початком великого шляху. Одночасно, працюючи із 1965 року редактором у видавництві «Наукова думка», він заглибився у світ скіфської культури.
У 1968 році його звільнили через редагування книги Олени Опанович «Збройні сили України», яку влада затаврувала як «буржуазно-націоналістичну». Мозолевському довелося повернутися до роботи кочегаром, але щоліта він на договірній основі долучався до експедицій Інституту археології. У період із 1969 по 1970 рік він брав участь у розкопках Гайманової Могили.
Існує цікава розповідь про те, як було виявлено знамениту чашу з Гайманової Могили. Очолював експедицію Василь Бідзіль, а Борис Мозолевський працював там простим учасником. За переказом, одного дня він випадково провалився ногою в приховану нішу, де й лежав цей цінний артефакт. Однак не виключено, що ця історія – лише одна з численних легенд, які оточують життя Мозолевського, додаючи йому загадковості та шарму.
Переломний момент настав у 1971 році, коли Мозолевський очолив розкопки Товстої Могили на Дніпропетровщині. У липні того року він знайшов золоту пектораль – нагрудну прикрасу скіфського царя IV століття до н. е., виготовлену із золота 958 проби, вагою 1148 г. Її діаметр – 30,6 см, а деталізовані зображення скіфського життя зробили її шедевром світового мистецтва. Ця знахідка не лише прославила Мозолевського, а й стала його "охоронною грамотою": КДБ, хоч і тримав його під наглядом, не наважився заарештувати ученого, чиє ім’я облетіло світ.
Пектораль залишилася в Україні, попри тиск Москви, і нині вона зберігається в Музеї історичних коштовностей у Києві. Її порівнюють зі скарбами Тутанхамона, а Мозолевський у своїх спогадах писав, що це відкриття врятувало його від репресій. "Я вимріяв і вистраждав собі свою Товсту Могилу", – згадував потім він.
Степ як доля: спадщина скіфських курганів
Після Товстої Могили Мозолевський став одним із провідних дослідників скіфських курганів. У 70-80-х роках він обстежив понад 60 курганів у Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській областях і Криму, виявивши понад 20 царських поховань. Серед них – відомі кургани Чортомлик, Соболева Могила, Гайманова Могила. Його знахідки, включно з чашею з Гайманової Могили, збагатили уявлення про скіфську цивілізацію.
Мозолевський не просто досліджував скіфські кургани – він відтворював давню історію України. Його монографії, як-от «Товста Могила» (1979), «Скіфський степ» (1983) і «Мелітопольський курган» (1988), стали класикою археології.
У 1980 році він захистив кандидатську дисертацію, а починаючи з 1986 року і до останніх днів життя, Борис Мозолевський обіймав посади завідувача відділу, а згодом – сектору скіфської археології в Інституті археології НАН України. У цей період він зосередився на вивченні етногеографії Скіфії, поєднуючи кабінетну роботу з активними польовими дослідженнями. Останні два роки життя вчений присвятив підготовці докторської дисертації про етнічну географію Скіфії, яку так і не завершив через хворобу.
Його внесок у науку величезний: дві третини скіфського золота в Музеї історичних коштовностей України – це результат його праці. Степ, який він любив із дитинства, став для нього не лише домом, а й джерелом відкриттів, що прославили Україну.
Борис Мозолевський – поет під наглядом
Ще в шкільні роки Борис виявляв хист до поезії, але в Києві його талант розквітнув по-справжньому. Працюючи кочегаром, він писав вірші, у яких відкрито критикував радянський режим. Ці твори не залишалися непоміченими: Мозолевський привернув увагу КДБ. У той час бути українським поетом із "націоналістичними" поглядами означало ходити по лезу ножа.
Його ранні збірки – «Начало марта» (1963), «Шиповник» (1967), «Зарево» (1971) – були написані російською мовою, але з часом Мозолевський усвідомив, що його душа звучить українською. Переломним моментом стало придушення Чехословацької весни 1968 року, яке глибоко вразило поета. Відтоді він перейшов на рідну мову, видавши збірки «Веретено» (1980), «Кохання на початку осені» (1985), «І мить, як вік» (1986) та найвідомішу – «Дорогою стріли» (1991). Ці твори стали не лише літературним, а й духовним актом протесту проти зросійщення.
У 1971 році, одразу після відкриття золотої пекторалі, його прийняли до Спілки письменників України. Поезія залишалася для нього не лише мистецтвом – це був спосіб вистояти в боротьбі з системою, яка намагалася його зламати. Борис Мозолевський дружив із видатними українськими літераторами – Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Ліною Костенко.
Борис Миколайович за життя так і не встиг видати автобіографічну ліричну поему «Дума про степ», у якій відобразив глибоку любов до рідних просторів. Цю справу взяла на себе його дружина, Віра Данилівна Мозолевська, талановита редакторка, котра подбала про те, щоб твір побачив світ уже після його смерті, зберігши для нащадків цей зворушливий літературний спадок.
Останні роки: тягар слави та золота
Останні роки життя Мозолевського були затьмарені боротьбою з раком. Він часто скаржився друзям, що "золото тисне" на нього – можливо, це був символічний тягар слави чи містичний відгомін його знахідок. Подейкували, що він чув стукіт "відьми-жриці" з Соболевої Могили – легенда, яка додавала загадковості його постаті.
Помер Борис Мозолевський 13 вересня 1993 року і був похований на Байковому цвинтарі в Києві. За життя він так і не побачив світу за межами СРСР, лише раз відвідавши Фінляндію незадовго до смерті.
Людина, котра знайшла скарб і душу народу
Ім’я Бориса Мозолевського нерозривно пов’язане з розкопками таких знакових курганів, як Чортомлик, Хомина, Денисова, Реп’яхувата, Товста, Бабина, Водяна, Соболева та багато інших. Цей період справедливо називають «епохою Мозолевського» в українському скіфознавстві, адже його дослідження не лише збагатили науку унікальними знахідками, а й заклали підґрунтя для подальшого вивчення скіфської культури, піднявши вітчизняну археологію на новий рівень.
Борис Мозолевський – це не просто археолог чи поет, а символ незламності духу. Від простого хлопця до вченого світового рівня, від кочегара до автора знахідки, що змінила історію, – його життя є прикладом того, як талант і наполегливість можуть перемогти обставини. Золота пектораль, яку він подарував світові, стала не лише скарбом скіфів, а й свідченням багатства української культури.
Сьогодні його спадщина живе у музеях, книгах і пам’яті українців. Вулиці, парки, пам’ятні знаки на його честь нагадують про людину, котра поєднала в собі любов до науки, поезії та рідної землі. Мозолевський залишив нам не лише золото курганів, а й золото слів – вічний спадок, який кличе нас шанувати своє минуле і вірити у власні сили.
