Оголеність

Англ.: nudity; нім.: Nackheit; ісп.: desnudes; франц.: nudité.

Оголене тіло на сцені, привертаючи до себе увагу, активізує “приватне” тіло
глядача чи глядачки, які не можуть залишитися у фікції і потрапляють в реальність
ексгібіціонізму та хтивості. Тому оголене тіло є семіологічним скандалом: воно нагадує нам про те, що сцена – це не тільки вистава й знак реальності, але й провокування і виставляння цієї реальності напоказ.
Не можна узагальнювати функції та ефекти оголеності: досить задовільнитися розмежуванням ряду функцій оголеності та низки знакових способів реагування.
Перше розмежування виникає між еротичним театром чи, радше, оглядом тіл, де на
кшталт “промивання очей” систематично використовується оголеність, переважно
жі­ноча, та художнім театром, у якому процесом оголеності керують вимоги драматичної ситуації, навіть якщо емоції збуджених глядачів ламають захисний кадр позірної фікції.
Отож непросто оцінити оголене тіло поза особистою моральністю та емоційністю і побачити в ньому суто естетичні цінності! Бо, на відміну від оголеного тіла
в малярстві, скульптурі, ба навіть кінематографі, глядач бачить у театрі саме людину “з крові та кості”. Звідси “неминучість” еротики, але також і промовиста соро­м’язливість і насолода, що гальмується страхом бути заскоченим під час підглядання.
Оголеність не обов’язково є еротикою чи порнографією, як це маємо у випадку
ексгібіціонізму з метою отримання насолоди. Часто оголене тіло асоціюється із руйнаціями і смертю, радше з Танатосом, ніж Еросом у вигляді мертвотно-загробних тіл танцівників театру “Бюто” або фіолетово-мученицького тіла напівритуальних і напів­етичних акцій групи “Фура дельс Баус”.
Попри те, що оголені тіла, принаймні на Заході, перестали бути етичною проблемою, вони все ще залишаються виявом екзистенційної кризи, площиною спроб і резонатором наочної демонстрації життя та смерті, блаженства й жаху.