Роман Девіда Мітчелла «Сон № 9» як інтертекстуальне поле творчості Харукі Муракамі
Є. А. Прасол
Протягом всього XX ст. Японія розширювала свої межі та рамки у всіх сферах своєї культурної та соціально-економічної діяльності. В результаті процесів глобалізації та транскультуралізації сформувалась, як вважає Р. Барт, система знаків під назвою «Японія. Стає все важче ідентифікувати чи співвідносити образ Японії з якимось конкретним чи специфічним явищем.
Образ Японії у творах мистецтва та літератури часто оточений орієнталістськими стереотипами, які, як вказує Е. Саїд, були складені здебільшого в Європі і Північній Америці. Відомо, що існує два різних напрямки орієнтального дискурсу щодо Японії: традиційний орієнталізм і техно-орієнталізм. У рамках цих концепцій Захід сам говорить за Іншого (не-Захід), не дозволяючи йому говорити самому за себе. Проте у відношенні дискурсу «інаковості» Японії існує і таке цікаве явище, як самоорієнталізація цієї країни через інтерналізацію західного орієнтального дискурсу, завдяки якому Японія ідентифікує себе і будує свою власну ідентичність.
Як зауважує Б. Т. Пасадос, Японія стала «означальним, яке перегуржене кодами та мінливим сузір’ям відносин, через призму яких її уявляють».
Так, в західній культурі образ Японії все частіше з’являється в кінематографі та в творах європейських авторів. Фільми на кшталт «Останній самурай», «Сьогун», «Загублені в перекладі», «Щоденники гейші» тощо змальовують екзотичну країну, яка приваблює європейців своєю інаковістю. Романи західних письменників, в яких тематизується Японія чи японці (Сюзан Баркер «Сайонара», Том Роббінс «Вілла «Інкогніто»», Т. Коррагесон-Бойл «Схід є Схід», Ієн Бенкс «Канал снів») також репрезентують образи сучасної Японії. Поряд з грунтовними науковими працями, в яких вивчаються явища сучасної японської культури (Каратані Кодзін, Акіра Асада, Macao Мійосі, Ж. Дерріда, Р. Барт, Тацумі Такаюкі, Сюзан Нап’єр), можна спостерігати все ті ж самі очікування екзотичності від японської культури.
Тацумі Такаюкі зазначає, що японська література відома імпортом і запозиченнями з інших культур і наголошує на такому феномені: чим більше західних постмодерністських текстів перекладається, тим більшої синхронічності набувають літературні процеси в самій Японії з західними літературами. Тобто логіка імітації замінюється логікою синхронічності. Таким чином, японська культура набуває явних рис Оксіденталізму, причому в своїй «синхронічності» доходить до того, що симулює канонічний дискурс Західного Орієнталізму.
У статті показані механізми руйнування усталених стереотипів в романі «Сон № 9» Девіда Мітчелла, який долає орієнталістський підхід, а загальним знаменником переосмислення стає інтертекстуальне поле творчості Муракамі.
Однією з провідних тем японської літератури в цьому столітті є пошук значення того, що значить бути японцем, особливо в епоху, яка бачила злети і падіння мілітаризму і занепад традиційної японської культури.
Найвідоміший письменник сучасної Японії Харукі Муракамі відповідає на це питання по-своєму. Його кращі твори займають межову зону між реалістичним зображенням та байками, детективним романом та науковою фантастикою. Він творить під виливом західної — особливо американської — літературної традиції, втілюючи в своїй творчості транскультуральні ідеї про буття сучасної людини у відкритому сучасному світі.
В іншій частині світу англійський письменник Девід Мітчелл (нар. 1969) намагається порушити традиційний орієнтальний підхід до опису Японії при одночасному збереженні своєї позиції в ролі британського спостерігача. Він використовує так звану «західну точку зору», яка помічає всі саме японські традиційні деталі та реалії, затребувані читацьким інтересом до екзотики, але в той же час автор намагається зруйнувати створені стереотипи. Підхід Мітчелла нагадує творчий метод Харукі Муракамі, якому властива і «японскість» і «не-японскість». У цій роботі проаналізовано роман Девіда Мітчелла «Сон №9» у співвідношенні з творчим спадком Харукі Муракамі в його спробі вийти за межі орієнтальних стереотипів щодо образу Японії та японців.
Творчість Девіда Мітчелла не вписується в конкретні жанри і варіюється від звичайної історичної белетристики, похмурого дистопічного роману і до літературного фарсу. В літературній критиці вже склалася традиція порівнювати письменника з такими фігурами, як В. Набоков та У. Еко, наголошуючи на постмодерністичності всіх романів автора.
Як зазначено в роботі Гіітера Чайлдса і Джеймса Гріна, роман Мітчелла «Сон № 9» представляє собою палімсест конкуруючих голосів та стилів, які циркулюють крізь призму взаємопов’язаних конструктів. У своєму романі «Сон № 9» він симулює японську літературу, яка симулює західні уявлення про Японію, і втілює в собі дискурс Західного Орієнталізму. Тобто самі стереотипи орієнталізму оксіденталізм стають симулякрами ігрової культури у величезному обширі гранскультури. Можна помітити, що серед багатьох алюзій та ремінісценцій в романі чільне місце посідають прямі та непрямі референції до творчості X. Муракамі. Сам Мітчелл заявляє, що виніс важливий урок з романів Муракамі, підкреслюючи, що «Haruki Murakami’s novels show how literature can marry popular culture to cook up humour and metaphor».
Мета статті - проаналізувати як основні теми, так і специфічні нарративні стратегії, що споріднюють роман Мітчелла з творчістю японського письменника. Образ Японії у Муракамі створюється за допомогою насиченістю західними брендами. Герої Муракамі п’ють каву та пиво, їдять гамбургери та спагеті. Мітчел в романі поєднує коди західної культури і традиційної японської культури в сучасній Японії. Так, Ейдзі п’є каву в кав’ярні і зелений чай вдома, курить американські цигарки, грає у футбол, слухає Джона Леннона і знаходиться (як в реальності, так і в своїх фантазіях) в футуристичному постіндустріальному Токіо (який у його фантазіях наближається до образу, поширеного в жанрі кіберпанк). Після закінчення зміни у піцерії він снідає в МакДональдсі з японською дівчиною, яка грає європейську класичну музику на фортепіано. Його батько продає меч, що був залишений у ролі сімейної реліквії від двоюрідного діда Ейдзі - пілота-камікадзе. У кав’ярні старий занурений у відеоігри, а герой про себе називає його Мao Дзи. В університеті аспірант комп’ютерного відділення конструює віруси, а у відеомагазині крутяться касети з «Тітаніком» та «Тим, хто біжить по лезу», в той час як якудза їдять суші, п’ють саке, співають в караоке та грають в боулінг живими людьми.
Назва роману «Сон № 9» інтертекстуально відсилає читача до відомої пісні Джона Леннона. Знаменно, що назва роману Муракамі «Норвезький ліс» є також відсилкою до відомої пісні «The Beatles». Серед творчого спадку Муракамі знаходимо й інші твори, де в ролі назви використано назву відомої естрадної пісні: 1963/1982 年のイ パネマ娘 – боссанова The Girl from Ipanema,国境の南、太陽の西 – перша частина назви роману South of the Border (пісня Жан Отрі, Френк Сінатра). Таким чином, такого роду інтертекстуальність «в третьей степени» назви роману Мітчелла відсилає підготовленого читача до творчості X. Муракамі, який сам у своїх творах удосталь цитує інших письменників і наповнює свої тексти всілякими культурними (в т. ч. маскультурними) кодами.
Протягом аналізу ми виділили декілька головних співзвучних тем, властивих обом авторам та цілу низку запозичених кодів.
Серед наскрізних тем у Мітчелла та Муракамі зазначимо наступні.
Пошук. У цьому контексті найбільше сходжень проступає з романом «Хроніки заводного птаха». В основі сюжету творів Мітчелла та Муракамі — пошук, Міяке розшукує батька, герой Муракамі Тору Окада — зниклу жінку (проте роман починається з того, що герой вирушає на пошуки кота, і у такий спосіб автор вводить пародійну сюжетну лінію). Також на сюжетному рівні бачимо зв'язок і з іншим твором Муракамі — «Кафка на пляжі», в якому також представлено конфлікт батька і сина – але в даному творі зображена втеча від батька, а не пошук.
Тематизація Другої світової війни. Обидва героя читають спогади про Другу світову. В «Хроніках» це особисті спогади, викладені в листах до головного героя; у «Сні № 9» це щоденники двоюрідного діда, котрий загинув на війні. Узагалі тема війни виявляється однією з багатьох проблем, які підіймають письменники у своїх творах. Але є і суттєва різниця у висвітленні цих тем – у Муракамі вона представ як викриття насильницької агресії Японії в Другій світовій війні; у Мітчелла – як зображення Японії, якої вже не існує, але існує зв’язок поколінь. Проте тему агресії та жорстокості японців Мітчелл також не минає і втілює її в образах сучасних якудза.
Тема (великої) води. Ця тема багато в чому пов’язана з попередньою (війна, жорстокість та смерть, втрата).
У романі X. Муракамі важливою особливістю поетики стають так звані «водні» знаки: висохлі криниці (тобто вода як відсутність); героїня Мальта Кано, яка вивчала воду і всі її прояви; розповідь Хонди-сана (про ріку у Номонхана і спрагу солдат) та його застереження щодо води; інцидент з човном безіменної жінки, з якою колись працював герой; смерть у ванній кімнаті; Халкін-Гол (спогади лейтенанта Мамії); спогади Мускатного Горіха (перетин моря з материку до Японії у 1945).
В романі Мітчелла образ «водної» стихії – жанроутворюючий принцип. З водою пов’язані не менш тривожні та жорстокі події: смерть Андзю і двоюрідного діда Субару; тихоокеанські пригоди Субару (підводні човни, смерть у воді); міфологічне перетинання води (від острова до «великої землі»), яке повторюються двічі (подорож Ейдзі на сусідній острів на футбольну гру та повернення додому, щоб дізнатися про смерть сестри та поїздка до Токіо на пошуки батька і повернення на рідний острів). Також у цьому контексті цікавими представляються і фантазії Ейдзі під час зливи в Токіо, коли він марить потопленням великого міста, спасінням гарної офіціантки (уявна спроба врятувати у такий спосіб Андзю) та власною загибеллю (як своєрідний обмін – власне життя за життя сестри та спроба в буквальному смислі змити з себе почуття провини – ціною власної - хоч і уявної - смерті).
Серед загальних кодів, що проходять крізь творчість Муракамі та дублюються в романі Мітчелла наведемо наступні:
Фетишизація частин тіла. X. Муракамі - Кікі із «Полювання на овець» та «Денс, денс, денс». Д. Мітчелл – Ай Імадзьо привертає увагу Ейдзі своєю прекрасною шиєю, яка не дає спокою головному герою протягом усього роману.
Лікарня в горах для душевнохворих. В романі Мітчелла це місце пов'язано з матір’ю Ейдзі, яка проходить реабілітацію та шле йому сповідальні листи з відвертими зізнаннями щодо певних моментів його дитинства та її вчинків в той період їх життя (справа в тому, що вона одного разу намагалася вбити малого Ейдзі, про що і вирішила зізнатися йому). Образ гірської лікарні займає важливе місце і в романі X. Муракамі «Норвезький ліс», куди відправляється подруга головного героя, яка також надсилає звідти відверті листи.
Незвичайні імена. Тут варто згадати персонажів X. Муракамі, таких як Мальта і Крита Кано, Кориця та Мускатний Горіх («Хроніки заводного птаха»), Аомаме («1Q84»)，Криса («Трилогія Криси»). В романі Д. Мітчелла це перш за все Ейдзі Міяке, який неодноразово натякає, що його ім’я пишеться незвичними ієрогліфами. Імена всіх близьких до Ейдзі персонажів можна трактувати в безпосередньому зв’язку з «я» головного персонажа: Андзю - «and you», Ай - «I», Юдзу - «you too». Таким чином, всі вищезазначені персонажі виступають своєрідними варіантами альтер-его самого Ейдзі, починаючи з його загиблої сестри-близнюка Андзю — втраченої частинки себе, та заміщення через кохану та друга старшого брата.
Несподіваний телефонний дзвінок. Цей код зустрічається в багатьох романах Х. Муракам, варто відмітити «Хроніки» та «Норвезький ліс», з якими найбільш тісно пов’язаний «Сон № 9». Так, Тору Окада дзвонять незнайомі жінки, він отримує якісь надзвичайні повідомлення по телефону. В романі Мітчелла цей код подається, здавалося б, в іронічному руслі - герою в його безсонну ніч телефонує незнайомий чоловік, начебто помилившись номером і заказує чудернацьку піццу, потім довго вибачається та пояснює свій такий несподіваний вибір. І наприкінці роману Ейдзі відвозить таку ж саму піццу своєму батьку, не відкриваючи себе. Тобто здавалося б неважливий телефонний дзвінок потім допомагає Ейдзі зрозуміти, що його батько, якого він так відчайдушно розшукував, можливо, випадково сам дзвонив йому.
Коти, щезлі коти, бесіди з котами. Коти найбільшої уваги привернули в романах Муракамі «Кафка на пляжі» та «Хроніках». Так, в першому з творів, є навіть герой, який вільно спілкується з котами. В «Хроніках» все починається з того, що у героя зникає кіт і він відправляється його розшукувати, і потім цей пошук продовжується пошуками власної жінки. Також коти широко представлені і в «1Q84». В романі Мітчелла герой, приїхавши до Токіо, «знайомиться» з кішкою, що сама приходить до нього. В якусь мить кішка зникає — і герою здається, що вона померла, проте через деякий час до нього знову приходить кішка, і так і неясно, чи то та сама зникла кішка, чи то інша.
Старі платівки з джазом. Цей код представлено в усіх романах Муракамі. У Мітчелла тут можна побачити деяку інтерпретацію – герой живе у чоловіка, котрий володіє відеопрокатом і постійно дивиться старі плівки з ретро-фільмами. В якийсь момент Бунтаро з дружиною їдуть на відпочинок, і Ейдзі деяким час сам продає фільми, дивлячись старі (західні) фільми на кшталт «Касабланки».
Нудьга та туга великого міста. Цей код знов-таки представлений в цілій низці романів Муракамі, проявляється в нескінченних розмовах героя з барменами, з сусідськими підлітками і т. д. В романі Мітчелла ця туга та неспокій підкреслюється ще й тим, що герой - виходець з далекої провінції і не звиклий до таких темпів та образу життя.
Токіо вночі. Цей код безпосередньо пов’язаний з попереднім, бо нудьга та туга яскравіше проявляються в героїв саме вночі. У Муракамі є навіть цілий роман, присвячений саме нічному місту – «ア フタタ'一'ク» (відомий в російському перекладі як «Послемрак»). У Мітчелла також зображено багато сцен нічного Токіо, що включає в себе або безсонні ночі Ейдзі (повністю друга глава роману, Lost Property), або зображення сцен агресії та світу якудза — що доповнює та надає певного забарвлення образу нічного Токіо.
Таємні переходи. У Муракамі – і переходи в «Країні чудес без гальм», і переходи крізь сон в «Хроніках», і чудні сходи з траси, що ведуть в інший світ в «1Q84». У Мітчелла – це підступи до бару «Дама Пік», який нічим особливим не відзначений в будівлі, де розташований. Це і сходи до запасного виходу з лавотелю, в пастку якого потрапляє герой і вихід з якого також знаходить досить несподіваним шляхом.
Залізнична станція. Герої Муракамі досить часто кудись від’їжджають, в «Хроніках» це місце пов’язане з Маєю сусідським підлітком, з якою так багато часу проводить Тору. В романі Мітчелла герой деякий час працює на залізничному вокзалі, у відділі з символічною назвою «Lost Property», що постійно нагадує герою про втрату - загиблу сестру. Також на вокзалі він знайомиться з певними людьми, які потім грають свою роль в його житті.
Біганина, біг, втеча. Серед творів Муракамі можна навести «Країну чудес без гальм», де герой рятує своє життя, «Кафку», де підліток втікає з дому та від батька. У Мітчелла герой навпаки прямує до Токіо в пошуках батька, тобто тікає з рідного острова, потім – з неоплаченого готелю від якудза — і наприкінці роману, почувши страшну звістку про землетрус в Токіо (герой знаходиться на рідному острові), він починає бігти (чим роман і завершується).
Надзвичайні сили та паралельні світи. У Муракамі: дивні черепи та жаббервоги з «Країни чудес без гальм», надзвичайні здатності головного героя. У творі «Кафка на пляжі» - вміння розмовляти з котами. В «Хроніках» — різноманітні подорожі снами. Загалом – світ колодязів. «1Q84» - чарівний народець little people, екстрасенсорні здатності лідера секти. У Мітчелла – його власні фантазії, в яких існують репліканти із кіберреальності, Бог, який стирає Бельгію з поверхні землі, і «реальний» договір з богом Грому, наслідком якого (в уяві Ейдзі) і була смерть сестри, яку бог взяв як винагороду за виконану обіцянку. Також до паралельного світу можна віднести і світ казки про Цапа-письменника.
Ряд кодів, перейнятих Мітчеллом у Муракамі, можна продовжити: безликий злодій, чудернацький секс, загадкова жінка, почуття, що тебе переслідують, вільний простір. Також варто зазначити і такий прийом, як переривання сюжету вставними самостійними нарративами.
Якщо мати на увазі зазначені вище творчі прийоми Муракамі (орієнтація на попкультуру, інтертекстуальність, цитатність), то переробка Мітчеллом творів Муракамі та їх подвоєння в «Сні № 9» демонструють багатонаправленість транснаціональних потоків культури і їх репрезентації у художньому творі. Зображення Японії в романах Муракамі наводиться в термінах західної культури, а відтворення подібного прийому в романі Мітчела ще більше розмиває уявлення про те, що є японське в тексті, а що ні. Тобто сама Японія як у творчості Муракамі, так і у творчості Мітчелла стає, якщо скористатися термінологією Ж. Бодрійяра, симулякром. Поняття Бодрійяра можна розширити до транскультурних масштабів і проблеми образу національної культури в умовах глобалізації.
Японський світ культового японського автора просвічує на різних рівнях роману англійського письменника: гра слів, гра з читачем, розвиток таких «муракамівських» рис, як «легкість», «поверховість» і одночасне розкриття вічних тем і образів (пошук коханої, блукання в лабіринті власного «я», сон-життя, реальність-ілюзія). Для Мітчелла, котрий добре знає Японію і захоплюється нею, творчість Муракамі стає важливим інтертекстуальним ресурсом для розуміння сучасної Японії та японського національного характеру.
Дублювання Мітчеллом уявлень Муракамі про Японію стає в результаті нарративом не про реальну Японію, а скоріше самореференціальним текстом про фантазії на тему Японії. Роман Мітчелла неможна читати поза фокусом інтертекстуального поля всієї творчості Х. Муракамі. Важливо підкреслити, що йдеться не про окремий роман, а про константи всього творчого спадку Муракамі. Інтертекстуальність тут – не фон, а центр усієї композиції роману Мітчелла. Водночас це і нарратив про неможливість справжнього і оригінального досвіду під назвою «Японія» за межами її глобального трафіку.
Л-ра: Наукові записки Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. Серія : Літературознавство. – Київ, 2014. – Вип. 1 (77). – Ч. 1. – С. 132-143.
Твори
Критика
- Еквівалентність та адекватність перекладів художньої літератури з японської мови (на матеріалі твору Харукі Муракамі «Мій улюблений супутник»)
- Жанрові особливості роману Х. Муракамі «Норвезький ліс»
- Поетика притчі в романі Харукі Муракамі «Післяморок»
- Проблема самотності у творах Харукі Муракамі
- Роман Девіда Мітчелла «Сон № 9» як інтертекстуальне поле творчості Харукі Муракамі
Поділитися