Обрамлення та його центральний елемент

Англ.: embedding, specular reduplication; нім.: mise en abyme;
ісп.: mise en abyme; франц.: mise en abyme.

1. У геральдиці основним елементом герба є його центральна частина. За аналогією в художніх творах центральний елемент обрамлення (або, інакше, за Жідом,
“вставка”) є засобом вклинення у твір малярства, художньої літератури чи театру
елементів, які відтворюють певні структурні особливості та аналогії. Ван Ейк, Меґрітт (малярство), Сервантес, Дідро, Стерн, “новий роман”, Ротру, Корнель, Маріво,
Піранделло (театр) досконало володіли цією технікою. Відображення першого (зовнішнього) змісту твору в його центральній (внутрішній) частині є ідентичним, дзеркальним, помноженим або приблизним образом цього змісту.
Центральний елемент обрамлення нагадує “дзеркало, яке відображає суцільну
оповідь через просте, повторюване або просторове подвоєння” і “будь-яке вклинення, що підсилює подібність із твором, частиною якого воно є” [Делленбах (Dällenbach, 1977 : 71, 18)]. Щодо центрального елементу п’єси, то для його обрамлення характерне структурно-тематичне подвоєння, тобто “строга відповідність змісту обрамлення змістові вставки” [Форестьє (Forestier, 1981 : 130)].
2. Театр у театрі є найуживанішою драматичною формою центрального елементу обрамлення. У внутрішній (вставленій) п’єсі повторюється тема театральної
гри, у якій зв’язок між двома структурами, тобто обрамленням і вставкою, має характер аналогії або пародії. В сучасних поставах вдаються до центрального елементу обрамлення, щоб скоротити сам спектакль або його кадрувати (кадр): гра ляльок, які пародіюють дію п’єси, вдаючи справжній, не ляльковий театр (постави “Фауста” Ґете, “Комічних ілюзій” Корнеля); вставлений у формі кадру спектакль як продовження головної теми з оповіщенням фабули та її розв’язки; гра актора, який грає роль іншого актора; повторення слів або яв з резюмуванням основної дії; сцена, яка відсилає до ілюзії та її джерела (“Гамлет”, “Чайка”).
3. У низці сучасних текстів зроблено спробу за допомогою введення вставки
як пояснення самобутньої манери викладу поставити у центр інтенцій та одиниць
висловлювання проблематику творчості і самого процесу висловлювання (Гандке,
Пенже, Саррот). 

4. Саморепрезентація (інша назва – “самореферентність”) означає відсилання
тексту до самого себе, а не до зовнішнього світу і є окремим прикладом центрального еле­менту обрамлення. Саморепрезентація – це один із випадків “дзеркальних ефек­тів тексту, коли текст цитує інший текст, самого себе і починає рухатися сам по со­бі” [Дерріда (Derrida. “La Dissémination”, p.351)]. Отож, маємо справу з інтер­текстуальністю, замкненою на текст. Театральна саморепрезентація стосується здебільшого роздвоєної репрезентації, а це веде до добре відомого жанру театру в театрі.
У театрі самовідображення виражається на інших рівнях, ніж текст. Сценографія, накладаючи яву на яву, може, немов у дзеркалі, передати елемент, який вважається релевантним (“Гамлет” Месґіша; “Береніка” Вітеза). Цитуючи власну гру або
дублюючи гру партнера, актор вводить своєрідну “родзинку”, яка цікава вже сама
собою. Часто самовідображення є тільки досить банальною ознакою самореферентної поетичної функції, яка, за Якобсоном (J.Jakobson, 1963), є характерним естетичним знаком. На сцені дуже складно говорити про театр, вживаючи лише театральні, тобто сценічні та ігрові терміни, тим паче літературознавчі та мовознавчі: навіть Піранделло виявився надмірно балакучим теоретиком.

Літ.: Kowzan, 1976; “Texte”, № 2б 1982; Pavis, 1985 c; Corvin in Scherer, 1986;
Jung, 1994.