Вадим Модзалевський – хранитель української минувшини
Вадим Львович Модзалевський – постать, чия невтомна праця залишила глибокий слід в українській історичній науці, архівній справі та генеалогії. Народившись у дворянській родині, він поєднав у собі талант дослідника, організатора та популяризатора української культури. Його коротке, але надзвичайно насичене життя стало прикладом самовідданості науці та збереженню національної пам’яті. Від Тифліса до Києва, від військової служби до керівництва музейними й архівними установами – Модзалевський присвятив себе вивченню історії України, залишивши спадщину, яка й досі є безцінною для сучасних дослідників. Ця стаття розкриває багатогранність його діяльності, занурюючи читача у світ його відкриттів, пристрасті до знань і невпинної боротьби за збереження культурного надбання.
Від Тифліса до Києва: формування особистості
Вадим Модзалевський народився 9 квітня 1882 року в Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія) у дворянській родині з глибокими українськими коренями. Його батько, Лев Модзалевський (1837–1896), був відомим педагогом і дитячим письменником, походив із козацької старшини Стародубщини. Мати, Олександра Іванівна (1848–?), була дочкою капітана 1-го рангу Івана Костянтиновича. Уже в 1884 році родина переїхала до Петербурга, де минули ранні роки Вадима. Це місто стало для нього першим кроком до світу знань.
Освіта Модзалевського була ґрунтовною: з 1892 до 1899 року він навчався в кадетському корпусі в Петербурзі, а з 1899 до 1902 року – у Миколаївському інженерному училищі. Після завершення навчання він отримав звання підпоручика і служив у гарнізонному батальйоні в Києві. Проте військова кар’єра не стала його покликанням. Під впливом старшого брата Бориса Львовича (1874–1928), видатного історика та літературознавця, Вадим захопився історією, генеалогією та архівною справою. Київ, із його багатою історичною спадщиною, став для молодого Модзалевського джерелом натхнення, де він почав свої перші дослідження.
Цей період життя Вадима Львовича був сповнений пошуку себе. Він не лише опановував військову науку, але й занурювався у світ архівів, бібліотек і старовинних документів. Уже тоді проявилася його здатність поєднувати адміністративну роботу з науковою діяльністю, що стало характерною рисою його подальшої кар’єри. Київ, Чернігів, Петербург – міста, де він жив і працював, формували його як ученого, котрий бачив свою місію у збереженні української історії.
Архіви як скарбниця: початок наукової кар’єри
На початку XX століття Вадим Модзалевський зробив перші кроки в науковому світі, які визначили його подальший шлях. У 1903–1905 роках він став членом Чернігівської та Полтавської архівних комісій, а також Історичного товариства імені Нестора Літописця. Його статті почали з’являтися в авторитетних виданнях, як-от «Київська Старовина», «Записки НТШ у Львові» та «Труди» архівних комісій. Співпраця з відомим геральдистом Вітольдом Руммелем відкрила для Модзалевського нові горизонти в дослідженні гербів і генеалогії.
У 1906 році Вадим повернувся до Петербурга, де поєднував викладання у 1-му Кадетському корпусі з роботою в архівах. Цей період став для нього часом накопичення знань: він готував численні виписки з документів, збирав гравюри українських міст, портрети гетьманів і книги з історії України. У 1911 році, після відставки з військової служби у званні капітана, Модзалевський переїхав до Чернігова. Там він очолив Музей українських старожитностей Василя Тарновського, що стало поворотним моментом у його кар’єрі.
Очоливши Музей українських старожитностей, Вадим Львович Модзалевський розгорнув бурхливу діяльність, спрямовану на збереження та популяризацію української культурної спадщини. Він не лише керував музейними справами, але й проводив активну збиральницьку роботу, збагачуючи фонди унікальними експонатами. Окрім цього, Модзалевський брав участь у діяльності Чернігівської вченої архівної комісії як керуючий справами, що дозволило йому глибше зануритися в архівні дослідження. У цей період він захоплено студіював церковне життя Гетьманщини, досліджував історію людвисарства в Україні, аналізував діяльність генерального підскарбія Романа Ракушки-Романовського та відтворював деталі поміщицького побуту початку XIX століття, створюючи цілісну картину історичного минулого України.
Згодом Вадим Львович Модзалевський отримав посаду секретаря Чернігівського дворянського зібрання, що відчинила перед ним двері до багатющих архівних скарбів установи. Ця роль не лише забезпечувала його стабільним доходом і казенним житлом, але й дарувала цінний ресурс – час для наукової роботи. У своєму просторому кабінеті, який, за описами, вражав розмірами та мав три великі вікна з видом на фасад, Модзалевський міг заглиблюватися в дослідження, систематизувати документи й працювати над майбутніми працями. Цей період став для нього справжнім розквітом, адже комфортні умови та доступ до унікальних матеріалів дозволили розгорнути масштабні проєкти, зокрема в галузі генеалогії та геральдики, які згодом принесли йому визнання.
«Малоросійський Родословник»: енциклопедія козацької еліти
Одним із найвизначніших досягнень Вадима Модзалевського стало створення «Малоросійського Родословника» – унікальної генеалогічної збірки, що охоплює 240 родовідних розписів козацько-старшинських і поміщицьких родів Чернігівщини. Ця праця, розпочата в Чернігові, стала справжньою енциклопедією історії лівобережного українського шляхетства XVII–XIX століть. Перший том побачив світ у 1908 році, другий – у 1911-му, а третій і четвертий вийшли в Києві в 1912 і 1914 роках відповідно. П’ятий том, хоча й був підготовлений, залишився неопублікованим через початок Першої світової війни.
«Родословник» вражає своєю глибиною та деталізацією. Модзалевський не просто збирав дані про родини, але й аналізував їхній вплив на суспільне життя регіону. Він розробив власну методику генеалогічних досліджень, яка передбачала ретельну перевірку документів, фіксацію майнових змін і вивчення родинних зв’язків. У своїх працях він підкреслював значення видатних особистостей, які могли визначати долю цілого роду. Наприклад, у статті «Генеральный судья Иван Чарныш и его род», опублікованій у «Киевской старине», він продемонстрував, як одна людина могла вплинути на історію регіону.
Значення «Родословника» важко переоцінити, особливо з огляду на те, що більшість оригінальних архівів українських дворянських родин була втрачена під час воєн. Збережені Модзалевським копії документів і листування з нащадками родів стали унікальним джерелом для істориків. Його робота не лише оживила історію козацької еліти, але й показала, як тісно перепліталися долі окремих родин із долею України.
Геральдика і мистецтво: «Малоросійський Гербовник»
Ще одним шедевром Модзалевського став «Малоросійський Гербовник», створений у співпраці з геральдистом В. К. Лукомським і художником Георгієм Нарбутом. Видання, опубліковане в 1914 році, стало знаковим явищем у світовій геральдиці. Воно містило детальні описи гербів українських родів, оздоблені вишуканими ілюстраціями Нарбута. Гербовник не лише зберіг інформацію про символіку козацької старшини, але й став важливим кроком у популяризації української культури.
Робота над «Гербовником» вимагала від Модзалевського глибоких знань і творчого підходу. Він досліджував архіви, шукаючи оригінальні зображення гербів, зокрема віднайшов герб гетьмана Івана Мазепи. Ця праця стала прикладом того, як наука може поєднуватися з мистецтвом, створюючи твори, що мають не лише історичну, але й естетичну цінність. Гербовник залишається важливим джерелом для дослідників геральдики й досі викликає захоплення своєю красою і точністю.
Останні роки: боротьба за українську культуру
З початком Української революції 1917 року Вадим Модзалевський активно включився в громадське життя. У Чернігові він став комісаром з охорони пам’яток мистецтва і старовини, а також членом місцевої «Просвіти». У 1918 році він переїхав до Києва, де очолив архівно-бібліотечний відділ Міністерства освіти Української Держави Павла Скоропадського. Як один із найкращих знавців архівів, він працював у комісіях, що розробляли програми для відновлення роботи музеїв, архівів і Академії наук.
У 1919 році Модзалевський став головою Всеукраїнського головного архіву, запропонувавши реформу архівної справи. Він був членом Українського наукового товариства, заснованого в 1918 році, і керував комісією зі створення «Біографічного словника діячів українського народу». Його діяльність охоплювала найрізноманітніші сфери – від збереження архівів до участі в переговорах про повернення українських матеріалів із Росії.
Усвідомлюючи цінність своєї багаторічної праці, Вадим Львович Модзалевський подбав про майбутнє зібраної ним колекції ще за життя, склавши заповіт, у якому передав усі предмети Музею українських старожитностей імені Василя Тарновського, яким він керував у 1911–1912 роках. Ця колекція, що формувалася з любов’ю та ретельністю, була справжньою скарбницею: вона включала 50 старовинних портретів, 15 вишуканих мініатюр, 10 коштовних перснів, 9 рідкісних рукописів, а також багаті зібрання порцеляни й скляних виробів. Особливою гордістю Модзалевського була його бібліотека, що нараховувала близько 1500 книг, серед яких були унікальні видання з історії та культури України. Цей жест став символом його любові до України та бажання зберегти її спадщину для наступних поколінь.
Слід в історії
Життя Вадима Модзалевського обірвалося 3 серпня 1920 року в Києві, коли йому було лише 38 років. Смерть від дизентерії зупинила його на піку кар’єри, залишивши незавершеними численні проєкти. Проте його спадщина продовжує жити. «Малоросійський Родословник» і «Малоросійський Гербовник», перевидані в незалежній Україні (1991–2004 та 1993 роки), залишаються ключовими джерелами для істориків. Його методика генеалогічних досліджень, копії втрачених документів і зібрані матеріали стали основою для сучасних студій історії Гетьманщини.
Модзалевський був не просто вченим, а й патріотом, який бачив у збереженні минулого запоруку майбутнього. Його життя – це приклад того, як одна людина може змінити уявлення про історію цілої нації. Сьогодні, коли Україна продовжує боротьбу за свою ідентичність, праця Модзалевського нагадує нам про цінність кожної сторінки нашого минулого.
