Проблема самотності у творах Харукі Муракамі
А. М. Меншій
Японську літературу у світі загалом знають не дуже добре, на те є ряд серйозних причин. Крім проблем, пов'язаних з вивченням мови, існує ще й невидимий культурний бар'єр, відмінності в ментальній та художній традиції, які не сприяють популяризації японської культури. Тому навіть якісно перекладені твори залишають у читачів враження, що втрачено щось важливе. Проте література XX, XXI ст. ст. рясніє темами й мотивами, що певною мірою стирають межу нерозуміння між усіма літературами, незалежно від традицій, мови, культури, ментальності. Маємо на увазі насамперед тему самотності, що стала об'єднуючим чинником як латиноамериканської, так і західноєвропейської та японської літератур. Йдеться про посилення процесів інтеграції, про те, що багато західних діячів тяжіють до східних елементів в культурі та філософії. Яскравим поборником ідеї зближення Сходу і Заходу є японський митець Харукі Муракамі (1949 р. н.). У літературну тканину він ненав'язливо вводить філософські категорії цього процесу. Отже у західної культури з'явилася «своя людина» на Сході.
В український культурний простір X. Муракамі ввів перекладач І. Дзюб. До популяризації імені японського митця певною мірою долучилися й українські видання на зразок «Книжника-review», «Зеркала недели», «Киевских ведомостей». Тексти Муракамі надруковано в журналах «Сучасність» та «Всесвіт». Проте літературознавче й історико-літературне осмислення творчості митця залишається прерогативою виключно російських дослідників: Д. Коваленіна, Т. Касаткіної, Г. Чхартішвілі, Е. Єрмоліна. Тож маємо на меті дослідити наскрізну у творчості японського митця проблему самотності в новелах збірки «Привиди Лексінгтона», романах «Погоня за вівцею», «Dance, dance, dance...», «Після сутінок».
Напевно, самотність вже стала постійною характеристикою персонажів Муракамі. Не виняток і герої його семи новел зі збірки «Привиди Лексінгтона»: самотній оповідач, що наглядає за покинутим будинком; самотній господар, який давно втратив батьків і друга; самотній товариш господаря, товариство якого, після смерті матері, складають лише зірки на небі. Здається, лише привиди не вражені хворобою самотності. Героїв-оповідачів (у п'яти новелах — чоловіки, у решти двох – жінки) об'єднує хіба що відмінність темпераментів.
Новела «Привиди Лексінгтона», що дала назву збірці, присвячена самотності як природному станові людини в певні періоди життя. Оповідання «Тоні Такія» також про самотність, але іншу. У післявоєнній Японії герой залишається цілковито самотнім через дивну примху батька, що дав синові англійське ім'я. Визначена з дитинства самотність залишається постійною домінантою, незважаючи на всі зусилля Тоні.
У цій збірці яскраво виокремлюються особливості образотворення Муракамі: розуміння, у поєднанні з любов'ю і тактом, сприяє створенню неповторних жіночих образів. Рішуча героїня з оповідання «Зелений звір» сміливо й жорстоко знищує загалом нестрашне чудовисько, що колись знайшло собі притулок у корінні дуба. Дружина «снігового чоловіка» з однойменного оповідання назавжди залишиться на північному полюсі самотності, на яку вона, закохавшись, сама себе прирекла.
Герой-підліток, який став справжньою знахідкою американської літератури (М. Твен, Дж. X. Апдайк, Дж. Д. Селінджер), хвилює уяву і японського митця. Свідченням цього є перший тінейджерський роман Муракамі «Дослухайся пісні вітру» (1979), переклад роману Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі», а також новели «Мовчання» та «Сьомий». У новелі «Мовчання» показано процес переходу юнака зі світу дитинства у світ дорослості. Про своєрідну ініціацію є підстави говорити тоді, коли протагоніст, усвідомивши，що головне — упевненість у власній правоті, нехай навіть всі навколо вважать інакше, переміг свого ворога. Але зрозуміти це у віці, коли думка однолітків надзвичайно важлива, нелегко. Процес ускладнюється ще й тим, що це суперечить традиційним японським уявленням. Протагоністу новели «Сьомий» лише через сорок років вдалося звільнити підсвідомість від дитячого кошмару: на його очах під час тайфуну загинув товариш. Пережите нещастя, всеохоплююче почуття провини перешкоджали встановленню комунікативних зв'язків із соціумом, звужували коло соціальних контактів.
Таким чином, саме в малих формах найбільше виявляється майстерність письменника, його особливе вміння розповідати будь-яку історію так, щоб очі не можна було відірвати від шрифту. Проте це зовсім не суперечить твердженню М. Бринних, який зауважив, що сюжети оповідань Муракамі настільки нецікаві, що спроба переказати їх приречена на фіаско. Сюжетно письменник вражає такою приголомшливою порожнечею своїх новел, що пробирає страх. Загадкові події стирають грань між реальним та потойбічним. Ірреальне викладено як таке, з яким можна співіснувати, як щось абсолютно рядове, що не викликає жодних заперечень чи застережень.
Попри світову популярність текстів японця, найвідомішим, здається, є роман «Погоня за вівцею». Вперше російською мовою роман побачив світ ледь не на кошти перекладача Д. Коваленина у 2000 p., проте вже до кінця року витримав два видання, захопивши серця й уми росіян. В Україні цей роман побачив світ у харківському видавництві «Фоліо» в 2004 р. (перекладач І. Дзюб). Попри несхожість української і японської культур, відмінність суспільно-політичної ситуації, цей роман про нас, — зауважує критикеса Вікторія Стах і продовжує думку, наводячи наступні аргументи, — саме з огляду на ...питомо японський колорит, який виявляється в глибинній метафориці, побудові фраз, ході думок головного героя».
Письменник зобразив 29-річного мешканця міста, свого ровесника, мрійника, який прагне свободи від зобов'язань. Уже з перших сторінок відчувається юнацька невдоволеність, сумніви анархічної душі. Самотність — доля. На початку оповіді герой працює в рекламному агентстві. Ніхто не прагне зустрічі з ним. Він нікому не потрібний.
Подієва канва роману не вражає динамічністю і насиченістю. Герой-оповідач, співвласник рекламної фірми, одержує лист від свого раптово зниклого друга Щура та фото вівці на пасовиську. Навколо цього й розгортається детективний сюжет. Виявляється, що на знімку — зореносна Вівця, що вселяється в людей для виконання свого грандіозного плану з перетворення людства: «Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину — не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань записано, що «зореносна біла вівця» вселилася у Чингізхана... Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишитися в ній десятки років. А як ні — вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають «знеовеченими». В Японію вона потрапляє, використавши з цією метою молодого талановитого вченого-господарника Професора. Вівця, вселившись в нього в Маньчжурії, неподалік від монгольського кордону, залишила його, досягнувши пункту призначення. Гуманність вівці дається взнаки на сторінках роману лише один раз: перед тим, як переселитися у Професора, вона ввічливо запитує його згоди. Власне, з цього й починається випробування. Головний Вибір, не дивлячись на монстрів, ми робимо самі. В Японії вона обирає дрібного діяча правих. І той створює могутню організацію, що контролює фінансову сферу, політику, рекламу. При цьому в мозку в нього росте пухлина, що повинна була стати причиною швидкої смерті, проте з цим діагнозом Сансей живе вже більше тридцяти років. Однак він задовольняє Вівцю тільки на етапі створення організації. Для оста- точного виконання плану Вівця обирає Пацюка. Оповідачеві пропонується відшукати Вівцю і повернути її Сансею. Її пошуки — сюжет роману. За тиждень до зустрічі з другом Пацюк вбиває себе разом із Вівцею, що полонила його.
Незважаючи на абсурдність ситуацій, основна тема «Погоні...» класично проста і звичніше було б називати її конфліктом доктора Фауста. Однак є ризик потрапити у пастку, позаяк говорячи Фауст, ми майже автоматично продовжуємо «Диявол», і це відразу налаштовує світосприйняття на певний знайомий образ, що його виплекало християнське мистецтво впродовж тисячоліть у свідомості представника західного суспільства. У східній свідомості маємо справу з принципово новим ставленням до Зла. На відміну від Заходу, на Сході не існує поняття зла як такого. Є лише Незрозуміле, чи поки що Незрозуміле нами в самих собі. На відміну від Заходу з його спробами з'ясувати, проаналізувати поведінку й душу людини, у літературі інших етносів, включаючи японську, ми стикаємося з небажанням людини бути пізнаним наукою до кінця. Від X. Кортасара й Ґ.-Ґ. Маркеса — до К. Абе й X. Муракамі простежується пошук Непізнаної Таємниці Природи, містичного начала людської душі, непідвладних логічному поясненню.
«Погоня...» — третя книга циклу «Трилогія Щура», а розпочав її вже згаданий вище роман «Дослухайся пісні вітру». За жанром це скоріше детектив, однак слід виділити риси готичного роману, роману жахів, пригодницького та авантюрного романів. Тобто йдеться про певне поєднання жанрів, що є характерним для пост- модерної літератури. У композиційному відношенні роман складається з восьми розділів та епілогу, в яких послідовно розкрито історію погоні за вівцею. Фантастичний елемент уведено досить делікатно. Все чи майже все пояснюється раціонально. Все непідвладне розуму подається як переживання, сни, візії, марення.
Протагоніст роману (оповідь ведеться від першої особи, тож займенник «я» — найуживаніше слово) повинен знайти друга. Орієнтиром для пошуків є давнє фото, яке той надіслав невідомо звідки, на якому його товариша зображено з вівцею дивної породи. Пошуки Вівці, яку він спочатку неохоче шукає, приводять його в абсолютно невідомий світ. Це змушує героя спробувати жити по-новому, точніше, змінити своє ставлення до всього, що з ним відбувається. Головний герой роману в чомусь унікальний для Японії: абсолютний індивідуаліст, він працює без ентузіазму, прагне займатися собою, вирішувати власні проблеми, інколи допомагає друзям, але ніколи не тяжіє до спільної справи. Тобто не виявляє того підсвідомо-колективного начала, що характеризує східну культуру. Йому вдається лише поспілкуватися з привидом свого товариша, не забуваючи при цьому тамувати спрагу пивом «Хайнекен». Така суміш земних і містичних деталей дуже характерна для М. Гоголя й Е. По.
Актуальним у текстовій палітрі є ще один персонаж, епізодичний на перший погляд, а насправді такий, що зв'язує воєдино увесь цикл романів письменника, — дивак Щур. Попри тотальну загрозу, Щур обов'язково мусить вижити, нехай навіть його вчинки не оцінять і не зрозуміють. Він з'ясовує, що Вівця обирає людину і позбавляє її індивідуальності. Така людина може перетворитися в надлюдину Ніцше, але, коли Вівця покидає її, вона почуває себе приреченою, «обезовеченою», якщо послуговуватися термінологією роману. Найперший серед невтаємничених він розгадує таємницю вівці. Він може залишитися собою, лише знищивши ту істоту. А зробити це можливо лите ціною власного життя.
З усіх персонажів у кадрі не з'являється лите Вівця. Вона існує лише на фото, в оповіданнях і роздумах. Метафора пошуку Вівці — це передусім проблема людських взаємин, самотності в їх філософському сенсі. У цьому контексті спадає на думку «Нудота» Ж. П. Сартра, а відтак пошук героєм хоча б якогось сенсу свого існування. Адже Вівця — особиста слабкість кожної людини. Слабкість, яку не помічаєш, слабкість моральна, фізична, слабкість самого існування: «Слабість — це щось таке, що гниє всередині людини... Вона геть-геть схожа на генетичну хворобу. Хоч би скільки ти вивчав її на собі – вилікуватися не зможеш. Вона з роками тільки прогресуватиме... Слабість моралі. Слабість свідомості, слабість самого існування» — зауважує Людина-Вівця.
У романі дві найважливіші теми: збереження своєї ідентичності та самотність. Остання особливо гостро звучить у фіналі роману. Герой «Погоні...» сидить на березі моря і плаче, але потім він піднімається і робить крок з прірви поразки та життєвої невдачі: «Ще ніколи в житті я так не ридав. Лише через дві години я зміг підвестися. Куди йти я не знав, але все одно встав і обтрусив штани від налиплого піску».
Зустріч з Чудовиськом у світах Муракамі передбачає не конфлікт людини із зовні山нім злом (як у традиційному фентезі)，а внутрішню суперечку людині із самою собою: чого я САМ хочу, ким хотів би я сам себе бачити у цьому світі. Віддати свою душу у пазурі звіра за багатство-безсмертя-владу — чи залишитися маленькою людиною, з порожніми кишенями, але вільним і тілом і душею. Це давня дилема. Так чи інакше — це глибоко особистісний вибір, він не терпить жодних обумовлених соціумом доктрин. Його неможна обґрунтувати ні логікою, ні відданістю миттєвим ідеалам. Для подібного вибору слід у першу чергу бути Особистістю, наділеною внутрішніми переконаннями, поза тим, якою владою тебе наділено, скільки грошей на рахунку. Саме тому головний герой виявляється набагато життєспроможнішим, ніж важливі персони у смокінгах та лімузинах. Незважаючи на те, що він поступово втрачає роботу, родину, дім, впевненість у завтрашньому дні, саме в цьому джерело його сили，завдяки якій він перемагає， хоч він і не радіє своїй перемозі і не уявляє, як цим скористатися. Оскільки від початку не прагнув когось перемогти. Відсутність комунікації — результат втрати соціальних орієнтирів. Героєві залишились лише сентиментальні спогади і якесь непевне взаємне тяжіння. Найкращими із можливих видаються вільні стосунки, які ні до чого не зобов'язують. Тому дуті протагоністів пронизані почуттям приреченості, відчуттям того, що раніше чи пізніше шляхи розійдуться. І лише секс допомагає підтримувати ілюзію зв’язку із навколишнім світом.
Сюжетним і логічним продовженням «Погоні...» став роман «Dance, dance, dance...». У порівнянні з попереднім текстом у цьому творі ще менше дії, майже нічого не відбувається. Герой постійно в дорозі, але не відбувається жодної доленосної події, протагоніст не стикається з проблемами радикального вибору. Проте Муракамі наділений зовсім іншою причинно-наслідковою логікою. Життя спорожніло, тому подієвий плин принципово неважливий. Герой відійшов від соціального: з одного боку, він цілковито відкинув будь-які соціальні ролі, залишився собою, а з іншого – залишився сам на сам. З іншого боку, що це за метафізичний стан і для чого він потрібен — це питання залишається відкритим.
Оповідач уникає будь-яких взаємин із соціумом. Працює лише для того, щоб компенсувати життєві витрати, тимчасово обіймаючи посаду журналіста, поза- штатного журналіста, виконуючи разові рекламні за- мовлення. Поза цим він професіонал високого рівня, тому його послуги користуються неабияким попитом. Але він не прагне впливати на процес, бере від життя лите те, що воно йому дає. Однак кількома рядками нижче пропонується висновок — закон будь-якої діяльності в Суспільстві Розвиненого Капіталізму — оптимізація споживання. У цих рядках звучить і соціальна критика. Проте, як і кожний представник постмодерної літератури, Муракамі уникає однозначних дефініцій. Складна настроєва гама героя-оповідача передається через образи напарника героя і відомого кіноактора Готанда. Колишній товариш повністю віддався справі, до- сягнув неабиякого успіху. Герой його розуміє, проте наслідувати його життєвий сценарій не вважає для себе можливим, обравши дорогу критично мислячої, не- заангажованої вільної особистості. Колишній однокласник, а тепер зірка блокбастерів Готанда зізнається, що його сценічний імідж давно вже нівелює його особистість, а його власне життя давно вже скидається на галерею зіграних ролей. Проте і наш герой, незважаючи на деяку відстороненість, відчуває наростаюче почуття відсутності життя. Він вибудовує концепцію особистого суверенітету і ділиться нею з іншими (дівчинка Юкі). Проблема тільки в тому, що його власні прагнення і бажання залишаються для нього незрозумілими. Він сидить вдома, тиняється вулицями, ні з ким не спілкується, спить, а читаючи Дж. Лондона, порівнює себе з ним. Його приваблює біографія，життя митця, доля, наповнена трагедіями і тріумфом, — тобто все те, чого немає у його житті. Однак наш герой не може за-лишатися наодинці лите зі своїми проблемами, а тому прагне відшукати дівчину з готелю Саппоро. Її особистий досвід в чомусь перегукується з долею протагоніста: напівпокинута дитина письменника Хіраку Макімура (за примхою автора це ім'я за звучанням дуже схоже з його власним). Однак саме завдяки їй з'являється можливість і бажання спілкуватися. Тому й основний зміст «Dance, dance, dance...» - безплідні пошуки втраченої подруги, безперспективність почуттів.
У романі «Після сутінків» короткі описи людей і місць дозволяють читачеві уявити інтер’єр, екстер'єр та створюють відповідний настрій. Образи героїв вимальовуються поступово. Автор не робить вигляд, що знає більше від нас. Дівчина-першокурсниця Марі пізнього вечора сидить у токійському кафе, випадково заходить знайомий її сестри, починає розмовляти з нею. Марі допомагає побитій китайській повії з «будинку побачень», знайомиться з консьєржкою та двома служницями. Чоловік, що побив повію, в шаленому темпі працює вночі над контрактом в порожньому офісі. Сестра Марі, красуня манекенниця Ері, спить у своїй кімнаті сном, схожим на смерть. Ці кілька сцен змінюють одна одну, взаємодіють, тривають рівно одну ніч, від останньої до першої електрички. Події змінюють взаємини між людьми. У книзі декілька відкритих щирих розмов, в яких герої розповідають одне одному про своє минуле. Однак не це головне. Нескладні філософські бесіди Муракамі не видаються банальними. Відразу розумієш, що автор не жартує. Кінець дня обертається на кінець світу. Сон Ері нагадує смерть. Розбудити її та місто може тільки минуле. У розмові з Такахасі Марі раптом згадує той єдиний момент, коли вони відчули себе справжніми сестрами. Консьєржка згадує чоловіка, що побив дівчину. Тільки минуле творить майбутнє, тільки з вчорашнього дня створено сьогоднішній ранок, тільки дрібниці й миттєвості змушують небуття відступити. Безумовно, текст заслуговує на ширшу увагу. Це ґрунтовно написаний роман. Всі сюжетні лінії виведені за межі оповіді. У кожного з героїв є власна передісторія, окреслено й подальший розвиток подій. «Після сутінок» — зразок, довільно обрана частина великого життя, дія відбувається протягом однієї ночі, в одному кварталі, з одними і тими ж людьми — триєдність витримана. Іноді автор підіймається на висоту пташиного лету і звідти нагадує читачеві, що розповідається одна з історій, яка відбувається в одному з міст: прийом нескладний, проте дієвий. «Після сутінок» про те, що й інші твори Муракамі, — самотність, подолання роз'єднаності, напівпорожні кафе, мінеральна вода та цигарки. Сам Муракамі — приховано-сентиментальний митець. Проте все сказане в романі ви-дається значнішим, ніж все сказане до цього.
Отже, аналіз доробку X. Муракамі, зокрема новел збірки «Привиди Лексінгтона», романів «Погоня за вівцею», «Dance, dance, dance...», «Після сутінок», дає можливість стверджувати, що митець розширив межі осмислення теми самотності у світовій літературі суто японським сприйняттям особистості, її місця і ролі в соціумі.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2007. – № 1. – С. 35-37.
Твори
Критика
- Еквівалентність та адекватність перекладів художньої літератури з японської мови (на матеріалі твору Харукі Муракамі «Мій улюблений супутник»)
- Жанрові особливості роману Х. Муракамі «Норвезький ліс»
- Поетика притчі в романі Харукі Муракамі «Післяморок»
- Проблема самотності у творах Харукі Муракамі
- Роман Девіда Мітчелла «Сон № 9» як інтертекстуальне поле творчості Харукі Муракамі
Поділитися