Чорні запорожці: лицарі української революції
У буремні часи Української революції 1917-1921 років, коли на руїнах колишніх імперій поставала незалежна Україна, на історичній арені з'явилося унікальне військове формування — Кінний полк Чорних запорожців. Своїм чорним одностроєм та звитягою в боях вони навіки вписали свої імена в літопис української зброї. Їхні славні традиції живуть і сьогодні, надихаючи сучасних захисників України на боротьбу за свободу та незалежність.
Зародження легенди: від сотні до полку
Історія Чорних запорожців розпочалася у 1918 році з кінної сотні, яка згодом розрослася до кінного дивізіону, а 27 квітня 1919 року, за наказом Симона Петлюри, отримала офіційну назву — Кінний полк Чорних запорожців. Першим командиром полку був сотник Микола Римський-Корсаков, якого згодом замінив полковник Петро Дяченко.
Цікаво, що попри назву формування не мало жодного стосунку до Запоріжжя. Свою назву вони отримали на честь славних запорозьких козаків, віддаючи шану своїм предкам. "Чорними" ж вони стали через свій унікальний однострій.
Однострій, що наводив жах на ворогів
Чорні запорожці увійшли в історію не лише своїми звитягами, але й своїм унікальним одностроєм, який став їхньою візитівкою. Він був пошитий у Кременчуці наприкінці січня 1919 року. Як згадував командир підрозділу Петро Дяченко у своїх мемуарах, сукно для пошиву було здобуто в боях з махновцями біля Лозової, а з кравцями розплатилися за роботу трофейним цукром.
Однострій складався з чорних шапок (у старшин — каракулеві, у козаків — смушкові) з чорними шликами, чорних жупанів (кітелів), чорних штанів, світло-сірих черкесок (замість шинелей) та чорних чобіт. До шапки кріпилася загальноармійська кокарда з тризубом, а під нею — металевий череп.
Красивий чорний однострій створював образ воїна, що немов зійшов зі сторінок історії про козаків-характерників. Довершували образ традиційна козацька зачіска — "оселедець" — та пишні вуса.
Коли отаман Петро Федорович Болбочан приїхав подивитися на підрозділ, то був вражений зовнішнім виглядом козаків і сказав, що навіть царська гвардія на їхньому фоні блякне. Цікаво, що деякі старшини в полку носили гусарські доломани.
Крім однострою, важливим символом полку було його знамено. Це було обшите сріблом чорне полотно із зображеннями тризуба на одному боці та черепа з кістками на іншому й написами "1-й кінний полк Чорних Запорожців" та "Україна або смерть". Проте ні історіограф полку Борис Монкевич, ані командир полку Петро Дяченко у своїх мемуарах не згадують зображення знамена. Цікаво зазначити, що схоже знамено мали українські повстанці Холодного Яру в 1921–1923 роках.
"Україна або смерть": бойовий шлях полку
Чорні запорожці відзначилися у багатьох боях під час Української революції, демонструючи неабияку відвагу та військове мистецтво. Вони були на вістрі атаки під час наступу під Кам'янцем-Подільським та Проскуровом (нині Хмельницький) влітку 1919 року, де відіграли ключову роль у звільненні цих міст. Їхня звитяга також була вирішальною у визволенні Києва від більшовиків.
Проте Чорні запорожці були не лише хоробрими воїнами, але й свідомими українськими патріотами. Вони завжди стояли на захисті національних інтересів та виступали проти будь-яких проявів зневаги до української культури й ідентичності. Яскравим прикладом цього є героїчний вчинок сотника Чорних запорожців, Федора Божка, який 31 серпня зірвав на міській думі в Києві встановлений білогвардійцями російський триколор, що викликало відкрите протистояння.
Чорні запорожці воювали проти різних ворогів — білогвардійців, більшовиків, махновців. Ось як згадував ад'ютант 2-го Запорозького полку сотник Никифор Авраменко: «Чорношличники ... в полон не здавалися, билися відчайдушно. Славилися нещадними і непримиренними... Люди, що, крім невгамовної відваги, готові на небезпечну справу, позбулися з почуттям страху всього іншого людського, хорошого».
Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Всіх своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом "петлюрівці". Проте загін завзятих воїнів-чорношличників (як і білі, так і червоні) називали саме так. Вони панічно боялися цього загону, який з'являлися завжди лиховісно та несподівано і не дарував милості своїм ворогам.
Як на свій час, Чорні запорожці були добре організованим військовим формуванням. Будучи найбільшим кавалерійським полком в армії УНР, він нараховував (за різними оцінками) від 300 до 400 шабель, а також від 200 до 400 багнетів та польову батарею. Проте забезпечення полку було складним питанням. Через важкі часи та постійні бої чорношличники часто не могли отримувати належного постачання. Тому значну частину свого "багатства", зокрема зброю та амуніцію, вони здобували безпосередньо в боях, проявляючи неабияку кмітливість та хоробрість.
Свідченням цього є слова генерала Михайла Омеляновича-Павленка у "Спогадах українського командарма": "Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні. Мали десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться". Ці слова підкреслюють, що Чорні запорожці були не тільки неперевершеними воїнами, але й вміли ефективно використовувати здобуті трофеї для підсилення своєї бойової могутності. Завдяки цьому вони стали однією з найбільш боєздатних та успішних військових частин Української Народної Армії.
Перший Зимовий похід: звитяга нескорених
Однією з найяскравіших сторінок в історії Чорних запорожців стала їхня участь у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Цей героїчний рейд тилами ворога став справжнім випробуванням для українського війська, яке вкотре продемонструвало свою незламність та відвагу.
Найбільшою воєнною перемогою цього походу стало взяття Вознесенська, яке згодом отримало назву "бій під аплодисменти". У цій блискучій операції, що увійшла до анналів військової історії, Чорні запорожці проявили себе як справжні майстри бою та незламні духом воїни. Важливо зазначити, що керував цією операцією важко хворий на тиф Петро Дяченко. Зібравши всі свої сили, він особисто очолив атаку, надихаючи козаків своїм прикладом мужності та сили волі.
Дмитро Калинчук у своїй статті "Їх звали Чорні шлики" так описує повернення полку з походу: "полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою".
Останній бій: доля Чорних запорожців
Після повернення з Першого Зимового походу, у травні 1920 року, полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Згодом він увійшов до складу Окремої кінної дивізії відновленої армії УНР, а наприкінці літа 1920 року — до складу 1-ї Запорозької дивізії армії УНР. Чорні запорожці брали участь у радянсько-польській війні, зокрема у боях під Сидоровом.
Проте доля була невблаганною. 2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом, до яких не допустили представників з України. У результаті переговорів українське військо було змушене відступити за Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований в табори для полонених на території Польщі. Для українців війна була завершена, і вони роз'їхалися по всьому світу. Так завершилася історія "Чорних Запорожців" у двадцятому столітті.
Колишні бійці полку доживали свій вік в еміграції. Деякі з них стали успішними людьми. Наприклад, Лаврентій Кемпе працював театральним актором та режисером в Австрії та Канаді, Дмитро Гонта був відомим бандуристом, а Юрій Артюшенко – журналістом, редактором "Українського вісника".
Колишній командир полку Петро Дяченко служив спочатку в польській армії, а потім – в українських формуваннях Вермахту, де командував протитанковою бригадою "Вільна Україна". Після перемоги СРСР і союзників у Другій світовій війні він переїхав до США, де помер у Філадельфії в 1965 році. Його мемуари видані під назвою "Чорні запорожці".
Нащадки Чорних запорожців: боротьба триває
Славні традиції Чорних запорожців живуть і сьогодні. 72 окрема механізована бригада Збройних Сил України, яка з 2017 року носить почесне найменування Чорних запорожців, гідно продовжує справу своїх попередників.
Бійці 72 бригади з 2014 року захищають Україну від російської агресії. Вони звільняли Маріуполь, були серед перших оборонців Донецького аеропорту, захищали Авдіївку. Саме на 72-гу бригаду великою мірою лягла успішна оборона Києва у лютому-березні 2022 року та визволення Київщини від російських окупантів. Уславилась бригада й обороною Вугледара на Донеччині, де були розгромлені елітні підрозділи російських морпіхів.
Сьогодні, як і сто років тому, Чорні запорожці стоять на захисті незалежності України, демонструючи свою вірність ідеалам свободи та звитяги.
