Екзистенційні тенденції у творчості Мілана Кундери

С. К. Криворучко

Чеський письменник М. Кундера (1929 р. н.) належить до французького культурного простору (емігрував у Францію 1975 р. та отримав французьке громадянство 1981 p.), оскільки відчував певний мистецький вплив «прагнення свободи», який відобразився в його творчості. Екзистенційні тенденції простежуються у творах М. Кундери «Нестерпна легкість буття» 1984 р. та «Безсмертя» 1990 р. Його доробок слід уважати маргінальним тому, що він космополітично поєднує семіосфери французької та чеської культур. Margo в перекладі з латини означає край, межу. Отже, твори письменника знаходяться на перетині, на межі чеських та французьких мистецьких пошуків літератури останньої чверті ХХ-го - початку ХХІ-го століть.

У творі «Нестерпна легкість буття» автор ставить своїх героїв лікаря Лукаша та його дружину фотографа Сабіну перед екзистенційним вибором, який є проблемою людського існування. М. Кундера утворює дуже складні художні образи, які розкриваються в екзистенціалістській чуттєвості. Складність образів формується із протиріч і невідповідностей. Лукаш зображується як сильна особистість, що прагне отримувати насолоду від життя. Він самореалізується в сексуальних стосунках з різними жінками, його емоційні гедоністські відчуття є сенсом існування. Окрім свободи в коханні, герой прагне особистої свободи, яка неможлива для індивіда, що живе в системі тоталітарного режиму - Чехословаччина к. 60-х pp. XX ст. під тиском комуністичної ідеології СРСР. Як і видатні письменники-екзистенціалісти, письменник не тільки окреслює соціальні проблеми того часу, а й вдається до трансформації давнього міфу про Едипа, який інтертекстуально осмислюється письменником через Лукаша, у чиєму есе проводиться паралель між сучасними чеськими політиками та героєм Софокла.

Лукаш сильна особистість і, на перший погляд, керує власним життям. Сабіна - провінційна дівчина, яка випадково трапляється на його шляху, коли він їздив у відрядження до невеличкого містечка. Вона не має освіти і, здається слабкою, хоч саме вона власним екзистенційним вибором пасивно керує ходом подій твору. Сабіна без запрошення приїжджає до Лукаша, без запрошення залишається і нього вдома, без «дозволу» входить у його життя як законна дружина. Герой відчуває екзистенційну легкість буття, а героїня екзистенційне страждання. Легкість Лукаша виникає від того, що він відчуває особисту свободу, яка не підкорюється обставинам, це індивідуальна екзистенція особистості, що дозволяє людині знаходиться в гармонії із собою та всесвітом. Сабіна відчуває екзистенційне страждання тому, що їй зраджує Лукаш. Від усвідомлення його зрад вона не може позбавитися страждання, роблячи його сенсом свого існування.

Таким чином, М. Кундера розкриває своїх героїв як екзистантів: Сабіну в існуванні страждання, де виявляється архетип Гери, Лукаша в екзистенції легкості та мінливості, що тяжіє до архетипу Зевса. Лукаш - лікар, утримує Сабіну, після революції 1968 р. переїжджає до Швейцарії. За кордоном страждання Сабіни від зрад чоловіка посилюється ностальгією, ось чому вона вирішує піти від Лукаша й повернутися до Чехословаччини. «Сильний» Лукаш їде за «слабкою» Сабіною, але на батьківщині вони виявляються небажаними. Тепер робота Лукаша - мити вікна в заможних домогосподарок, для кого він, як і раніше, залишається сексуально привабливим і бажаним. У будь-якій ситуації герой залишається емоційно вільним та відчуває легкість, насолоджуючись життям, на відміну від Сабіни, яка завжди страждає.

Лукаш намагається припинити страждання дружини та погоджується переїхати до села, де окрім неї, поряд із ним не буде інших жінок. Таким чином, здійснюється уявлення про щастя Сабіни - чоловік належить лише їй. На якусь мить вони перетинаються в екзистенціях легкості і щастя, але письменник завершує роман сценою автомобільної катастрофи, у якій герої гинуть. Отже, найвища крапка емоційної спорідненості фіксується в романі смертю, яка поєднує закоханих навічно. У цьому фіналі можна ще прочитати своєрідний екзистенційний страх, який виникає від усвідомлення загрози атомної війни, у якому перебувало людство в зображений у творі час. М. Кундера демонструє, що людське життя випадково, раптом, несподівано може скінчитися будь-якої неочікуваної миті, і до смерті ніхто не може підготуватися заздалегідь, навіть якщо попереднє життя було абсолютним стражданням, як у Сабіни.

У романі «Безсмертя» герої намагаються подолати екзистенційний страх смерті шляхом осмислення цього феномену, який вважають своєрідним переходом в інше існування. Письменник утворює два провідних наративи, які, зовні, здається, не схожі між собою, але перетинаються в категоріях смерті і безсмертя. Головна героїня роману - Аньєс - сильна особистість, яка живе у XX ст., та головний герой - Ґете - геній XVIII ст. розмірковують над власним життям. Звичайна жінка Аньєс та обраний Ґете прагнуть краси, свободи, але вони віддалені одне від одного у часі, країнах, обставинах життя. Автор поєднує їх у відчутті екзистенційної чуттєвості, яка є сенсом існування героїв.

Роман «Безсмертя» М. Кундери - це перший роман письменника французькою мовою. З середини 70-х p.p. у французькій літературі виникає особливий інтерес до жанру автобіографії, результатом якого є не тільки твори словесного мистецтва, а й кіно та фотографії. Це зумовило не лише зміну самого поняття «автобіографічне», а й виникнення інших термінів: «автофікція», «ото- біографія», «міфобіографія», «автоміфобіографія», «біографема». Ці терміни можна розглядати як модифікацію загальних категорій

«автобіографічність» та «біографічність». У романі «Безсмертя» простежується трансформація жанру біографії, де змінюється характер зображення дійсності: замість літературної вигадки виникає екзистенційний задум. Отже, читачеві дуже важко відокремити вимисел від реальних подій. Надзвичайно складною М. Кундера робить композицію твору з концентричним принципом побудови подій замість хронологічного. Таким чином, сюжет формується навколо біографем (термін був уведений у літературознавство Р. Бартом) - епізодів, які виявляються ключовими для автора. Матеріалом для біографем письменник обрав біографію геніального німецького письменника Й. В. фон Ґете. Біографеми в романі є способом розкриття теми смерті / безсмертя.

На грунті біографії Ґете в романі формується «інше» жанрове утворення, якому притаманні не риси поворотів сюжетних елементів, а оповідальна манера автора. Інтерес до біографії видатного митця пояснюється пошуком абстрактної стабільності, якоїсь точки опертя в сучасному світі нескінченних змін. Біографеми роману вводяться у твір поряд і паралельно з конструкцією художніх персонажів. Створюється враження, що біографеми існують автономно, і саме це спричиняє формування «матрьошечної» композиції: ідеї роману в романі. Але прагнення героїв залишити після себе слід в історії об’єднує біографеми в спільному лейтмотиві безсмертя через мотив свободи.

Роман «Безсмертя» складається з семи частин. Кожна частина має власну назву та ділиться на підрозділи, які відокремлюються арабськими цифрами. У третій частині, крім власної назви, автор використовує в заголовку назви підрозділів. Біографеми Ґете письменник вводить у романі в другій частині, яка називається «Безсмертя», та четвертій частині «HOMO SENTIMENTALIS». Назва другої частини має паратекстуальний сенс. У цій назві акцентовано головну проблему твору. М. Кундера ніби підкреслює виокремлення другої частини, у якій наголошує на центральній, провідній ідеї твору - смерті / безсмертя, що згідно з концепцією автора нівелює найважливіше питання людського існування: екзистенційний пошук сенсу життя.

Письменник переосмислює в романі біографії та традиційні уявлення про культурну значущість таких постатей, як Гете, Беттіна, Христіана, Наполеон, Маркс, Енгельс, Лорел, Гарді, Шіллер, Шуман, Шуберт, Бетховен, Гемінґвей, Дюма, Рубенс, Гала, Далі. Водночас письменник по-іншому інтерпретує вічні художні образи Ромео, Джульетта, Дон Кіхота. При цьому біографеми Ґете виступають у романі як провідні або ключові, а біографеми інших історичних фігур - як другорядні, що служать розкриттю загального задуму, немов підтверджуючи закономірність та типовість процесу.

Однією з біографем, навколо якої розгортаються колізії роману в екзистенційному пошуку сенсу життя, є стосунки в любовному трикутнику Ґете / Беттіна / Христіана. Письменник інтерпретує цю проблему через екзистенційні мотиви смерті / безсмертя. М. Кундера зображує ситуацію, коли Беттіна з егоїстичних міркувань не відпускала від себе Ґете для того, щоб знаходитись поруч й увійти в історію та здобути безсмертя за допомогою генія, якого повсякчасно принижувала. Образ Беттіни як коханої автор перетворює на образ перекупки, яка намагалася «бути першою серед тих, хто змагається у відданості Ґете, й одночасно - першою серед тих, хто повстає проти нього». Витончений любовно-мистецький конфлікт трикутника переростає в побутову сварку. Христіана, з одного боку, ревнує свого чоловіка, з іншого, - намагається захистити: «Беттіна говорить, розпалюючись усе більше, і раптом рука Христіани злітає до її обличчя. Але в останню мить вона усвідомлює, що незручно давати ляпаса тому, хто в неї гостює. Вона завмирає, і її рука лише зісковзує по Беттіниному лобі. Окуляри падають додолу й розбиваються».

Таким чином, М. Кундера зображує конфлікт у любовному трикутнику як війну, де відбувається зміна ролей. За традиційним уявленням, образи коханця й коханки протиставляються образові законного чоловіка або дружини. У романі «Безсмертя» дружина й чоловік об’єднуються проти коханки: Христіана й Ґете «воюють» проти Беттіни: «...з одного боку, ця молода патриціанка, хоча й заміжня та вагітна, не соромиться кокетувати з її чоловіком, з іншого боку, - заперечує його думку. Чого вона прагне?».

Розбещені почуття Беттіни письменник передає через імовірність духовного інцесту, коли акцентує увагу на платонічній закоханості Ґете в матір Беттіни, заміжню аристократку Максиміліану Ла Рош. Беттіна (Елізабет) народилася через тринадцять років після «флірту» Максиміліани й Ґете: «Беттіна почала зачаровано поринати в це давнє кохання, й тим зачарованіше, чим далі це кохання відступало в минуле (Боже мій, це було за тринадцять років до її народження!), і поволі в ній росло відчуття, що вона має якесь таємне право на великого поета, оскільки в метафоричному сенсі слова... вважала себе його донькою». Беттіна закохалась у Ґете, пояснює М. Кундера, бо поет ще за життя мав велику славу. Таким чином, вона прагнула здобути безсмертя за рахунок геніальності митця й увійти в історію як велике кохання поета.

Автор уводить у роман любовну сцену Беттіни й Ґете, яку інтерпретує як «риторичну, а не еротичну». Через зображення технічних прийомів спокуси, коли наближення до жінки, дотик до її обличчя запускає «механізм реакцій і жестів зваблення, що починав рухатися при найменшому імпульсі» на прикладі образу Беттіни він простежує перехід особистості від дитини до жінки. Наголосимо, що у книзі «Друга стать» С. де Бовуар аналізує «фемінну» психологію в переході від дівчини до жінки. Жести (тримання жінки за руки, піднімання її з підлоги, розкриття сукні, оголення грудей), погляди (очі, сповнені пристрасті, обмін полум’яною енергією бажання) свідчать про ймовірну, але не здійснену спробу зближення, яке було потрібне Беттіні, щоб увійти в історію. Ґете, на відміну від Беттіни, не прагнув безсмертя, але мав його. Відчуття безсмертя в душі людини М. Кундера розкриває через здатність героїв володіти свободою. Він зображує, як Беттіна набридала Ґете своєю увагою. Поет навіть дав дівчині прізвисько «набридливий ґедзь». Саме коли Ґете зробив цей крок, підкреслює автор, він став на екзистенційний шлях свободи: «... він ніколи в житті не чинив так, як йому хотілось. Він вважав себе володарем свого безсмертя, і ця відповідальність сковувала його, робила його манірним. Він боявся ексцентричності, хоча вона його дуже вабила... Слова “набридливий ґедзь” не узгоджувалися ані з його творами, ані з його життям, ані з його безсмертям. У цих словах була найчистіша свобода».

У прагненні безсмертя як екзистенції за рахунок генія Беттіна надрукувала 1835 року книгу «Листування Ґете з дитиною», у справжності якої не сумнівалися аж до 1921 року, саме коли були знайдені та видані справжні листи поета. Безсмертя, на думку М. Кундери, досягається не завдяки художнім надбанням митців, а через ставлення оточення до особистості митця. Цю ідею письменник проводить через біографему, у якій виявляється інтерес публіки не до «Фауста» Ґете, а власне до поета. Автор зображує епізод, коли Ґете власноручно ставив трагедію «Фауст» у ляльковому театрі, вважаючи, що лялькова вистава найкраща для цього твору. Коли він випадково подивився на реакцію глядачів, то помітив, що зал абсолютно порожній, оскільки публіка стоїть за його спиною й дивиться, як поет бавиться ляльками: «І мені стало зрозуміло, що мій Фауст аж ніяк не хвилює їх, та що вистава, яку вони хотіли бачити, - зовсім не ляльки, яких я водив по сцені, а я сам! Не Фауст, а Ґете!».

Створюючи образ Ґете в романі «Безсмертя», письменник ставить наголос на його вмінні володіти екзистенцією свободи та прагненні до усамітнення. Таким чином, у творі за допомогою низки певних біографем формується характерне уявлення про особистість Й. В. фон Ґете. Обраний документальний спосіб подання подій та їх інтерпретації виявляють своєрідний «міф» - як мистецько-естетичний комплекс ідей світогляду автора – про життя геніального поета, який утворюється міфобіографічними мотивами роману. Міфобіографічні мотиви навіть спонукають читача звернутися до документальних матеріалів, присвячених творчості Ґете, щоб перевірити, чи збігається образ М. Кундери з реальною особистістю поета.

Екзистенційний мотив свободи проходить у романі через загальну поетичну спрямованість, яка об’єднує різнопланових персонажів твору, де сучасність перетинається з минулим, творча уява з історичними фактами, художні образи з реальними особистостями. Деякі з історичних персоналій стають героями «Безсмертя» (Ґете, Далі, Рубенс). Героїня роману Аньєс представлена як сильна індивідуальність, в якій виявляється архетип Афродіти, що прагне отримати абстрактну особистісну свободу. Її ніхто не пригнічує, життя жінки за загальними канонами складається «нормативно», але вона відчуває, як оточення сковує душу на енергетичному рівні.

Неприйняття оточення порушує проблему загальної естетичної потворності сучасного світу: «... жінка у широких, до колін, брюках, модних у цьому році. Її зад у цьому вбранні виглядав ще товстішим та ще ближчим до землі, а голі бліді ікри були подібними на сільський глечик, прикрашений рельєфом варикозних синіх вен, переплетених наче клубок маленьких змій. Аньєс подумала: ця жінка могла підібрати для себе двадцять різноманітних нарядів, які пом’якшили б огидність її сідниць та прикрили б сині вени. Чому вона не зробила цього? Люди, з’являючись серед собі подібних, уже не лише не прагнуть виглядати красивими, але й не прагнуть навіть щось зробити, щоб не виглядати потворними!». Екзистенційний мотив свободи проходить через опір героїні «нормативному» сьогоденню, норма якого полягає в розповсюдженому несмаку.

Імовірний вихід Аньєс знаходить у прагненні екзистенції краси, символом якої може стати звичайна квітка незабудки. Отже, ідеал краси потрібно шукати в природі, оскільки сучасна людина, за М. Кундерою, на жаль, не здатна створити щось красиве.

Зникнення краси, підкреслює автор, призводить, у свою чергу, до поступового зникнення кохання: «... вона купить у квітковій крамниці незабудку, тендітну стебелинку з мініатюрним блакитним вінцем, вийде з нею на вулицю й буде тримати перед собою, нестямно впиваючись у неї поглядом, щоб бачити лише цю прекрасну блакитну цятку, щоб бачити її, як те останнє, що їй хочеться залишити для себе й своїх очей від світу, який перестала любити».

Таким чином, екзистенційний мотив свободи висловлюється через відмежування героїні від більшості, від суспільства, з яким важко знайти спільні точки перетину, що призводить до відчуження Аньєс. Відмінність героїні М. Кундера простежує на генетичному рівні, коли вводить у роман епізод, де зображується смерть її батька. Батько Аньєс потонув на кораблі, оскільки панічна давка була йому огидна: ось чому він не захотів торкатися людей, здатних заради власного порятунку приректи інших на смерть. Близькість до жорстоких людей здалася йому страшнішою, ніж вода та смерть. Отже, прагнення до усамітнення, у якому тлумачиться воля, Аньєс успадкувала від батька. Це призводить до виявлення мотиву свободи через спільні родинні риси.

Неприйняття оточення спочатку викликає в героїні почуття ненависті, через подолання якого формується екзистенційна відчуженість, оскільки Аньєс усвідомлює власну духовну віддаленість і незалежність від натовпу: «... я не можу їх ненавидіти, тому що я не пов’язана з ними; у мене з ними немає нічого спільного». Але бажання свободи поглинає весь її мікрокосм, оскільки вона відчуває протистояння не лише до загального незнайомого оточення, а й до рідних людей. Мотив свободи простежується у фатальному прагненні героїні до усамітнення. Фатальність цього процесу полягає в тому, що усамітнення ніяк неможливо досягти: «З тих пір, як Аньєс вийшла заміж, вона втратила радість усамітнення: в установі вона вісім годин стирчала в одній кімнаті з двома співробітниками; потім поверталася додому, в чотирьохкімнатну квартиру. Але жодна кімната не належала їй: там була невелика вітальня, подружня спальня, кімната Бріжіт і маленький кабінет Поля. Коли вона починала скаржитися, Поль пропонував їй вважати вітальню своєю кімнатою й обіцяв..., що ані він, ані Бріжіт не будуть там їй заважати. Але чи могла б вона затишно відчувати себе в кімнаті, де стояв обідній стіл із вісьма стільцями, які чекали на вечірніх гостей?».

Таким чином, бажання побути самій перетворилося на нездійсненну мрію. Уривки цієї мрії можна було схопити під час перебування в ліфті, яке надавало декілька миттєвостей усамітнення. Отже, мить у чужому ліфті для свідомості героїні важливіша, ніж години в її власній квартирі. Секундам надається сакральність, оскільки ця мить дає алюзію свободи. М. Кундера зображує дуже рідкісний тип мислення жінки, яка за загальними канонами є щасливою в родині, тобто вона самореалізувалася в шлюбі, але попри це, бажає залишитися сама. Прагнення до свободи, як звільнення від спілкування з близькими, не знаходить раціональних пояснень, але має інтуїтивні індивідуальні підстави. «Чи могла розумна жінка відкинути вдале подружжя?». «Це й було найважче за все висловити й пояснити: що їй необхідно знати, як їм живеться, але при цьому вона зовсім не бажає бачити їх і бути з ними».

Аньєс оточує фатальна несвобода все життя, із якої творчо зорієнтована Афродіта намагається вийти. Письменник уводить епізод із юності героїні, зображуючи неможливість усамітнення навіть в романтичній ситуації першого поцілунку. Саме через повсякчасне втручання оточуючих у приватний простір людини, на прикладі Аньєс, автор змальовує фіаско навіть першої спроби інтимного зближення. «Вочевидь, у нього все було добре продумано: швидким кроком він повів її в безлюдний коридор із досить дурнуватим приводом показати їй одну картину. Вони дійшли до кінця коридору, але там виявилася не картина, а пофарбовані коричневі двері й на них надпис WC. Хлопчик, який не помітив надпису, зупинився. Вона ж добре знала, що картини мало цікавлять його й що він просто шукає усамітнене місце, де міг би її поцілувати. Бідолаха, він не знайшов нічого кращого, ніж оцей закуток біля клозету. Вона розсміялася, але, щоб він не подумав, що вона сміється над ним, показала йому надпис. Він теж засміявся, але впав у відчай. Хіба можна було на фоні цих літер нахилитися й поцілувати її... нічого не залишалося, ніж із гірким відчуттям капітуляції повернутися на вулицю». Таким чином, автор дає зрозуміти, що відчуття несвободи накопичувалося в героїні поступово все життя, що призводило до прогресії бажання усамітнитись.

Навіть у природній генетичній спадкоємності, коли діти мають схожі риси характеру та зовнішності з власними батьками, М. Кундера через світогляд Аньєс підмічає негативність ідентифікації облич. Схожі ознаки зовнішності з родичами позбавляють людину права на власну унікальність, оскільки через спільність тілесної оболонки рідних важко розгледіти духовну відмінність окремого індивіда. У цій ситуації автор зображує вічний розповсюджений духовний конфлікт свекрухи / невістки. Коли дружина вбачає в обличчі власного чоловіка риси своєї свекрухи, кохання починає трансформуватися в почуття огиди. Естетична картинка впливає на психологічне сприйняття стану речей: замість першого наміру гармонійного співіснування виникає думка про втечу. Генетичний тиск на особистість формує мотив свободи в романі.

Письменник, зображуючи життя Аньєс, робить провідною іпостась жертви, яка виявляється нормативною в подружньому житті жінки. Жертва полягає в позбавленні людини особистого простору, у функціях прислуги, які добровільно бере на себе Аньєс, у родинному спільному ліжку, яке перетворюється з романтичної речі на предмет повсякчасних тортур. Автор зображує важкість співіснування, що через духовну втому одне від одного переходить у фізичний дисбаланс: неможливість спати разом (заважає подих іншого, рухи іншого, тіло іншого). Таким чином, М. Кундера демонструє перехід рідної, близької, коханої людини в позицію «іншого», коли минула спільність «ми» перетворюється на розділені «я» і «ти». Саме в усвідомленні «я» героїнею відбивається мотив свободи.

Але не можна стверджувати, що вона визначилась остаточно зі своїм екзистенційним бажанням свободи. Письменник зображує постійні зміни її відчуттів, коли родина, з одного боку, пригнічує, а з іншого, захищає Аньєс від світу та від самої себе. Так М. Кундера вводить епізод, коли героїня вперше замислюється над старістю: «Одного разу, віддаючись коханцю, Аньєс побачила деякі вади свого тіла... і не могла відірвати погляду: вона не бачила коханця, не бачила їхніх сполучених тіл, вона бачила лише старість, що вже почала вгризатися в неї». Відчуття старості не передає психологічно неусвідомлюваного страху перед смертю, тут передбачається висвітлення комплексу естетичного ідеалу. Краса, для Аньес-Афродіти, є естетичним ідеалом, який поступово зникає («вмирає») з сучасного оточуючого світу. Старість для героїні значить позбавлення її власного «я» індивідуального наповнення унікальності, оскільки без краси вона не зможе подобатися чоловікам. Отже, Аньєс під тиском часу вимушена асимілюватися в сучасному світі, що втратив красу. Страх перед старістю, в якому жінка втрачає красу, є екзистенціалом творчого пошуку С. де Бовуар, який реалізувався у «Мандаринах», «Силі обставин», «Чарівних картинках», «Зламаній». Таким чином, М. Кундера осмисленням краси і зображенням страху жінки перед старістю продовжує традиції С. де Бовуар.

Через відчуття смерті формується прагнення бути з «іншим», до якого повертається його первинна функція «єдиного». Так відбувається психологічне повернення до подружнього ліжка, а родина постає як загально і завжди існуюча дефініція, що здатна захистити героїню від самої себе: «Вона раптом відчула себе безсильною та занудьгувала за подружнім ліжком..., наче за втіхою, наче за тихою затемненою гаванню». У цій сцені протиставляються категорії коханця й чоловіка за своєю онтологічною суттю. Через образ коханця проводиться мотив прагнення героїні до свободи, через образ чоловіка висловлюється ідея необхідності для Аньєс захисту від оточуючого світу.

М. Кундера поступово підводить читача до усвідомлення відносності абстрактних понять добра й зла, убивства й героїзму, та ставить питання: де саме слід проводити межу в цих протиставленнях. Автор осмислює загальнолюдську цінність кохання як сенсу життя. Аньєс усвідомлює, що сенс життя можна пояснити лише власним коханням, але більшість людей ніколи його не відчувало, отже, для них сенс життя полягає в самому житті. Письменник зображує життя Аньєс як екзистенційне пізнання світу й самої себе, як постійний пошук істини. Ця напружена духовна й інтелектуальна повсякчасна праця, з одного боку, виокремлює героїню з більшості та робить її унікальною, з іншого, не дає можливості заспокоїтися, зупинитися, перепочити. «Вона підійшла до річки та лягла в траву. Лежала там довго, відчуваючи враження, що течія увіходить у неї й виносить з неї весь біль і бруд: її “я”. Особлива, неповторна мить: вона забувала своє “я”, вона втрачала своє “я”, вона звільнялася від свого “я”; і в цьому було щастя». Таким чином, М. Кундера через мотив свободи, який проступає у звільненні від самої себе, наштовхує Аньєс на віднайдення сенсу життя, що полягає в бутті: «Жити - у цьому немає ніякого щастя... Але бути, бути - ось щастя».

Конфлікт героїні з оточуючим світом вирішується автором через мотив свободи. Провідна залежність Аньєс, як виявляється, була від самої себе, від власних ідеалів та уподобань. Коли ж героїня виконує свою місію: усвідомлює, що звільнилася від самої себе, письменник підводить її до логічного підсумку - абсолютного звільнення - смерті. М. Кундера зображує «випадкову» автокатастрофу. Але ця «випадковість» є ретельно продуманим фіналом у розвитку характеру Аньєс. Героїня гине. Через смерть, яка надає екзистенційну свободу, відбувається примирення зі світом.

Л-ра: Криворучко С. К. Літературна творчість Сімони де Бовуар: еволюція художніх образів / С.К. Криворучко. – Київ, 2012. – С. 386-399.

Біографія

Твори

Критика