Оповідач

Англ.: storyteller; нім.: Erzähler; ісп.: cuentista; франц.: conteur.

Не плутати оповідача з наратором, бо останній може бути дійовою особою,
що переповідає дійство, як це ми спостерігаємо у класичній оповіді; але, з іншого
боку, з декламатором, що виступає поза сценічною та музичною дією.
Оповідач – це актор, який виступає на перетині різних видів мистецтва: перебуваючи сам один (здебільшого) на сцені, він переповідає свою або чиюсь історію, безпосередньо звертається до публіки словами і жестами, нагадуючи про ті та інші події, інтерпретуючи одного або декількох персонажів, проте постійно повертаючись до оповіді. Продовжуючи традицію усної творчості, він іде в ногу зі стародавніми традиціями творчості й впливає на західноєвропейську театральну практику, зіштовхуючи її з традиціями народної літератури, забутими у театральній практиці (наприклад, оповідь арабського оповідача про африканського ґріота). Оповідач (він переважно сам укладає тексти) намагається безпосередньо спілкуватися з публікою, що зібралася на майдані на свято або прийшла до театру. Оповідач – це перформер, що виконує дію та безпосередньо передає поетичне повідомлення слухачам-глядачам. Як це притаманно багатьом традиціям усної творчості, тут текстова і жестова меморизація іде в парі: “Кожна усна формула, так само як кожна жестова формула, завжди є наслідком певної традиції” [ М. Жусс (M. Jousse)].
Мистецтво оповідача в наш час оживило театральну практику. Воно вписується у течію театру-оповіді, де драматизують недраматичний матеріал і переважно поєднують гру з оповіддю. Це практика, яку Вітез реалізував у п’єсі “П’ятниця або дикунське життя”: “Те, чого ми не спроможні зіграти, ми переповідаємо; а те, чого не вистачає для оповіді, ми виконуємо грою”. Мистецтво оповідача стало геть-таки популярним жанром у випадках звернення до іншої публіки, ніж тої, котра звикла до театральних постав. Маніпулюючи обмеженим набором засобів, голосом і голими руками, оповідач руйнує четверту стіну і безпосередньо звертається до слухача, не забуваючи про час виступу, аби цей виступ не скидався на хитромудро сплановану поставу, а тому вдається до усіх наявних ресурсів, зокрема, до технічних засобів.
Але попри все тут не відкидають використання краватки з мікрофоном, світлових
ефектів і музичного супроводу [П. Матео (P. Mateo)].
Коли оповідач переповідає автобіографічні історії (Ж.-П. Шаброль), він стає подібним на перформера (наприклад, американські перформери Л. Андерсон, С. Ґрей).
Можливі усілякі комбінації слів та сценічної ситуації мовця. Для театралізації оповіді з введенням дійових осіб, які виступають і продовжують далі виступати, можна
використовувати усі засоби (наприклад, Ф. Кобер у п’єсі “Роман одного актора” грає
роль усіх персонажів, а не тільки свого двійника, тобто героя Фердинанда).Використовуючи чудодійство сцени, оповідач збагачує театральну практику.
Радимо звернутися до часопису “Дір”, що є збірником оповідей та усної творчості. Серед ста п’ятдесяти професійних французьких оповідачів слід виділити –
Г. Ґуґо, М. Інденош, Б. де Ля Саль (див. “Le Conteur amoureux”, 1996).

Літ.: Haddad, 1982; Gründ, 1984.