Поетика притчі в романі Харукі Муракамі «Післяморок»

Поетика притчі в романі Харукі Муракамі «Післяморок»

Е. М. Тищенко

Говорячи про сучасну літературу, важко оминути увагою ім’я Харукі Муракамі. Як автор інтелектуальної масової прози він відображає в своїй творчості найактуальніші ідеї сучасності, філософські дилеми, які бентежать суспільство. Окрім цього, діючи в межах літератури постмодерну він має змогу вільно експериментувати з художніми формами у своїх творах, що дає йому можливість створювати власну неповторну поетику.

Написання кожної його книги, як зазначає Муракамі, потребує «ступати до темряви», де він спостерігає, запам’ятовує і записує побачене. Його ранні твори описують як основані на «індивідуальній темряві», тоді як пізніші, такі як «Післяморок», беруть за основу історії, що викривають темряву, приховану в соціумі. Про цей роман слід думати скоріше як про уламки спогадів, або настроїв, в яких атмосфера набагато важливіша за сюжет.

Загалом структура тексту типова для притчового твору. Окрім фрагментарності чітко проявляється відсутність розмежування на окремі сюжетні компоненти. У творі «Післяморок» можна виділити три основні компоненти, типові для притчового твору: зав’язка у вигляді спостерігання за містом з висоти пташиного польоту; основні події та діалоги, в яких викривається загальна ідея твору, виражена словами самих героїв, при цьому дидактична роль автора відсутня, адже з тексту неможливо дізнатись нічого про його власне ставлення до подій; та завершальна частина, яка являє собою і кульмінацію, і розв’язку подій, в якій оповідь повертається до свого початкового стану, в якому ми спостерігаємо за містом з висоти, ніби за велетенським організмом, складеним із тисяч людських життів у ньому.

Окрім цього, Муракамі вдається до чіткого об’ємно-прагматичного членування тексту, в тому числі й за допомогою часу. Кожний розділ починається зображенням годинника із вказанням певного часу. Окрім цього, протягом усього твору увага читача неодноразово звертається на даний елемент оповіді. Окрім безпосереднього вказання часу, Муракамі також вдається до відсилок до нього через вторинні явища, такі як: початок руху поїздів уранці або ранковий випуск новин.

Прагматичність та лапідарність, характерна для класичного притчового твору, відходить на другий план лише в ті моменти, коли автор вдається до типового постмодерністського нехтування стислістю тексту та включає до оповіді багаті деталями та метафорами описи ключових для створення в тексті певної атмосфери моментів. Важливість подібного нехтування автором-постмодерністом канонами класичної притчі обґрунтована тим, що притчовий твір постмодернізму тримається на атмосферній єдності твору. За рахунок нехтування власною дидактичною роллю автора, Муракамі розширює описовий контекст твору та зменшує долю власних міркувань оповідача, що є характерною рисою постмодерністської притчі.

Фрагментарний текст притчі пронизаний певними лейтмотивами, які пов'язуються між собою окремі його частини з допомогою лексичних одиниць, які, виступаючи у вигляді постійного фонового повтору, налаштовують читача на певну атмосферу.

Лейтмотив твору «Післяморок» на лексичному рівні постійно підтримується трьома ключовими елементами: світлотінню, звуком та часом. Увага читача таким чином акцентується на різних деталях оповіді. На поступовому згущенні тиші та темряви на вулицях. На усамітненні вулиць міста та переході зі світанком від непроглядної темряви до млявої ранкової метушні. Та на ранковому спокої, який приносить із собою новий день, стираючи події минулої ночі.

Автор відмічає закономірність зміни темряви на світло, тиші на галас, які являють собою звичний хід речей, полярні аспекти життя світу, між якими вагається людина протягом свого існування. Таким є типове для притчі епохи постмодерну екзистенціальне питання, перед яким постають герої притчі.

Герої романів Муракамі — звичайні люди. Увага читача таким чином зосереджується не на зовнішніх та особистісних особливостях персонажів, але на ситуаціях, в які вони потрапляють. В центрі притчі ставиться людина, яка знаходиться на порозі певного важливого вибору, проблемної ситуації.

Марі протягом роману проходить шлях від нічного Денніз, через темряву Токійських вулиць, і повертається туди, де вона і повинна бути. Додому. Зважаючи на це, взявши її історію за окрему притчу, розповідь про Марі можна деякою мірою порівняти із Біблейською притчею про блудного сина. Характерною рисою постмодерністської притчі можна вважати включення до її контексту окремих епізодичних притч, з яких складається одне цілісне оповідання. Таким чином, включення подібної алюзії на біблейського блудного сина можна вважати притчею в притчі в контексті роману «Післяморок».

Окрім цього, як автор-постмодерніст Муракамі схильний вдаватися до включення до свого тексту певної художньої деталі, яка часто виконує функцію об’єднуючого наскрізного композиційного елемента. В притчі «Післяморок» було виділено два ключові символи, характерні для творчості Муракамі: символ дзеркала та символ сну. Обидва символи у творах Муракамі ніби розділяють реальність його всесвіту на дві окремі протиставлені частини. М. Бахтін, окрім цього, трактує дзеркало як засіб самооб’єктивації,за допомогою якого стає можливим осмислювати самого себе.

Через символ дзеркала Муракамі поєднує Марі та Сіракаву, коли спочатку ми спостерігаємо Марі у вбиральні нічного кафе, а після — Сіракаву в туалеті офісу, де відображення героїв відділяються від них та здаються чимось неоднозначним або навіть неповноцінним. Муракамі таким чином через символ дзеркала ставить перед читачем проблему самоідентифікації героями самих себе.

Украй важливим, окрім цього, у контексті творів Муракамі є символ сну. Так, у романі «Післяморок» він слугує своєрідною рамкою, яка обрамляла сюжет, який (згідно з канонами притчі постмодерну) по параболі починається та закінчується сном двох сестер.

У зв’язку зі специфікою побудови та поетики сну сам епізод із ним можна вважати окремою притчею в контексті цілого твору, що ми можемо спостерігати на прикладі історії Ері Асаї в притчі «Післяморок». У ній Муракамі ставить перед читачем питання про ефемерність межі між сном і дійсністю, подібно до аналогічної ситуації із дзеркалом. Подібні мотиви яскраво відображають ідеї постмодернізму, який ставить під сумнів оточуючу реальність, граючись її сприйняттям та подачею.

Слід зазначити також важливість способу передачі сюжету в романі. Неодноразово дослідниками його творчості була відмічена тенденція до написання твору від першої особи, що є досить характерним для епохи постмодерну. При цьому автор в ньому не є джерелом абсолютного знання, виконуючи роль. «Бога». Він є лише оповідачем, який скутий правилом невірування, мовчазний об’єктив камери, який передає нам побачене таким, як воно є, лишаючи на наш розсуд те, які ж необхідно із побаченого зробити висновки Що є досить характерним прийомом, до якого вдаються автори-постмодерністи.

У своїй творчості Муракамі (як яскравий представник постмодернізму) постійно звертається до різного роду інтертекстуальності. В його творах ми знаходимо посилання на роботи класиків літератури, на сучасну поп-культуру, на міфологію, філософські ідеї та навіть звичайні відомі всім казки.

Так, Марі Асаї в контексті загадкових подій твору можна порівняти із Керроллівською Алісою. І якщо «Країну чудес без гальм...» Муракамі сприймати як інтерпретацію «Аліси в країні чудес», тоді «Післяморок», безумовмо, - постмодерновий варіант твору «Аліса в задзеркаллі». Ніби у викривленому дзеркалі, в цей час все в місті гіперболізується.

Вдаючись до пастіші, Муракамі виявляє тісний зв’язок власних ідей зі всією історією людського художнього мистецтва, що є чітким відображенням постмодернової ідеї загального взаємозв’язку всього у всесвіті, включаючи творчість, людські думки, погляди на світ та морально-етичні дилеми, перед якими раз за разом постає людина на своєму життєвому шляху.

Особливо важливим є те, як подаються діалоги в творчості Муракамі.

Герої його творів говорять вільно та спокійно, але, якщо прислухатися, дещо неприродньо. Діалоги нагадують скоріше замасковані під розмову монологи.

Несподівано викривальні, але при цьому досить вільні, щоб читач мав змогу домислити сенс і контекст сказаного, що цілком відповідає традиційній схильності притчі до недомовленості. В їх словах, як було помічено дослідниками творчості Муракамі, є щось від Чеховських творів.

Розглядаючи буденність героїв творчості Муракамі, неможливо не помітити також глибоку інтегрованість у нього звичних нам речей. Муракамі в poмані «Післяморок» зображує сучасний Токіо з його магазинами, ресторанами, фаст-фудами, західною поп-музикою. Автор детально описує дрібниці з буденного життя героїв. Окрім цього, життя міста та його мешканців тісно пов’язане з технологіями. Являючи собою письменника-постмодерніста, Муракамі пов’язує з ними відчуття параної. В них він заключає певні страхи сучасного суспільства. У зв’язку з чим Караєв називає «Післяморок» симфонією буденного жаху.

Параноїдальна ідея постмодерністської загадкової «вищої системи» втілюється в даному творі в образі міста. Проводячи паралелі між ним та морськими жителями, Муракамі вимальовує образ такого собі Спрута — безликої та всесильної системи.

Ми бачимо живе, цілком реальне місто. Та, зважаючи навіть на детальне його зображення, автор залишає деякий простір і для фантазії читача. Як типова притча, «Післяморок» по суті не має чіткого просторового обмеження, завдяки чому на його місці цілком вільно можна уявити собі будь-який сучасний мегаполіс.

Важливо також відмітити певний авторський тип фонового повтору, який Харукі Муракамі схильний вводити у свої твори. А саме - музичний. Музика в житті Муракамі завжди займала особливе місце. Свої перші твори він написав англійською, проте змушений був перекласти їх на японську, щоб «додати ритму», адже, як він сам зазначав, цитуючи Дюка Елінгтона: «It don't mean a thing, if it ain't got that swing».

Муракамі відомий читачам як майстер темпу, діалогу та емоційної динаміки. «Післяморок» наповнений джазовими мотивами, такими типовими для Муракамі. Так, через музичний елемент Муракамі в контексті твору поєднує персонажів. Марі вгадує композицію, яку наспівує Такахасі, що на його думку є незвичайним.

Проводячи крізь увесь твір джазові мотиви, через композиції утримується необхідний ритм оповідання, здійснюється плавний перехід від сцени до сцени, утримується певна атмосфера й увага читача, яка за допомогою повторів і лейтмотиву концентрується на важливих моментах в оповіді.

Роман можна розглядати як притчу, в центрі якої стоїть проблема глибокого взаємозв’язку людей між собою та відчуження людини в суспільстві. Та, розглянувши твір детальніше, можна зрозуміти, що автора цікавить не стільки сам предмет відчуження, скільки компартменталізація та усамітнення в міжособистісних відносинах. За Гегелем, саме осмислення іншої людини як окремої особистості створює відчуття відчуження. А отже, тільки діючи в рамках міжособистісного спілкування, людина має змогу від нього позбутися.

Таким чином, із результатів проведеного дослідження можна зробити висновок про те, що твір Харукі Муракамі «Післяморок» має чіткі особливості, характерні для поетики притчі в контексті постмодерністської літератури.

Муракамі дуже чітко вписує інтертекстуальні елементи в поетику притчі «Післяморок». Пастіш – як елемент поетики постмодерну – простежується протягом усієї оповіді у вигляді посилань до класичних творів, елементів сучасної культури, сучасної музики на рівні фонового музичного повтору, який є специфічною особливістю творчості саме Харукі Муракамі та використовується для створення певної ритміки тексту, характерної для притчі як класичної, так і постмодерністської.

Автор уводить алюзії на притчу про блудного сина у вигляді історії Марі, окрему притчу про трьох братів, фрагменти сну Ері, які також можна розглядати як окрему притчу. Історію кожного з ключових персонажів можна вважати окремою притчею, які разом складають єдиний комплексний притчовий твір, що є характерною особливістю поетики притчі епохи постмодерну.

Твору також властива параболічна побудова оповіді, яка, починаючися з відсторонених явищ, розгалужується на кілька окремих сюжетних ліній, в контексті яких протягом твору досліджуються більш конкретні явища, та наприкінці повертається до початкової точки, до більш абстрактного та загального, лишаючи всі сюжетні лінії відкритими.

У ролі символів Муракамі в поетиці твору «Післяморок» використовує образи дзеркала та сну. Атмосфера ж формується через лейтмотиви, які формуються завдяки фоновим повторам певних комбінацій часу, світла й тіні, тиші й галасу в тексті твору, створюючи в контексті постмодерністської поетики власний неповторний символізм.

На основі канонів постмодерністського мистецтва Муракамі створює в контексті твору «Післяморок» власну неповторну поетику постмодерністської притчі, використовуючи на тлі звичних для притчового твору прийомів власні авторські елементи, муракамізми, які й відрізняють роботи Муракамі від творчості його сучасників.

Л-ра: Філологічні науки. – Дніпропетровськ, 2016. – Ч. 3. – С. 445-452.

Біографія

Твори


Критика


Читати також