Східні німці були суб’єктом, а не об’єктом: за новий наратив до 35-ї річниці Мирної революції
Автор: Маркус Мекель
Якщо почитати публічні промови з нагоди падіння Берлінського муру, якому у 2024 році виповнилося 35 років, то в них визнають, що в Німецькій Демократичній Республіці (НДР) відбулася Мирна революція — часто без чіткого розуміння того, що ж насправді сталося. Люди вийшли на вулиці... і це було сміливо... Але потім спікери швидко переключають свою увагу на німецьку єдність і вшанування історичної пам’яті, тому промови 9 листопада (День падіння Берлінського муру) стали дуже схожими на ті, що лунають 3 жовтня (День Німецької єдности).
Це створює враження, що канцлер Гельмут Коль зміг об’єднати Німеччину за підтримки президента США Джорджа Буша-старшого і з остаточного схвалення Міхаіла Ґорбачова. У цьому наративі східні німці, зрештою, постають як ОБ’ЄКТ доброзичливости Заходу. З цієї точки зору, фактичним суб’єктом був Захід — у Східній Німеччині склалося поширене уявлення, що відбулося просте поглинання або навіть колонізація НДР. Однак, на мою думку, ці публічні наративи не відповідають історичним процесам. Дозвольте мені спробувати стисло окреслити альтернативне бачення.
Передісторія Мирної революції
35 років тому в НДР сталося те, що багато хто не вважав можливим: Восени 1989 року в НДР відбулася Мирна революція. Нечисленна опозиція 1980-х років реорганізувалася. Багато хто раніше користувався свободою церкви, тепер вони вийшли з неї — спочатку соціял-демократи наприкінці серпня, які невдовзі заснували партію, потім нові рухи і демократичні мережі, «Новий форум», «Демократія зараз», «Демократичне пробудження», згодом спектр розширився. Коли Соціялістична єдина партія Німеччини (СЄПН; нім. Sozialistische Einheitspartei Deutschlands, SED) в черговий раз захотіла перекрити шляхи через Угорщину для тих, хто хотів потрапити на Захід, спочатку десятки, а потім і сотні тисяч людей вийшли на вулиці у дедалі більшій кількості місць і підтримали демократичну опозицію, так що СЄПН та інші партії-сателіти так званого «Демократичного блоку» (нім. Demokratischer Block der Parteien und Massenorganisationen) врешті-решт були змушені визнати їх партнерами по діялогу за «Круглим столом». Мирні переговори проклали шлях до демократичних виборів, які нарешті відбулися 18 березня 1990 року. 12 квітня 1990 року, після коаліційних переговорів, НДР отримала демократичний уряд, і того ж дня — на відміну від комуністичної НДР до цього — вільно обрана Народна палата видала декларацію, в якій визнала провину Німеччини та відповідальність усіх німців за злочини націонал-соціялізму.
У німецькій культурі вшанування пам’яті про 1989 рік часто надто багато уваги приділяється Мирній революції в НДР, хоча вона була частиною центральноевропейських потрясінь. Це була ненасильницька самодемократизація поляків та угорців, німців у НДР та чехів і словаків. Cхожі процеси відбувалися, наприклад, у країнах Балтії.
Після підписання Заключного акту НБСЄ 1975 року по всій Східній і Центральній Европі сформувалися Гельсінські групи, які покликалися на гарантовані в ньому права людини. Незважаючи на репресії та ГУЛАГ, вони не відмовилися від своєї діяльности. Ґорбачов розпочав політику гласности та перебудови у 1985 році. У грудні 1988 року він заявив в ООН про свою підтримку прав людини та міжнародного права і проголосив «свободу вибору» для країн-партнерів. Там, де раніше — 1953 року в НДР, 1956 року в Угорщині та 1968 року в ЧССР — танки йшли вперед, коли свобода піднімала голову, тепер у Східній Европі відкривався новий простір для маневру на шляху до самовизначення та демократії.
Від 1980 року в Польщі з’явилася суспільна сила у вигляді профспілки «Солідарність», яка ставала дедалі сильнішою, незважаючи на воєнний стан і репресії, і мала глибоке коріння в польському суспільстві. Саме тут комуністична влада, яка перебувала під тиском, вперше заявила про свою готовність до переговорів — у лютому 1989 року переговори розпочалися за Круглим столом. У певному сенсі, в Польщі відбулася «революція через переговори», яка мала великий вплив на сусідні країни. У серпні 1989 року Тадеуш Мазовецький був обраний першим некомуністичним прем’єр-міністром у до того часу комуністичній Европі.
В Угорщині реформаторський комуністичний уряд на чолі з прем’єр-міністром Міклошем Неметом вже навесні 1989 року простягнув руку Заходу і демонтував укріплення на кордоні з Австрією. Влітку понад 50 000 громадян НДР втекли на Захід через Угорщину, тоді як інші намагалися виїхати через Прагу чи Варшаву.
Реформи, що їх ініціював Ґорбачов, і розширення прав і можливостей центральноевропейських держав і НДР окреслили контури нового европейського порядку.
Стіна впала в Німеччині 9 листопада 1989 року в рамках Мирної революції. Весь світ спостерігав за цим і знав, що багато нового має статися. Несподівано питання німецької єдности опинилося на політичному порядку денному — і було не просто надією, мрією чи обов’язковою перспективою Основного закону.
Східні німці вели переговори впевнено
Але як досягти єдности? Об'єднання Німеччини, якого, як незабаром з’ясувалося, прагнула більшість громадян НДР, мало стати предметом переговорів як між двома німецькими державами, так і на міжнародному рівні з союзниками по Другій світовій війні.
Але хто має вести переговори про єдність?
Для нас, демократичної опозиції в НДР, було зрозуміло, що цей процес не може бути залишений на відкуп необраному уряду СЄПН та інших партій-сателітів «Демократичного блоку». Це мало бути завданням уряду, який з’явився в результаті демократичних і вільних виборів! Тільки такий уряд міг мати мандат на ведення переговорів про єдність Німеччини.
Так воно і сталося.
Через чотири тижні після падіння стіни розпочався Центральний круглий стіл у НДР. Поряд з численними іншими регіональними круглими столами. Саме тут були зроблені перші кроки до демократичних перетворень. З грудня 1989 року по березень 1990 року переговори за Центральним круглим столом підготували ґрунт для проведення вільних виборів у НДР. Розпочався мирний перехід до демократичних відносин. Коаліційний уряд, обраний 18 березня 1990 року і створений 12 квітня, отримав від громадян НДР мандат на ведення переговорів про єдність. Водночас він негайно розпочав демократизацію держави та суспільства.
То хто ж спричинився до німецької єдности? На мою думку, має велике значення, чи були ми, східні німці, об’єктом цього процесу, чи, як я стверджую, суб’єктом. Має значення те, як цю історію розповідають.
Переважна більшість громадян НДР хотіли якнайшвидшого об’єднання Німеччини. Найшвидшим юридичним варіянтом було «приєднання до сфери дії Основного закону» відповідно до статті 23 Основного закону. Цей шлях було обрано, хоча соціял-демократи під час коаліційних переговорів наполягали на тому, що це також має бути зроблено на двосторонній основі після укладення договорів про умови приєднання. Завдяки договорам про валютний союз та Угоді про об’єднання ці внутрішні умови єдности були узгоджені в дуже короткі терміни.
Відповідно до цього шляху об’єднання, можна і потрібно говорити про «єдність, досягнуту в результаті переговорів», переговорів між двома демократичними німецькими державами за участи союзників. Якщо так описати процес німецької єдности в 1989–1990-х роках, стає зрозуміло, що східні німці є і були СУБ’ЄКТОМ цього процесу.
Німецьку єдність слід розглядати як щасливу годину німців у ХХ столітті: через 45 років після того, як ми, німці, принесли стільки смерті і жаху всій Европі, після десятиліть розколу під час Холодної війни, ми, німці, змогли об’єднатися на умовах свободи і демократії за згодою наших европейських сусідів. У цьому процесі тодішня демократична НДР була не одержувачкою блага, а співтворчинею, яка вела переговори.
До цього дня історія «єдности, досягнутої в результаті переговорів» зі східними німцями як суб’єктом, не має належного місця в нашій культурі пам’яті. Суспільна пам’ять приписує східним німцям лише Мирну революцію, а єдність вважають досягненням Гельмута Коля.
З цим можна посперечатися!
Як і інші країни Центральної Европи, НДР демократизувала себе. Впала не НДР, а комуністичне правління в НДР. Остання і коротка фаза тоді вже справді демократичної НДР була вирішальною передумовою процесу німецької єдности — і відіграла активну роль у цьому процесі. Ця демократична НДР і її інституції до сьогоднішнього дня не сприймалися ні з політичної точки зору, ні в історичних дослідженнях. Післявиборчий уряд НДР досі не визнано справді демократичним урядом. Їхні державні секретарі, деякі з яких також вели міжнародні переговори в ході об’єднання, не вважаються частиною уряду.
Мирна революція в НДР належить до контексту демократичного пробудження у всій Центральній Европі, включно з падінням Берлінського муру.
Однак процес об’єднання Німеччини від падіння Муру до об’єднання в жовтні 1990 року слід охарактеризувати як прямий шлях східних німців до цієї єдности. Східні німці не тільки хотіли єдности Німеччини, але й політично її просували і формували через обраний ними уряд.
Але до цієї — позитивної і центральної — перспективи можна додати ще й інше: справедливе питання про помилки і труднощі, які призвели до подальшої негативної оцінки з точки зору багатьох східних німців. Звичайно, було також багато помилок і проблемних дій в цьому процесі з боку учасників процесу від Заходу і Сходу. Також не вистачає готовности говорити про послідовне дотримання власних інтересів, роль західного панування, відсутність емпатії, а іноді й про самовпевнену зверхність і неповагу до представників НДР. Є справедливі питання до учасників з боку уряду Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) — але треба називати проблеми конкретними термінами і відійти від спрощених суджень.
Але до цієї історії також належить те, що багато громадян НДР ігнорували зусилля власного обраного уряду. Уряд вів перемовини в їхніх інтересах, але його позиції часто послаблювало те, що власні громадяни розглядали ці переговори як марну трату часу на шляху до швидкої єдности. Так що кожен повинен згадати і критично запитати себе, що вони думали в той час, за що вони стояли і не в останню чергу кого вони вибрали. Голосування має наслідки! Так було і так є.
Тільки ставлячи запитання в такий диференційований спосіб, ми можемо відійти від ретроспективних, узагальнених оцінок і звинувачень.
Аспекти єдности
На сьогоднішній день існує лише історичний опис позицій партнерів по переговорах — і їхніх суперечок щодо них — та перебігу переговорів щодо Договору «Два плюс чотири», але не щодо двосторонніх договорів. Немає відповідної документації джерел. У своїх мемуарах я згадував деякі аспекти цього, зокрема, деякі критичні зауваження також на мої власні переговорні позиції. Також були різні суперечки всередині уряду НДР і фракцій, які підтримували його в Народній палаті, що в підсумку призвело до розпаду коаліції.
Для того, щоб вийти за рамки звичних заяв і звинувачень, необхідні якісні та різні дослідження. Після відкриття архівів про роботу відомства з приватизації державного майна у нових федеральних землях «Тройганд» розпочалися дослідження цієї тематики, і це дедалі більше призводить до подолання часто повторюваних (упереджених) суджень. Інші теми ще недостатньо досліджені. Я хотів би згадати лише два конкретні моменти, які також були частиною моєї відповідальности як міністра закордонних справ НДР.
Перший приклад: виведення совєтських військ з Німеччини 30 років тому. Питання, яке повинно було бути врегульоване договором в ході об’єднання. У липні 1990 року Ґорбачов на Кавказі пообіцяв, що об’єднана Німеччина може вступити в НАТО згідно з принципами НБСЄ, за якими кожна країна може вибирати собі союзників. Передбачалося також, що виведення совєтських військ з Німеччини має регулюватися договором (як і фінансування на час перебування совєтських військ у Німеччині, що залишився). Уряд ФРН мав вести ці переговори в тісній координації з урядом НДР. Зрештою, йшлося про територію НДР — і саме там був набутий досвід поводження з цими військами.
Ми підготувалися в уряді НДР до цих питань — і потім виявили, що уряд ФРН виключив нас з підготування цього договору. Вважаю, що це досі скандал, тому що до об’єднання це була територія НДР і ми тут були обраним урядом. Крім того, уряд ФРН не мав уявлення про конкретні умови, і тому результат був відповідним. Було вирішено, що Совєтський Союз отримає суму X за використану нерухомість (сума спочатку була дуже спірною). З цієї суми слід відняти суму Y, яку слід вирахувати на основі шкоди довкіллю, негативних наслідків використання боєприпасів та інших збитків. Ця процедура природно призвела до того, що совєтські війська максимально приховали всі ці збитки, щоб не допустити скорочення виплат Совєтському Союзу. Наша пропозиція та інтерес, з іншого боку, полягали в одноразовій виплаті, так би мовити, політичної компенсації — і в прагненні від самого початку використати роки до остаточного виведення військ для спільного відшкодування збитків. Знадобилося два роки, щоб федеральний уряд нарешті змінив своє ставлення, але багато що вже не вдалося врятувати.
Другий приклад: навіть там, де учасники Круглого столу, а потім і останній нарешті по-справжньому демократичний уряд НДР ухвалили рішення, яке мало великі і корисні наслідки для сучасної Німеччини, це все одно описують по-іншому. Я маю на увазі запрошення совєтських євреїв до НДР і, таким чином, до Німеччини. Після прохання Круглого столу в лютому 1990 року Народна палата вирішила на самому початку своєї діяльности у згаданій декларації від 12 квітня 1990 року: «Ми прагнемо надати притулок переслідуваним євреям у НДР».
У різних республіках Совєтського Союзу євреї дедалі більше відчували себе невпевнено і покидали країну — в 1988 році таких мігрантів було близько 20 тисяч, а в 1989 році — понад 200 тисяч. З дуже різних причин багато хто не хотів їхати в Ізраїль і НДР, яка переживала демократичні зміни, стала для них цікавою. Ми, як уряд НДР, показали свою відкритість до цього і нарешті видали відповідну постанову в липні 1990 року. Оскільки де-факто імміграція з туристичною візою вже почалася, а потім була скерована в регульоване русло. Уряд ФРН хотів запобігти цій імміграції — а потім принаймні обмежити її, тому що вони не розглядали Німеччину як країну імміграції.
До 3 жовтня 1990 року майже 3 000 євреїв іммігрували, а інші були в дорозі. Цей потік вже не можна було зупинити — і уряд ФРН мусив усвідомити, що він не може знову депортувати євреїв. Після возз’єднання Бундестаґ обговорював, як діяти далі. Нарешті — після виборів до Бундестаґу в грудні 1990 року — федеральний уряд вирішив на початку 1991 року ставитися до прибулих євреїв відповідно до так званої системи квот, яка раніше була створена для так званих «біженців на човнах» з В’єтнаму.
Коли 2021 року в День пам’яті жертв Голокосту німецький Бундестаґ вшанував 1700 років єврейського життя на території сучасної Німеччини, а також згадав про багате єврейське життя сьогодення завдяки імміграції, не було жодної згадки про те, звідки взялася ця ініціятива. Відповідно, Федеральне міністерство внутрішніх справ Німеччини запросило людей на святкування у 2021 році (!) з нагоди 30-ї річниці імміграції євреїв з колишнього Совєтського Союзу, так, ніби це було рішення федерального уряду після возз’єднання. Очевидно, немає готовности визнавати, що у 1990 році демократичний уряд НДР міг зробити щось на користь Німеччини...
Завдяки цій ініціятиві та імміграції, що почалася з неї, по всій Німеччині розвинулося дуже різноманітне єврейське життя. Прекрасний плід цього насиченого подіями часу — але навряд чи визнаний таким донині. 2025 рік може стати гарною нагодою відзначити цей чудовий розвиток через 35 років. Водночас, звісно, було б також важливо визнати нинішню загрозу для цього багатства, яку становить нестримний антисемітизм.
Конституційні дебати 1989–1990 років
Конституційне питання вже відігравало важливу роль у Мирній революції. 26 серпня 1989 року виповнилося 200 років від дня прийняття Декларації прав людини і громадянина Великої французької революції. З цієї нагоди «Робоча група з богослов’я та філософії» дослідницького відділу Союзу євангельських церков організувала семінар з прав людини в берлінській церкві Ґолґоти, щоб обговорити фундаментальні питання права і свободи. Наприкінці семінару я зачитав заклик до заснування Соціял-демократичної партії НДР (СДПН), який написав разом з Мартином Гутцайтом і в якому ми взяли на себе зобов’язання дотримуватися західних цінностей, принципу поділу влади і парламентської демократії західного зразка. Центральним моментом було те, що ми не просто вимагали прав, а виступали за відновлення правової державности.
Протягом наступних тижнів, під час Мирної революції, влада СЄПН дедалі слабшала. 9 листопада план СЄПН повернути собі політичну ініціятиву шляхом ухвалення закону, який надавав обмежене право на виїзд за кордон, призвів до падіння Муру внаслідок Мирної революції та повстання народних мас. 1 грудня 1989 року положення про провідну роль СЄПН було вилучено з конституції НДР. На першому засіданні Круглого столу, який мав прокласти мирний шлях до вільних виборів, було вирішено підготувати нову конституцію. Для цього була створена комісія.
Навіть в опозиції не було консенсусу щодо того, наскільки далеко має зайти це підготування. Більшість вважала, що ця комісія повинна підготувати проєкт конституції; ми, як соціял-демократи, виступали за те, щоб залишити цю справу майбутнім народним обранцям, тобто, щоб мова йшла лише про попередню роботу. Через рішення, прийняте наприкінці січня 1990 року про перенесення початкової дати виборів у травні на 18 березня 1990 року, на останньому засіданні Круглого столу 12 березня не було жодного готового проєкту. Тоді учасники Круглого столу мали лише одну годину для презентації цієї роботи, яку повинен був зробити представник комісії Ґерд Попе. Тим не менш, примітно, що комісія, яка продовжувала свою роботу, все ж таки змогла представити повний проєкт у день призначення демократичного уряду в Народній палаті 12 квітня 1990 року. Слід також пам’ятати, що до участи в цій роботі були запрошені експерти з конституційного права із Заходу, зокрема Ульрих Кляус Пройс, Гельмут Симон, Аксель Ацола, Алєксандр фон Брюнек і Бернгард Шлінк.
Однак вибори змінили ситуацію. Переважна більшість населення НДР проголосувала за швидке об’єднання. З таким результатом виборів стало зрозуміло, що об’єднання має бути юридично оформлене як приєднання відповідно до статті 23 Основного закону. Під час коаліційних переговорів нам, соціял-демократам, вдалося домогтися того, щоб передумовою приєднання були укладені договори, причому не лише на міжнародному рівні в рамках переговорів у форматі «два плюс чотири» з союзниками по Другій світовій війні, а й на двосторонньому рівні.
Коли новий уряд прийшов до влади, було зрозуміло, що підготування цих договорів про єдність Німеччини та створення демократичних структур у державі, економіці та суспільстві має бути абсолютним пріоритетом. До речі, це також передбачало формування федеральних земель і, відповідно, федеративного устрою. Початок дискусії про нову конституцію НДР у цій ситуації призвів би лише до похитування головами та шалених протестів з боку більшости населення. Саме тому Велика коаліція відхилила її, незважаючи на запеклі протести членів парламенту, які були учасниками громадянських рухів восени 1989 року.
При ближчому розгляді пропозиція Лотара де Мезьєра використати конституцію НДР 1949 року як основу для демократично необхідних перетворень виявилася нереалістичною. За підтримки соціял-демократів Рихард Шредер запропонував наслідувати іспанський приклад 1970-х років і адаптувати конституцію НДР до необхідних викликів демократичних перетворень, використовуючи «метод будівельних блоків». По суті, саме така процедура і була застосована. У зв’язку з Першим державним договором про валютний союз все, що суперечило Основному закону, було скасовано в Законі про основні конституційні принципи.
Особливо ті, хто боровся за свободу і демократію восени 1989 року, вважали, що важливо, особливо з огляду на те, що об’єднання відбуватиметься як приєднання, щоб принаймні відбувся спільний перегляд Основного закону, до якого громадяни НДР могли б внести свої ідеї. Потім ця нова конституція має бути прийнята всіма німцями на референдумі. Уряд ФРН відмовився це зробити. В інтерв’ю журналу «Шпіґель» з Вольфґанґом Шойблє я висловився на користь такого перегляду. Інтерв’ю відбулося до вільного голосування, але було опубліковане лише 19 березня 1990 року.
Залишалася лише стаття 5 Договору про об’єднання, яка передбачала, що Бундестаґ і Бундесрат мають переглянути Основний закон після об’єднання, щоб адаптувати його до нових обставин. Ця конституційна комісія працювала з 1991 по 1994 рік, але уряд Коля був готовий внести лише незначні зміни. Стаття 23 Основного закону про вступ стала статтею про Европу. Крім того, після палких дебатів, була лише готовність включити державну мету захисту довкілля. Хоча федеральний уряд разом з іншими европейськими партнерами справедливо вимагав протягом цих років, щоб нові демократії в Европі визнавали і поважали права меншин на шляху до ЕС, і ці положення також існують в конституціях німецьких земель, ХДС (Християнсько-демократичний союз — німецька політична партія) відмовився включити ці права в Основний закон, як ми того вимагали. Тож ця комісія жодним чином не виправдала очікувань тих, хто сподівався, що вона стане актом самовизначення та ідентифікації всіх німців на Сході та Заході з об’єднаною Німеччиною. До сьогодні залишається поширеним занепокоєння тим, що не було принаймні бажання обережно переглянути Основний закон для інтеграції Сходу і Заходу з метою створення нової конституції.
Перетворимо тимчасовий Основний Закон на постійну Конституцію Німеччини!
30 років минуло від часу створення Конституційної комісії. За цей час ми, східні німці, також мали хороший досвід роботи з Основним законом. Він неодноразово зазнавав змін. Деякі узгоджені поправки — згадаю лише «права дітей» чи «державну мету культури», проєкти великих коаліцій 2013–2021 років — досі не знайшли необхідної більшости. Спостерігаючи за відповідними дебатами на ці та інші теми, стало зрозуміло, що лінії дискусії не пролягають між Сходом і Заходом.
У 2019 і 2024 роках неодноразово відзначалися 70-й і 75-й «дні народження Основного закону». Як у 2019, так і в 2024 роках у численних промовах і статтях підкреслювалося фундаментальне значення, яке цей Основний закон мав протягом десятиліть існування Федеративної Республіки Німеччина. Це стосується не лише 40 років до 1990 року, але й майже 35 років існування об’єднаної Німеччини.
Після жахів і злочинів, які ми, німці, заподіяли всій Европі в епоху націонал-соціялізму, після мільйонів жахливих правовиз порушень і злочинів проти людяности, перші 20 статей Основного закону пролунали, як барабанний дріб, який мав поставити Німеччину на новий ґрунт. «Людська гідність є непорушною». Зобов’язання щодо недоторканих і невилучних прав людини, прийнятих ООН у 1948 році, та наступні статті 1–20, в яких згадано основні права, повинні були діяти постійно.
Основний закон, який у 1949 році все ще був свідченням поділу та опору комунізму, що глибоко нехтував гідністю та основними правами у Східній Европі та Німеччині, закріпив уроки минулого з метою зробити їх доступними для всіх німців у майбутньому. Прагнення до єдности у свободі та демократії, яке було неможливим 75 років тому під час Холодної війни та дедалі більш очевидного поділу Европи та світу, отримало конституційний статус. Ключову роль у цьому відіграла стара стаття 146.
Той, хто знову бере до рук Основний закон з нагоди його 75-річчя і читає його, наприкінці розуміє, що він діє лише тимчасово: остання стаття 146 передбачає, що він втрачає чинність у день, «коли набуває чинности Конституція, яку вільно ухвалить німецький нарід».
Цю статтю також залишили в Конституційній комісії після возз’єднання в 1990 році, оскільки незадоволення результатами було надто великим.
Сьогодні, 30 років потому, ми маємо замислитися над тим, чи має це сенс.
Об’єднання Німеччини відбулося. За останні 30 років не було жодних конкретних вимог щодо внесення змін до Основного закону, які б конкретно стосувалися Східної Німеччини. Водночас Основний закон не лише зарекомендував себе, а й показав здатність адаптуватися до нових викликів.
То чому ж він станом на сьогодні досі залишається тимчасовим? Невже нам потрібна альтернатива? Я за те, щоб змінити його тимчасовий статус на постійний і вилучити статтю 146!
Якщо Основний закон є настільки фундаментальним, як ми чуємо сьогодні — а переважна більшість з нас сприймає це так і вважає це правильним — тоді немає необхідности чекати, поки німці приймуть нову Конституцію.
Насправді, це контрпродуктивно і викликає занепокоєння. «Громадяни Райху» та інші вороги нашої демократичної спільноти, організованої таким чином, використовують цей тимчасовий характер як виправдання для того, щоб ставити її під сумнів.
У нас є конституція — Основний закон, який ми тепер повинні формально перетворити на єдину державу! У 2024 році ми святкували Основний закон, з яким ми, східні німці, також маємо вже майже 35 років найкращого досвіду.
Я не знаю жодної країни, чия конституція мені б подобалася більше за німецьку! Водночас ми відчуваємо, що не лише в нашій країні, але й у Европі та світі вільна та ліберальна демократія, закріплена в Основному законі Німеччини, перебуває під тиском. 75-та річниця Основного закону та 35-та річниця об’єднання Німеччини у 2025 році повинні стати не лише нагодою для урочистих промов, а й дати нам можливість для самоусвідомлення.
Давайте серйозно поставимося до того, що ми говорили і чули про цей основоположний текст протягом останнього року, і використаємо його як орієнтир на майбутнє.
Можна пояснити (історично), як з’явилася стара, а потім чинна стаття 146. Однак навряд чи можна змістовно обґрунтувати, чому вона досі потрібна нам сьогодні.
Якщо ми серйозно ставимося до Основного закону як до постійної основи нашої спільноти на майбутнє, ми повинні взяти за мету на 35-ту річницю об’єднання Німеччини скасувати тимчасовий статус Основного закону, вилучивши статтю 146, і таким чином зробити його нашою конституцією майбутнього.
У наступні місяці на Основний Закон можна буде знову поглянути на основі святкових промов — місяці самоперевірки та перевірки стійкости цих засад на майбутнє — і тоді ми не тільки гостритимемо язики, а й радітимемо, зробивши цей Основний Закон нашою постійною конституцією!
Є ймовірність, що вдасться зібрати необхідну більшість для вдосконалення цієї Конституції — наприклад, шляхом захисту прав дітей, як свого часу цього прагнула попередня Велика коаліція. Також можна було б знайти формулювання для визначення культури як державної мети. На розгляді є різні пропозиції щодо подальших змін, зокрема й ті, що стосуються захисту прав меншин, які досі в Німеччині закріплені лише в земельних конституціях та Лісабонському договорі.
У 2024 році також зазначалося, що, можливо, є сенс внести корективи в статтю 139 Основного закону. Нам слід відмовлятися від нацистських ідей не шляхом покликань на заборони союзників, а формулюючи це з позиції власних переконань. Конституція землі Мекленбурґ-Передня Померанія вже закріпила це у своїй статті 18а і може правити за приклад. На це звернув увагу Бодо Рамелов в статті для газети FAZ у травні 2024 року.
Але успіх Основного закону не залежить від таких доповнень.
Було б великим досягненням переосмислити наші суспільні та державні правові засади, особливо з огляду на численні питання щодо стійкости нашої демократії, і зрештою оголосити наш Основний закон постійним.
Тож давайте зробимо Основний закон нашою конституцією на 35-й день німецької єдности в 2025 році, скасувавши статтю 146 про його тимчасовість.
Осмислення минулого та вшанування пам’яті
Після закінчення Холодної війни та комуністичної диктатури перед новоутвореними демократіями постало важливе завдання — осмислити диктатуру, її історію та наслідки, провести необхідні державні та суспільні трансформації. Це стосувалося, зокрема, вшанування жертв і питання про те, що робити з тими, хто несе відповідальність за злочини і несправедливість минулого.
Парламент НДР почав працювати над цими завданнями ще в 1990 році, в період становлення демократичної НДР після вільних виборів, і виступив за відкриття архівів репресивної системи та органів державної безпеки. 3 призначенням «федерального уповноваженого уряду ФРН з роботи з архівами МДБ колишньої НДР», прийняттям законів про реабілітацію жертв і створенням двох слідчих комісій у Німецькому Бундестазі, Обʼєднана Німеччина доклала значних зусиль до вирішення цього завдання. Відповідно до рекомендацій 2-ї слідчої комісії Німецький Бундестаґ створив «Федеральний фонд дослідження диктатури СЄПН» і розробив концепцію меморіялів, завдяки якій по всій Німеччині підтримуються меморіяли та оригінальні місця діяльности обох диктатур — націонал-соціялізму та комунізму.
Як «Федеральний фонд дослідження диктатури СЄПН», так і «Федеральний уповноважений» активно співпрацюють і налагоджують зв’язки з іншими европейськими установами, які займаються подібними завданнями в інших країнах. Ця міжнародна праця є важливою і має бути розширена, оскільки характер комуністичної системи можна розпізнати лише в загальній перспективі. З передачею завдань Федерального уповноваженого у справах архівів Міністерства державної безпеки НДР до Федерального архіву в Бундестазі було створено новий інститут Федерального уповноваженого у справах жертв диктатури СЄПН, який сумлінно надає розголосу відповідальність за жертв і вносить їхні інтереси в політичний діялог. Відповідно до їхніх вимог, до майбутньої 35-ї річниці має бути прийнято рішення про зміну принципу доведення у визнанні шкоди здоров’ю, завданої жертвам диктатури, як це вже десятиліттями практикується для жертв націонал-соціялізму. Також необхідно знайти вирішення питання компенсацій контрактним працівникам із Мозамбіку — відносно невеликій групі жертв, про яких після 1990 року майже забули.
Важливі проєкти, які схвалив Бундестаґ багато років тому та які досі перебувають на стадії планування або чекають на завершення:
— Меморіял пам’яті жертв насильницького комуністичного режиму в Німеччині.
— Спорудження пам’ятника Свободи та Єдности, про завершення якого вже неодноразово оголошувалося.
— У 1998 році друга слідча комісія Бундестаґу рекомендувала створити незалежну інституцію для вшанування пам’яті про опозицію та опір у совєтській окупаційній зоні та НДР. Останні роки ведеться підготування до створення Форуму «Опозиція та опір 1945–1990». Однак, на відміну від раніше запланованого, він мав би фінансуватися державою та бути розташованим у центрі Берліна. Опозиція та опір у совєтській окупаційній зоні розпочалися одразу після війни і завершилися Мирною революцією у Східній Німеччині. Вони належать до історії боротьби за свободу Німеччини останніх двох століть і не повинні знаходитися в тіні колишньої штаб-квартири Штазі в Ліхтенберзі. Цей форум має передбачати постійну експозицію, можливість для тимчасових виставок, бібліотеку, архів і ресурси для дослідницької та освітньої роботи. Він має тісно взаємодіяти з різними інституціями, зокрема, установами приватного права, які займаються цією тематикою.
Демократія — основа та виклик
Опозиція в НДР у 1970-х і 1980-х роках, а також Мирна революція в НДР 35 років тому, були спрямовані насамперед на демократизацію НДР. Лише коли падіння Берлінського муру і потрясіння 1989 року в Центральній Европі відкрили реальні перспективи для німецької єдности, це стало головною метою німців як на Сході, так і на Заході. Ще до цього, у 1980-х роках, провідні представники «Солідарности» в Польщі називали німецьку єдність важливою умовою свого шляху на Захід. У Польщі та Угорщині «повернення до Европи» вимагали вже на початку демократизації власних країн. З одного боку, «Европа» стала символом свободи і демократії, ліберальних цінностей Статуту ООН і прав людини, а з іншого — вони прагнули приєднатися до «европейських спільнот» як інституцій, що ґарантують ці цінності. Тож перемога свободи і демократії у 1989–1990 роках, подолання комунізму дуже швидко стали пов’язувати з прагненням до німецької єдности в НДР і прагненням інтегруватися до европейських спільнот.
Водночас прагнення до самовизначення і демократії у багатьох випадках також мало національний вимір. Особливо це стосувалося багатонаціональних держав Совєтського Союзу та Югославії, а також країн, які знаходились під впливом Совєтського Союзу, для яких національний суверенітет відігравав особливу роль. Мирний розпад Чехословаччини і поява незалежних держав Чехії та Словаччини також належать до цього контексту.
Від самого початку націоналізм і ксенофобія зростали в країнах, що демократизувалися. У Совєтському Союзі, наприклад, тиск на євреїв зріс настільки, що тисячі й тисячі з них зрештою емігрували.
У НДР також існували ненависть до іноземців і ксенофобія. Зокрема, навіть під час великих мирних демонстрацій восени 1989 року працівники за контрактом з Мозамбіку змогли відчути це на собі. На початку 1990-х спалахи ксенофобії та насильства з боку правих у Ростоку, Гоєрсверді та інших містах шокували суспільство. Праві структури також швидко розвивалися у Східній Німеччині, а їхні натхненники часто приїжджали із Заходу. Як і в інших посткомуністичних країнах, не лише Центральної Европи, у НДР з’явилися праві популістські та націоналістичні суспільні сили, які ставили під сумнів фундаментальні цінності Европейського Союзу та Основного закону.
Тим не менш, таке популістське ставлення до засадничих ліберальних цінностей є не лише посткомуністичним явищем. Події у Франції, Нідерландах, Італії та, не в останню чергу, у США, дають зрозуміти, що демократія сьогодні перебуває під таким тиском, який 35 років тому здавався неможливим.
Протягом останніх років стає дедалі зрозуміліше: демократію, якої вдалося досягти, завдяки прагненням до свободи народів Центральної Eвропи і НДР, що згодом сприяло об’єднанню Eвропи, необхідно захищати та відстоювати — як всередині Німеччини і Европейського союзу, так і від ворогів ззовні, особливо від загроз з боку Росії. Стратегічна співпраця між ЕС і НАТО має тут вирішальне значення.
Створення стійкої демократії є спільним викликом для Німеччини та Европи. Щоб досягти успіху, нам потрібна сильна соціяльна згуртованість, впевненість у тому, що наші цінності залишатимуться життєздатними в майбутньому, а також спільне бажання їх відстоювати.
Про автора: Маркус Мекель (Markus Meckel) народився 18 серпня 1952 року в Мюнхеберзі, Бранденбурґ, живе в Берліні. Німецький теолог і колишній політик (Соціял-демократична партія в Німецькій Демократичні Республіці, Соціял-демократична партія Німеччини). Він був депутатом Німецького Бундестаґу у 1990–2009 роках, до цього був членом одинокої вільно обраної Народної палати НДР від квітня по жовтень 1990 року і Міністром закордонних справ НДР від квітня по серпень 1990 року.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Die Ostdeutschen waren Subjekt, nicht Objekt: Für ein neues Narrativ zum 35. Jahrestag der Friedlichen Revolution» в журналі Demokratischer Salon 12 жовтня 2024 року.
Переклали Валерія Музя, Світлана Шамрай, Ольга Вітрова, Ігор Зінченко, Дарина Дашкевич.
