Харукі Муракамі. Хроніка заводного птаха
(Уривок)
Частина перша
"СОРОКА-ЗЛОДІЙКА"
Червень — липень 1984 р.
1
Заводний птах у вівторок
Шість пальців і четверо грудей
Коли задзвонив телефон, я варив на кухні спагеті, насвистуючи увертюру із "Сороки-злодійки" Россіні, що лилася з радіоприймача. Як на мене, така музика якнайкраще підходить для приготування спагеті.
Я завагався: чи не пропустити дзвінок повз вуха? Тим паче що спагеті ось-ось мали зваритися, а Клаудіо Аббадо саме тоді намагався підвести Лондонський симфонічний оркестр до музичного апогею. Однак я таки здався: зменшив вогонь на плиті, зайшов у вітальню й підняв слухавку. Бо згадав, що, може, хтось із знайомих запропонує нову роботу.
— Приділіть мені десять хвилин, — раптом сказала жінка у слухавці. Я добре запам'ятовую людські голоси, але цього я собі не пригадував.
— Вибачте, а кому ви дзвоните? — ввічливо поцікавився я.
— Вам, звичайно. Приділіть мені лише десять хвилин, і ми зможемо порозумітися, — відповіла жінка. Її голос звучав низько й м'яко, але невиразно.
— Порозумітися?
— Зрозуміти настрій одне одного.
Я витягнув шию і крізь двері зиркнув у кухню — з каструлі підіймалася біла пара, а Аббадо не переставав диригувати "Сорокою-злодійкою".
— Пробачте, але я зараз варю спагеті. То чи не могли б ви передзвонити пізніше?
— Спагеті? — здивувалася жінка. — Ви варите спагеті вранці о пів на одинадцяту?
— А яке вам до того діло? — сказав я роздратовано. — Я сам вирішую, коли й що мені їсти.
— Ваша правда, — відповіла вона сухим, байдужим голосом. Дивна річ — як різко змінився тембр її голосу при найменшій зміні настрою. — Ну гаразд, я подзвоню пізніше.
— Постривайте! — поспішив я сказати. — Якщо ви задумали якусь хитрість, аби щось рекламувати, то дарма дзвоните до мене. Я — безробітний і нічого не купую.
— Не турбуйтесь. Я знаю.
— Знаєте? Що знаєте?
— Знаю, що ви безробітні. Це мені відомо. Отож негайно йдіть і доварюйте свої дорогоцінні спагеті.
— Слухайте, чого ви, власне… — Зв'язок на цьому обірвався. Надто раптово.
Якийсь час, завмерши на місці, я розгублено дивився на слухавку в руці, аж поки не згадав про спагеті. Вернувшись на кухню, я вимкнув газ і пересипав вміст каструлі в бамбуковий кошичок. Через цей дзвінок спагеті трохи розварилися, але не настільки, щоб від цього впадати у відчай.
"Порозумітися? — думав я, уминаючи спагеті. — Зрозуміти настрій одне одного за десять хвилин?" Я не міг збагнути, що вона збиралася сказати. Може, це просто хтось пожартував? Або випробовував новий трюк, щоб нав'язати свій товар? Так чи інакше, це мене не обходить.
Повернувшись у вітальню, я вмостився на дивані й, читаючи книжку з бібліотеки та раз у раз поглядаючи на телефон, занепокоївся: "Про що можна порозумітися за десять хвилин?" Власне, що можна дізнатися людям одне про одного за десять хвилин? Якщо добре подумати, то виходить, що жінка від самого початку начебто була впевнена, що їй вистачить десяти хвилин. Ніби дев'ять хвилин було замало, а одинадцять — забагато. Так поводилася, немов варила спагеті.
Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.
Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.
Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все-таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.
Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.
— Як маєшся?
— Чудово.
— Що робиш?
— Щойно закінчив прасувати.
— Щось сталося? — В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.
— Нічого. Просто сорочки випрасував. — Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. — А чого ти дзвониш?
— Ти вірші вмієш писати?
— Вірші? — здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?
— Я знаю одного видавця, що випускає часопис для дівчат. Так-от, вони шукають когось, хто вибирав би й правив вірші, прислані до редакції. А ще він мав би щомісяця писати коротенького вірша для титульної сторінки. За таку просту роботу непогано платять. Звичайно, працювати доведеться не весь день, а якщо робота йтиме добре, то, можливо, вони підкинуть щось відредагувати…
— Проста робота? — перепитав я. — Постривай! Я шукаю чогось юридичного. Хіба коли-небудь заходила розмова про те, що я вмію правити вірші?
— А хіба ти не казав, що начебто щось писав у середній школі?
— Звичайно, писав. Для шкільної стінгазети: чий клас виграв у футбол або як учитель фізики впав зі сходів і потрапив у лікарню. Загалом, усякі дрібниці. Але не вірші. Віршів я не вмію писати.
— Це правда, але я не кажу про високу поезію, а про простенькі віршики для школярок. Ніхто не вимагає, щоб вони залишилися в історії літератури. Якщо постараєшся, вони в тебе вийдуть. Зрозумів?
— Та ніяких віршів я не напишу, навіть якщо постараюся! Ніколи не писав їх і не збираюся писати, — відрізав я.
— Гаразд, — із жалем сказала дружина. — А хіба ти не знаєш, що знайти якусь юридичну роботу важко?
— Знаю. Ось чому почав усюди розсилати запити. Скоро мають надійти відповіді. Якщо нічого путнього не прийде, знову почну думати.
— Нехай буде по-твоєму. До речі, який сьогодні день?
Я задумався.
— Вівторок?
— Ну то, може, зайдеш у банк — заплатиш за газ і телефон?
— Зайду. І водночас куплю що-небудь на вечерю.
— Що збираєшся готувати?
— Ще не вирішив. У супермаркеті щось придумаю.
— Слухай, — мовила вона серйозно, — я от гадаю, що тобі не варто спішити з пошуком роботи.
— Чому? — здивовано спитав я. Схоже на те, ніби всі жінки на світі дзвонять по телефону, щоб приголомшити мене. — Страховка від безробіття скоро закінчиться. Вічно байдикувати, мабуть, не годиться.
— Це правда, але ж мені підвищили зарплату, та й шанси на побічну роботу добрі. А ще ж у нас є заощадження, тож цілком проживемо, якщо не шикуватимемо. Тобі що, набридло сидіти дома й поратися на кухні? Таке життя тобі не до вподоби?
— Не знаю, — чесно відповів я. Я справді не знав.
— Тоді як слід над цим подумай, — сказала дружина. — До речі, кіт повернувся?
Кіт. Про нього я зовсім не думав від самого ранку.
— Ні, ще не повернувся.
— Може, пошукаєш у сусідніх дворах? Його нема вже цілий тиждень.
Я промимрив щось невизначене й знову переклав слухавку в ліву руку.
— Мабуть, вештається коло порожнього будинку в кінці доріжки. У дворі, де стоїть кам'яна статуя птаха. Бо я його там кілька разів бачила.
— У кінці доріжки? — запитав я. — Коли це ти туди ходила? Ти мені про це ні разу не казала…
— Ой, вибач, мушу бігти! Робота чекає. Не забудь про кота.
Розмова урвалася. Я знову подивився на слухавку й поклав її на місце.
"І чого це Куміко заманулося туди ходити?" — подумав я. З нашого двору можна було потрапити на доріжку, лише якщо перелізти через стіну з бетонних блоків. Але навіщо це робити?
Я зайшов на кухню напитися води, потім подався на веранду — перевірити, чи залишилася в мисці їжа для кота. Купка сушених анчоусів не зменшилася ні на одну штуку з минулого вечора. Кіт не приходив. Я стояв на веранді й споглядав наш садок у променях раннього літа. Садок не з тих, що заспокоюють душу. Сонце зазирало сюди на зовсім короткий час, а тому земля там завжди була чорна й волога. З кущів у кутку росли тільки дві чи три непоказні гортензії, цвіт яких мені дуже не подобався. По сусідству видніло кілька дерев, і звідти долинав скрипучий крик якогось птаха, схожий на скрегіт накручуваної пружини. Ми прозвали його заводним птахом. Таке ймення дала йому Куміко. Справжнього імені ми не знали. Так само, як і його вигляду. Однак заводний птах щодня прилітав на сусідські дерева й накручував пружину нашого спокійного маленького світу.
"Ой, треба шукати кота!" — подумав я. Я завжди любив котів. І нашого також. Але коти живуть своїм, котячим життям. Вони зовсім не дурні тварини. Якщо кіт пропав, значить, захотів кудись навідатися. Якщо зголодніє і втомиться, повернеться додому. Урешті-решт все-таки треба пошукати нашого кота, щоб заспокоїти Куміко. Усе одно зайнятися не було чим.
На початку квітня я звільнився з юридичної контори, в якій пропрацював досить довго. Звільнився без особливих причин. Не скажу, що робота мені не подобалася. Вона мене не захоплювала, але за неї добре платили, та й атмосфера в конторі була дружня.
Якщо казати коротко, у цій конторі я виконував роль професійного хлопчика на побігеньках. Та я, здається, добре з нею справлявся. Можливо, я здаватимусь самовпевненим, але скажу, що маю талант до виконання практичних обов'язків. Схоплюю все на льоту, дію енергійно, не скаржуся, а до того ж, я — реаліст. От чому, коли я сказав, що хочу звільнитися, мій начальник (власник адвокатського бюро типу "Батько й син") навіть запропонував мені невелику прибавку до зарплати.
Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов'язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. "Якщо звільнятися, то лише зараз", — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.
За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.
— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.
Я також мовчав, поки Куміко не сказала:
— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.
Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід.
(У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником-ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.
Ось так я кинув роботу.
Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу. Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.
— Ну що, уже доїли спагеті? — спитала жінка.
— Доїв, — відповів я. — Але тепер мені треба шукати кота.
— Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.
Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.
— Гаразд, але тільки десять хвилин.
— Тепер ми зможемо порозумітися, правда? — спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.
— Як же це так, — спитав я, — що десять хвилин вистачить?
— Можливо, що десять хвилин — це більше, ніж ви думаєте.
— Ви впевнені, що ми знайомі?
— Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.
— Де? Коли?
— Десь, колись, — відповіла вона. — Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?
— Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.
— Наприклад?
— Скільки мені років?
— Тридцять, — відразу відповіла вона. — Тридцять років і два місяці. Досить?
Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.
— Тепер ваша черга, — сказала вона спокусливо. — Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?
— Не уявляю.
— Ну, спробуйте.
Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п'ять секунд.
— Ніяк не уявляю, — повторив я.
— Ну, то я вам підкажу. Я — в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.
Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?
— Може, краще, щоб я одягла сорочку? Або натягнула панчохи? Це на вас подіє?
— Та мені до цього байдуже. Робіть, що вам заманеться. Можете що-небудь надіти. Або залишитися голою. Вибачте, але такі розмови по телефону мене не цікавлять. У мене багато справ і…
— Десять хвилин. Нічого смертельного з вами не станеться, якщо витратите на мене десять хвилин. У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…
— Можете залишатися голою.
— Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?
— Так. Голою, — сказав я. Минуло чотири хвилини.
— Волосся на лобку в мене ще мокре, — сказала жінка. — Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м'яке. Чорне і м'яке. Погладьте.
— Вибачте, але…
— І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п'ять хвилин.
Судячи з її голосу, я зрозумів, що вона каже правду. Вона справді розкинула ноги на 10:05, а її лоно тепле й вологе.
— Погладьте губи. Пові-і-льно… І розкрийте їх. Пові-і-льно… Погладьте пучками пальців. Пові-і-льно… А тепер однією рукою пограйтеся моєю лівою груддю. Гладьте ніжно, знизу. Легенько стисніть сосок. Повторіть ще раз, ще раз… Поки я не скінчу…
Не сказавши ні слова, я поклав слухавку на місце. Розлігшись на дивані, я не відривав очей від телефону й глибоко зітхнув. Розмова з жінкою тривала хвилин п'ять-шість.
Через хвилин десять знову задзеленчав телефон, але цього разу я не брав слухавки. Продзвонивши п'ятнадцять разів, дзвінок замовк, і в кімнаті запала глибока, холодна тиша.
Незадовго до другої я переліз через бетонну огорожу нашого двору і спустився на доріжку. Ми так її називали, але це не була доріжка у своєму первісному значенні. Правду кажучи, навіть невідомо, якими словами її означити. Це навіть не була дорога. Бо в дороги є вхід і вихід. Вона кудись вас приведе, якщо ви по ній підете. А от наша доріжка не мала ні початку, ні кінця. З обох боків закінчувалася глухим кутом. Однак і глухим кутом її не назвеш. Адже у глухого кута є принаймні вхід. Сусіди для зручності назвали її просто доріжкою. Вона тяглася метрів триста між задвір'ям будинків. Її, завширшки один метр, можна було пройти лише боком у тих місцях, де витикалася вперед чиясь огорожа або лежало яке-небудь дрантя.
Мій дядько, який майже задурно здав нам в оренду свій дім, розповідав, що колись ця доріжка мала два кінці й служила провулком, що з'єднував вулиці. Однак у часи бурхливого економічного розвитку на вільних ділянках виросли ряди нових будинків і сильно звузили її. Людям не сподобалося, що хтось ходить у них попід вікнами або на задвір'ї, а тому в одному кінці її перегородили. Спочатку це був простенький паркан, але пізніше один мешканець, розширюючи свій двір, наглухо закрив один кінець доріжки бетонними блоками. Наче у відповідь на це на іншому кінці з'явилася огорожа з колючого дроту, через яку не могли пробратися навіть собаки. Оскільки люди перестали користуватися нею для проходу, то ніхто із сусідів не скаржився, що вона перегороджена. Вони навіть раділи, що це стане на перешкоді зловмисникам. Зрештою, доріжка не тільки стала схожою на покинутий канал, але й перетворилася на буферну зону між двома рядами будинків. Серед густого бур'яну на ній павуки снували своє липке павутиння.
Я ніяк не міг збагнути, чого це дружина туди вчащала. Сам я проходив тією доріжкою тільки разів два, а Куміко до того ж боялася павуків. "Ну гаразд, — подумав я. — Якщо вже Куміко сказала, що треба шукати кота на доріжці, то шукатиму". Адже набагато краще погуляти надворі, ніж сидіти дома й чекати телефонного дзвінка.
Страшенно яскраве сонце раннього літа поцяткувало доріжку тінями від гілля дерев, що нависали над головою. При повному безвітрі тіні мали вигляд плям, яким судилося бути навічно вкарбованими в поверхню землі. Сюди не проникав жоден звук, і здавалося, ніби чути, як під промінням сонця дихають травинки. По небу плило кілька хмаринок з виразними й простими обрисами, як на середньовічній гравюрі. Усе навколо в моїх очах набрало такої дивовижної ясності, що власне тіло наче розпливалося в безмежному просторі. Стояла страшна спека.
На мені була футболка, тонкі бавовняні штани й тенісні тапочки, але від тривалої ходьби під палючим сонцем у мене під пахвами й на грудях злегка виступив піт. Саме того ранку я вийняв футболку і штани з коробки, набитої літніми речами, а тому мені в ніс ударяв різкий запах нафталіну.
Сусідські будинки вздовж доріжки чітко ділилися на два види: старі й побудовані недавно. Нові загалом були меншими, із скромнішими земельними ділянками, так що жердини, на яких сушилася білизна, витикалися аж на доріжку, а тому мені доводилося пробиватися крізь ряди рушників, сорочок і простирадл. Звідкись долинав звук телевізора, десь спускали воду в туалеті, пахло стравами, приправленими кері.
Старі будинки, навпаки, майже не подавали ознак життя. Від доріжки їх відділяли живоплоти з різноманітних, майстерно посаджених кущів та ялівцю, крізь які прозирали дбайливо доглянуті садки.
У кутку одного саду стояла одна-однісінька брунатна засохла різдвяна ялинка. В іншому саду валялися найрізноманітніші дитячі іграшки як спогад про дитинство не однієї людини: триколісні велосипеди й кільця для кидання в ціль, пластикові мечі і гумові м'ячі, ляльки-черепахи й маленькі бейсбольні битки. У третьому саду висіло баскетбольне кільце, у четвертому стояли чудові садові стільці й керамічний столик. Стільці, колись білі, були так густо запилені, що здавалось, ніби ними ніхто не користувався вже кілька місяців, а може, й років. Стільницю обліплювали світло-фіолетові пелюстки магнолії, збиті дощем.
Крізь скляні двері з алюмінієвою рамою одного дому я добре бачив обстановку загальної кімнати. Оббитий шкірою диван із кріслами, великий телевізор, буфет (на якому розмістився акваріум з тропічними рибками та якісь спортивні кубки) й декоративний торшер. Кімната скидалась на сцену для постановки телеспектаклю. В іншому саду стояла велетенська буда з відчиненою дротяною сіткою, без собаки. Сітка випиналася вперед настільки, що здавалось, ніби зсередини на неї хтось тиснув упродовж не одного місяця.
Порожній дім, про який казала Куміко, містився трохи далі, за будинком із конурою. З першого погляду я зрозумів, що він порожній, і то давно — місяців зо два-три. Це був порівняно новий двоповерховий будинок, однак його наглухо зачинені дерев'яні віконниці постаріли, а металеве поруччя перед вікном другого поверху взялося червоною іржею. У маленькому саду стояла кам'яна статуя птаха. Вона містилася на постаменті, що доходив до грудей, щільно оточеному бур'янами. Високі стебла золотушника досягали його ніг. Птах — я не знав, до якого виду його можна віднести, — розправив свої крила так, немов збирався якнайшвидше злетіти з цього неприємного місця. Крім птаха, в саду не було жодних прикрас. Під стіною будинку лежало кілька старих пластикових садових стільців, а поряд кущ азалії красувався своїм червоним цвітом, навдивовижу фантастичним і яскравим. Усе інше, що потрапляло в поле зору, було бур'яном.
Я сперся на дротяну огорожу, що доходила мені до грудей, і якийсь час розглядав сад. Кращого місця для кота, напевне, не знайшлося б, але його я тут не бачив. І тільки самотній голуб, що вмостився на вершині телевізійної антени, нагадував про своє існування одноманітним туркотінням. Тінь від кам'яного птаха, розпавшись на окремі частини, лежала на густій зелені навколо статуї.
Я добув з кишені лимонну карамельку й, розірвавши обгортку, кинув у рот. Скориставшись звільненням з роботи, я перестав курити, а натомість не міг розлучитися з лимонними карамельками. Дружина застерігала, що я стану залежним від карамельок і зіпсую собі зуби, але я не міг без них обійтися. Поки я розглядав сад, голуб на антені воркував безперестанку — скидався на клерка, що ставить номер на купці документів. Я не знаю, як довго спирався я об дротяну огорожу.
Твори
Критика
- Еквівалентність та адекватність перекладів художньої літератури з японської мови (на матеріалі твору Харукі Муракамі «Мій улюблений супутник»)
- Жанрові особливості роману Х. Муракамі «Норвезький ліс»
- Поетика притчі в романі Харукі Муракамі «Післяморок»
- Проблема самотності у творах Харукі Муракамі
- Роман Девіда Мітчелла «Сон № 9» як інтертекстуальне поле творчості Харукі Муракамі
Поділитися