04.07.2022

Мілан Кундера (Milan Kundera)

Мілан Кундера. Квазіавтостоп

(Уривок)

Стрілка на покажчику рівня пального наближалася до нуля, і молодий водій двомісного автомобіля невдоволено зауважив, що це авто жере бензин як скажене. «Диви щоб знову не стали», — сказала у відповідь дівчина (років двадцяти двох) і нагадала водієві про кілька місць на мапі вітчизни, де з ними таке уже трапилося. Молодик відповів, що це його не турбує, адже все, що їм доводиться переживати вдвох, для нього має чар пригоди. Дівчина заперечила; коли посеред дороги в них закінчувався бензин, то це було пригодою лиш для неї, бо молодик тоді ховався, а їй нічого не залишалось, як користатися своєю привабливістю: зупиняти якесь авто, їхати до найближчої заправки, знову проситися до когось у машину й вертатися назад із повною каністрою. Молодик запитав, чи водії, з якими вона їздила, були такі непривабливі, що вона говорить про своє завдання, немов про якусь прикрість. Вона кокетливо відповіла, що іноді траплялися дуже привабливі, та що з того, коли в руках у неї була каністра й треба було прощатися, не встигнувши нічого розпочати. «А ти добра хвойда», — кинув молодик. Дівчина відповіла, що це якраз про нього сказано — адже, мабуть, безліч дівчат зупиняє його, коли він їздить сам! Вільною рукою хлопець обняв дівчину за плечі, злегка поцілував у чоло. Знав, що вона кохає його і тому ревнує. Ревнощі загалом людину не прикрашають, та якщо ними не зловживати (поєднувати їх зі скромністю), то, крім недоречності, в них є й щось зворушливе. Принаймні молодикові так здавалося. Маючи лише двадцять вісім років, він вважав, що вже старий і пізнав усе, що тільки може пізнати чоловік у жінках. У дівчині, яка сиділа поруч, він цінував саме те, з чим, спілкуючись із жінками, досі зустрічався найменше — її соромливість.

Стрілка була вже на нулі, коли праворуч молодик побачив дорожній знак (чорний насос), який показував, що заправка за п'ятсот метрів. Дівчина ледве встигла сказати, що їй камінь з душі звалився, як молодик уже крутнув кермо ліворуч, заїжджаючи на майданчик перед бензоколонками. Та він мусив зупинитися скраю, бо перед колонками стояла здоровенна машина з цистерною, до якої тягся грубий шланг.

— Трохи зачекаємо, — сказав молодик до дівчини і вийшов з авта. — Скільки це триватиме? — запитав він, звертаючись до хлопця в комбінезоні.

— Хвилинку, — відповів той.

— Знаю я вашу хвилинку!

Він хотів знову сісти в машину, коли побачив, що дівчина теж вийшла.

— Я за той час збігаю, — промовила.

— Куди це? — навмисне спитав молодик, бо хотів бачити, як вона розгубиться.

Вони зналися вже цілий рік, та дівчина все ще соромилася цього, а він дуже любив ці моменти: по-перше, вони відрізняли її від жінок, з якими він зустрічався до неї, а по-друге, молодик уже трохи знав життя, в світлі якого сором'язливість його подруги здавалася йому чимось винятковим.

Дівчина й справді не любила під час їзди (молодик часто їхав, не зупиняючись по багато годин) просити його зупинитися на хвильку біля якогось лісочка. Коли він з грайливим подивом питав, чому власне повинен зупинятися, вона завжди сердилась, хоча й усвідомлювала, що її сором смішний і старомодний. Вона багато разів помічала, що колеґи по роботі підсміювалися над цією її делікатністю, іноді навмисне її провокуючи. Їй завжди наперед було соромно від того, що вона соромиться. Вона часто мріяла почувати себе у своєму тілі вільно, безтурботно й розкуто, так, як це вдавалося більшості жінкам довкола неї. Вигадала для себе навіть особливу виховну тезу: при народженні кожна людина отримує одне з мільйонів приготовлених тіл, мовби один з мільйонів номерів у велетенському готелі; отже, тіло є випадковим й неособистим, це ніби позичена або куплена в крамниці готового одягу річ. Знову й знову повторювала ці арґументи, та надаремно. Дуалізм тіла й душі був їй чужим. Надто великою мірою вона сама була своїм тілом, тому й ставилася до нього завжди сумлінно.

Ця сумлінність відчувалась і в її ставленні до молодика, з яким познайомилась рік тому й з яким була щаслива, мабуть, якраз через те, що він ніколи не поділяв її на тіло й душу, і вона мала віддаватися йому повністю. В цій неподільності було її щастя, та слідом за щастям з'являються підозри, і дівчина була певна ними. Часто їй спадало на думку, що інші жінки (ті, розкуті) привабливіші й спокусливіші, й що молодик, який не приховував, що добре знає цей тип, колись покине її заради такої жінки. (Правда, той запевняв, що пересичений ними на все життя, та дівчина знала, що він уявляє себе старшим, аніж є насправді.) Хотіла, щоб вони повністю належали одне одному, але часто їй здавалось, що чим більше вона прагне дати йому все, тим більше досягає зовсім іншого: саме того, що дає любов неглибока й поверхова, що дає флірт. Її гнітило невміння бути легковажною.

Та зараз її нічого не гнітило, й нічого такого не приходило в голову. Їй було добре. Був перший день їхньої відпустки (двотижневої відпустки, про яку мріяла цілий рік), небо було блакитним (весь рік вона з острахом думала, чи буде небо блакитним), і він був з нею. На його: «Куди це?» вона зашарілася й мовчки підбігла від машини. Обійшла довкола автозаправки, що самотою стояла на узбіччі шосе серед поля; десь за сто метрів звідти (у напрямку їхнього подальшого руху) починався ліс. Дівчина попрямувала туди і сховалася за кущиками, тішачись відчуттям спокою. (Навіть радість від присутності коханого найгостріше переживається на самоті. Якби ця присутність була безперервною, вона здавалася б надто плинною. Затримати її можна лише в хвилини усамітнення.)

Потім вона вийшла з лісу на шосе, звідти було видно автозаправку; автомобіль із цистерною вже від'їздив; легковик підповз до червоної башточки бензоколонки. Дівчина пішла по шосе далі, раз у раз оглядаючись, чи він не їде. Побачивши його, зупинилась і замахала рукою, як це роблять ті, що їздять автостопом. Водій загальмував, авто зупинилося біля неї впритул. Молодик нахилився до віконця, опустив шибку, всміхнувся й запитав:

— Куди вам, панно?

— Їдете до Бистриці? — кокетливо усміхнувшись, запитала дівчина.

— Прошу, сідайте.

Молодик відчинив дверцята, дівчина сіла, й авто зрушило з місця.

Він любив, коли його дівчина була веселою. Це траплялося нечасто: робота в неї була досить обтяжлива, її оточували вічно невдоволені люди, вона мусила працювати по багато годин понад графік, не отримуючи додаткових вихідних. Вдома її чекала хвора мати. Дівчина швидко втомлювалася; вона не могла похвалитись ані надто міцними нервами, ані впевненістю в собі, легко піддавалася тривозі й страху. Тому на кожний вияв її веселості молодик реагував як ніжний і турботливий кавалер. Він усміхнувся їй і сказав:

— Сьогодні мені пощастило. Воджу машину вже п'ять років, але такої гарної пасажирки ще ніколи не підбирав.

Дівчина була вдячна молодикові за кожен комплімент; вона хотіла ще трохи погрітись у теплі сказаного й тому відповіла:

— А ви мастак брехати.

— Хіба я схожий на брехуна?

— Схожий на тих, які люблять брехати жінкам, — сказала дівчина, і в її словах мимоволі прозвучав старий смуток, бо вона справді вірила, що її хлопець любить брехати жінкам.

Молодик іноді гнівався на дівчину за її ревнощі, та цього разу легко пробачив їй, адже сказане було адресоване не йому, а незнайомому водієві. Тому він спромігся лише на банальність:

— А вам це не подобається?

— Якби я зустрічалася з вами, мені б це не подобалося, — відповіла дівчина, і в її словах учувся м'який педагогічний докір коханому. Та кінець репліки був адресований уже чужому водієві: — А вас я не знаю, тому мені байдуже.

— До власного чоловіка жінка завжди має більше претензій, ніж до чого (це був також м'який педагогічний докір, адресований дівчині), — отже, якраз тому, що ми чужі, ми могли б добре порозумітись.

Дівчина умисне не захотіла зрозуміти педагогічного натяку й тому звернулася тільки до незнайомого водія:

— Що з того, адже ми за хвилину розійдемося в різні боки.

— Чому? — запитав молодик.

— Я ж бо тільки до Бистриці.

— А що, як я вийду з вами?

По цих словах дівчина позирнула на молодика й побачила, що він виглядає точнісінько так, як вона його собі уявляла в найгіркіші хвилини ревнощів; вона вжахнулася, як улесливо він кокетує з нею (незнайомою пасажиркою) і як це йому личить. Тому з упертою провокативністю вона відрубала:

— І що б ви, скажіть на милість, зі мною робили?

— Я б довго не роздумував, що робити з такою гарною жінкою, — гречно сказав молодик, звертаючись в цю мить скоріше до своєї дівчини, аніж до образу незнайомої пасажирки.

Але дівчині здалося, ніби в тій улесливій фразі вона зловила його на гарячому, підступно змусивши хлопця зізнатися; на мить вона відчула до нього ворожнечу і сказала:

— Чи не занадто ви розкатали губу?

Молодик глянув на дівчину: її обличчя з виразом непокори, здавалося, звела судома; він відчув до неї жаль і тугу за її знайомим, звичним поглядом (який здавався йому по-дитячому безпосереднім), нахилився до неї, обняв за плечі й тихо вимовив ім'я, яким називав її завжди і яким тепер хотів урвати гру.

Та дівчина відхилилася від нього й сказала:

— Ви надто самовпевнений!

Відкинутий молодик промовив: «Вибачте, панно», — і мовчки втупився у дорогу перед собою.

Ревнощі та жаль до себе, що зненацька опанували дівчину, так само зненацька відпустили її. Адже вона була розумна й добре знала, що все це лиш гра; стало навіть трохи смішно, що вона відбрила хлопця з лютих ревнощів, не хотілося, щоб він це зрозумів. На щастя, дівчина чудово володіла мистецтвом надавати своїм вчинкам іншого значення; отже скористалася цією здібністю, даючи йому зрозуміти, що відштовхнула його не зі злості, а тільки з бажання продовжити гру, яка своєю інтригою так добре пасує для першого дня відпустки.

Тому вона знову стала пасажиркою, яка щойно відштовхнула настирливого водія, лише щоб уповільнити процес, пробудити в ньому справжнє бажання. Обернувшись до молодика, вона грайливо сказала:

— Пане, я не хотіла вас образити!

— Пробачте, я до вас і пальцем не торкнуся! — відрубав молодик.

Він гнівався на дівчину за те, що не послухалась його й не захотіла стати сама собою тоді, коли він цього забажав; а побачивши, що дівчина не хоче розлучатися зі своєю маскою, переніс свою злість на чужу пасажирку, яку вона грала.

Він зненацька зрозумів характер своєї ролі: відкинув ґалантність, що нею хотів дипломатично полестити своїй дівчині, й почав грати твердого чоловіка, який у поводженні з жінками виявляє жорсткі риси свого характеру: волю, сарказм, самовпевненість.

Ця роль молодика суперечила його турботливому ставленню до дівчини. Щоправда, до їхнього знайомства він поводився з жінками радше грубо, ніж лагідно, але ніколи не був схожий на демонічно-твердого чоловіка, бо не відрізнявся ані силою волі, ані нещадністю. І чим більше йому колись хотілося бути схожим на такого чоловіка, тим менше йому це вдавалося. Це було, звичайно, досить наївне бажання, та що з того — іноді дитячі поривання оминають усі пастки зрілого духу і часто переживають його, живучи в нас аж до глибокої старості. Тепер це дитяче бажання скористалося можливістю виявити себе в запропонованій ролі.

Дівчині була дуже вигідна саркастична стриманість молодика, яка звільняла її від себе самої. Адже всю її обсіли ревнощі, вони були її суттю. Але в ту мить, коли молодик із ґалантного спокусника перетворився на неприступного чужака, її ревнощі згасли, й дівчина могла тепер забути про свою суть й цілком віддатися прибраній ролі.

Своїй ролі? Якій? То була роль із бездарної літератури. Жінка зупиняє авто не для того, щоб їхати, а для того, щоб спокусити чоловіка, який його веде; це досвідчена спокусниця, яка відмінно оперує своєю привабливістю. Дівчина натягла на себе ідіотську маску романної героїні з легкістю, що здивувала й зачарувала її саму.

Так і їхали разом: чужий водій, чужа пасажирка.

Найбільше в житті молодикові не вистачало безтурботності. Дорога його життя була накреслена з невблаганною точністю: його робота не обмежувалася вісьмома годинами на день, вона проникала і в решту часу, заповнюючи його обов'язковою нудьгою засідань та домашнім навчанням; обтяжувала увагою незліченної кількості колеґ до його мізерного в часі особистого життя, яке ніколи не вдавалося приховати, яке навіть уже кілька разів ставало темою балачок та громадського обговорення. Навіть два тижні відпустки не принесли йому відчуття волі та приємних пригод — сіра тінь точної запланованості лежала й тут. Нестача помешкань у літній сезон примушувала його замовити кімнату в Татрах за півроку наперед, а для цього була потрібна письмова рекомендація ради профспілок підприємства, всюдисуща душа якого ані на мить не втрачала свого працівника з поля зору.

З цим усім молодик мирився, та іноді його переслідував зловісний образ дороги, по якій він мчить, гнаний якоюсь силою; усі його там бачать і нікуди неможливо звернути. Цей образ виник і сьогодні — нараз уявна траса в його свідомості ототожнилася з реальною, по якій він тепер їхав, й це схилило його до раптового безглуздого вчинку.

— Куди вам, кажете, їхати? — запитав він у дівчини.

— До Банської Бистриці, — відказала вона.

— І що ви там збираєтеся робити?

— У мене там побачення.

— З ким?

— З одним паном.

Автомобіль якраз під'їхав до роздоріжжя, водій сповільнив хід, щоб прочитати дороговкази, і звернув праворуч.

— А що буде, як ви не з'явитеся на побачення?

— Це було б на вашій совісті, і вам довелося б подбати про мене.

— Ви, певно, не помітили, що я звернув на Нові Замки.

— Справді? Та ви з глузду з'їхали!

— Не бійтеся, я про вас подбаю, — сказав молодик.

В одну мить гра набула вищої якості. Автомобіль тепер віддалявся від мети не лише уявної — Банської Бистриці, а й від справжньої, до якої вирушив зранку: від Татрів і замовленої кімнати. Зненацька гра пішла в атаку на реальність. Молодик віддалявся від себе самого і від своєї точно накресленої траси, з якої досі ніколи не з'їжджав на узбіччя.

— Ви ж казали, що їдете до Низьких Татрів! — здивувалася дівчина.

— Панно, я їду, куди мені заманеться. Я вільна людина й роблю те, що хочу.

Біографія

Твори

Критика