Історіософські виміри національної ідеї крізь призму поезії Євгена Маланюка

Євген Маланюк - постать, що сягає далеко за межі літературного контексту. Це не просто поет, а й глибокий мислитель, історіософ, борець за українську державність. Його творчість - це віддзеркалення болю і роздумів про долю України, її місце в світі та шляхи її відродження. Маланюк аналізував минуле і сучасне, прагнучи віднайти ті ключі, що відчинять двері до кращого майбутнього для української нації.

Життєвий шлях: від воїна до мислителя-історіософа

Євген Маланюк народився 1 лютого 1897 року в містечку Архангелогород (сучасне селище Новоархангельськ Кіровоградської області) в родині українських інтелігентів.

У 1914 році Маланюк подав документи до Київської військової школи, яку закінчив, отримавши звання офіцера, і став начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

Після Лютневої революції 1917 року долучився до українського визвольного руху, брав участь у розбудові Української Народної Республіки (УНР), служив старшиною Генерального Штабу. Пізніше він став ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу у нього на руках.

З падінням УНР Маланюк змушений був залишити Батьківщину. Його шлях проліг через табори для інтернованих у Польщі, а згодом — до Чехословаччини, де він розпочав свій літературний шлях. Саме в еміграції він повною мірою реалізував себе як поет та історіософ.

Ідея державності як центральна вісь творчості

Головною ідеєю, що пронизує всю творчість Євгена Маланюка, є ідея української державності. Він прагнув дати відповідь на фундаментальні питання: що являє собою українська культура, яке її місце у світі, чому Україна втратила свою державність і як її відродити?

Поет зазначав, що причиною поразки УНР було невміння українців шанувати своїх героїв і брак історичної традиції. Він вважав, що українська нація страждає через гіпертрофований індивідуалізм, який більше шкодить, ніж приносить користі. Ця думка простежується в його афористичному вислові: «Українці — це народ, який завжди втрачає через свою нездатність до єдності».

Маланюк мріє про сильну, незалежну Україну, здатну захистити свої інтереси та зайняти гідне місце серед інших держав. Поет звертається до історичного досвіду України, шукаючи в ньому приклади для наслідування. Він згадує князівсько-дружинну добу, гетьманство Хмельницького, Мазепи, Орлика - всі ці періоди для нього є важливими етапами боротьби за українську державність.

Маланюк розробив власну історіософську концепцію, у якій виокремив три складові української культури: Еллада (естетизм і лірика), варяги (активна дія) та Рим (ієрархія і порядок). Він вважав, що тільки синтез цих елементів зможе дати Україні шанс на створення сильної держави.

У своїй концепції державного будівництва Маланюк розглядав ієрархію влади крізь призму сакрального порядку. На її вершині стояв Бог як абсолютний авторитет і найвищий суддя, що визначає долю народів. Другий рівень цієї ієрархії займали поети — духовні провідники нації, покликані передавати божественну істину та формувати світогляд суспільства. Вони виступали як місток між небесним і земним, між ідеалом і реальністю, спрямовуючи Україну до її історичного призначення.

Поезія Маланюка як зброя боротьби

Поезія Маланюка сповнена експресії, риторичної сили та глибокого історіософського аналізу. Образ України у творчості Маланюка складний та багатогранний. Він зображує її як «Степову Елладу» - країну краси та волі, країну, що має багату історію та культуру. Водночас він бачить в ній і «Чорну Елладу» - країну розбрату та зради, країну, що втратила свою ідентичність та волю. Ця дуалістичність України, її внутрішня роздвоєність є для Маланюка джерелом її слабкості та трагедії. 

Його найвідоміші вірші є маніфестами національного духу. У збірках «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925 р.), «Гербарій» (Гамбург, 1926 р.), «Земля й залізо» (Париж, 1930 р.), «Земна Мадонна» (Львів, 1934 р.), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939 р.), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943 р.) Євген Маланюк поєднував емоційну експресію з інтелектуальним аналізом, створюючи образ України як держави, що мусить подолати власну розрізненість і слабкість заради майбутньої могутності. Він бачив поета не лише як митця, а як воїна, чия зброя — слово. Ця думка перегукується з його висловом: «Коли у нації немає вождів, її ведуть поети».

Європейський вибір України

Маланюк активно брав участь у дискусії про майбутнє української культури. Він підтримував ідеї Миколи Хвильового про необхідність орієнтації України на Європу, а не на Росію. Його європоцентризм мав чітку антибільшовицьку позицію: він бачив Україну як частину західної цивілізації, а не як колонію Москви.

Поет високо оцінював історичні постаті, які втілювали ідею сильної держави, зокрема Івана Мазепу. Він порівнював його з героями Макіавеллі — правителями, які творять націю. Також він глибоко шанував Лесю Українку, бачачи в ній не лише поетесу, а й воїна духу, яка своїм словом боролася за свободу України.

Пророцтво про майбутнього провідника

Євген Маланюк, аналізуючи історичний шлях України, дійшов висновку, що її слабкість криється не лише у зовнішніх загрозах, а й у внутрішніх розладах, відсутності сильної політичної волі та національного світогляду. Він вірив, що справжня незалежність можлива лише за умови появи державного лідера нового типу — провідника, який стане символом відродження української нації.

У своїх есеях і публіцистиці Маланюк сформулював своєрідний образ майбутнього українського вождя, який поєднає в собі стратегічний розум Івана Мазепи, політичний патріотизм Пилипа Орлика та світоглядну цілісність Тараса Шевченка. Він наголошував, що такий лідер повинен не лише надихати народ, а й мати чітке бачення державного розвитку, керуючись принципами сильної влади, культурної ідентичності та незалежної економіки.

Маланюк передбачав, що в умовах постійної загрози з боку Росії Україна не зможе вижити без власної еліти, загартованої боротьбою та національною ідеєю. На його думку, майбутній провідник повинен бути вихований у дусі державотворення, з гострим відчуттям історичної відповідальності й безкомпромісної боротьби за національні інтереси.

У цьому контексті Маланюк звертався до історичних аналогій, порівнюючи Україну з європейськими державами, які здобули силу через формування міцних політичних інституцій і національної єдності. Він критикував національну схильність до анархії та короткозорості, наголошуючи, що лише через дисципліну, порядок і сильну волю українці зможуть вийти з історичного коловороту втрат і поразок.

Таким чином, пророцтво Маланюка про майбутнього провідника є не лише закликом до появи харизматичного лідера, а й глибокою програмою національного самоствердження. Він бачив в Україні потенціал великої держави, яка здатна об'єднати свою історію, культуру та військову міць для створення незалежного майбутнього.

Спадщина Євгена Маланюка

Незважаючи на життя в еміграції, Маланюк залишався духовно пов’язаним із Україною. Його твори заборонялися радянською владою, але вони все ж доходили до читачів, надихаючи нові покоління борців за незалежність.

Його історіософія залишається актуальною і сьогодні, оскільки Україна продовжує шукати свій шлях у світовій історії. Ідеї поета про необхідність сильної державності, національної єдності та культурного самовизначення є дороговказом для сучасного покоління українців.

Євген Маланюк — не просто поет чи емігрант, а глибокий мислитель, чия творчість стала духовним щитом української нації. Його слово — це зброя, яка досі надихає і вчить, як будувати сильну Україну. Він вірив у її майбутнє і залишив нам свої ідеї як дороговказ до національного відродження.