04.07.2022

Мілан Кундера (Milan Kundera)

Мілан Кундера. Втрачені листи

(Уривок)

За моїми підрахунками щосекунди в світі охрещуються два-три вигадані персонажі. Тому завжди, коли мені доводиться поповнювати неозорий натовп Іванів Христителів, я впадаю у розпач. Та що поробиш, треба ж своїх героїв якось називати. Цього разу я хочу наголосити, що моя героїня належить мені й більше нікому (вона для мене важливіша від усіх), а тому даю їй ім'я, яке ніколи не носила жодна жінка: Таміна. Уявляю її гарною, високою. Їй десь біля тридцяти, родом з Праги.

Подумки бачу, як вона йде вулицею провінційного міста в Західній Європі. Так, так, ви не помилились: Прагу, що далеко звідси, я називаю, тоді як містечко, в якому відбуваються події мого оповідання, залишаю анонімним. Це суперечить правилам перспективи, та вам не залишається нічого іншого, як змиритись.

Таміна працює офіціанткою у маленькій винарні, що належить одному подружжю. Прибуток від закладу був таким незначним, що господар мусив знайти собі якусь роботу, а звільнене місце довірив їй. Різниця між мізерною платнею власника на новому місці й ще мізернішою платнею Таміни складала їхній скромний зиск.

Таміна подає каву й кальвадос нечисленним відвідувачам (винарня була зазвичай напівпорожня), а потім знову йде за стойку. На стільці біля бару майже завжди сидить хтось, кому хочеться з нею поговорити. Усі її люблять. Бо вона вміє слухати людей.

Та чи слухає їх навправді? Чи лише так уважно мовчки дивиться? Не знаю, зрештою, це не так уже й суттєво. Важливо, що вона їх не перебиває. Знаєте, як буває, коли розмовляють двоє людей. Один щось каже, а інший його раптом переб'є: «Так само, як я, я…» й розповідає про себе, поки тому першому знову не вдасться сказати: «Так само, як я, я…».

Речення «Так само, як я, я…» є нібито мостиком, щоб продовжувати думку іншого, та це омана: насправді воно є брутальною обороною проти брутального ґвалту, намаганням вивільнити з рабства власне вухо, щоб нападом поневолити вухо противника. Адже усе життя людини між собі подібними є лише боротьбою за чуже вухо. Таємниця успіху Таміни полягає в тому, що вона не прагне розповідати про себе. Окупантів свого вуха сприймає без опору й ніколи не каже: «Так само, як я, я…».

Бібі на десять років молодша від Таміни. Скоро рік, як вона щодня розповідає Таміні про себе. Недавно сказала (власне, з цього моменту все й почалося), що влітку збирається зі своїм чоловіком до Праги..

В ту мить Таміна немовби пробудилась зі сну, що тривав кілька років. Бібі хоче ще щось сказати, але, всупереч своїй звичці, Таміна перебиває її: «Бібі, чи не могли б ви, як поїдете до Праги, зайти до мого батька й привезти мені одну дрібничку? Справді, дрібничку! Маленький пакуночок».

«Для тебе що завгодно», — люб'язно відповіла Бібі.

«Була б тобі до смерті вдячна», — сказала Таміна.

«Можеш на мене покластися», — мовила Бібі, й жінки ще трохи говорили про Прагу: щоки Таміни пашіли.

Потім Бібі сказала: «Я хочу написати книжку».

Таміна думала про свій пакуночок в Чехії, та зрозуміла, що мусить підтримувати дружбу з Бібі. А тому негайно запропонувала своє вухо: «Книжку? Про що?»

Однорічна донечка Бібі підняла шум, вовтузячись біля бару під стільчиком, на якому сиділа її мама.

«Тихо, — сказала Бібі, спрямувавши свій голос вниз, а потім замислено видихнула разом з димом, — про те, як я бачу світ».

Дитина пищала все пронизливіше, а Таміна запитала: «Ти змогла б написати книжку?»

«Чому ні, — сказала Бібі й знову замислилась, — само собою, мушу довідатись, як, власне, пишуться книжки. Не знаєш випадково Банаку?»

«Хто то такий?» — запитала Таміна.

«Письменник, — відповіла Бібі,— живе тут. Треба з ним познайомитись».

«Що він написав?»

«Не знаю, — сказала Бібі й замислено додала, — треба, мабуть, прочитати якусь його річ».

У слухавці мав би залунати вигук радісного здивування, а натомість прозвучало холодне: «Що це ти раптом згадала?»

«Ти ж знаєш, у мене проблеми з грошима. Телефон дорогий», — виправдовувалася Таміна.

«Могла б написати! Поштова марка не така вже й дорога! Вже й не пам'ятаю, коли отримувала від тебе листа.»

Таміна подумала, що розмова зі свекрухою починається погано, тому взялася випитувати, як їй ведеться, що робить, аж врешті відважилась: «Хочу тебе дещо попросити. Коли ми від'їжджали, ми залишили у тебе такий пакуночок.»

««Пакуночок?» Так. Ви з Петром замкнули його у письмовому столі Петрового батька. Пригадуєш, Петр завжди мав там свою шухляду. Ключ він віддав тобі.»

«Про ніякий ключик нічого не знаю».

«Мамо! Він мусить бути в тебе! Петр його тобі точно давав! Я сама бачила.»

«Нічого ви мені не давали.»

«Минуло вже багато років, ти могла забути. Я лише хочу, щоб ти подивилася, чи є у тебе той ключик. Ти його неодмінно знайдеш.»

«А що мені з ним робити?»

«Лише подивися, чи той пакуночок в порядку на своєму місці.»

«Чому його мало б там не бути? Ви його туди клали?»

«Клали.»

«Тоді для чого відкривати ту шухляду? Гадаєте, що я щось зробила з вашими нотатниками?»

Таміна розхвилювалась: звідки свекруха знає, що там нотатники? Адже вони були загорнуті, пакуночок був старанно заклеєний. Та вона нічим не виявила свого здивування:

«Я нічого такого не кажу. Хочу лише, щоб ти глянула, чи там усе в порядку. Потім скажу тобі, що робити далі.»

«Можеш пояснити мені, про що йдеться?»

«Мамо, я не маю часу довго розмовляти. Це дорого!»

Свекруха розплакалась: «Не дзвони мені, якщо це так дорого.»

«Мамо, не плач,» — сказала Таміна. Цей плач вона знала напам'ять. Свекруха плакала завжди, коли хотіла їх до чогось змусити. Впливала своїм плачем, і не було нічого аґресивнішого, ніж її сльози.

Зі слухавки лунали схлипування, і Таміна сказала: «До побачення, мамо, я ще зателефоную.»

Свекруха плакала, а Таміна не могла наважитись покласти слухавку перш, ніж почує слова прощання. Та плач не припинявся, а кожна сльоза коштувала багато грошей.

Таміна повісила слухавку.

«Пані Таміно, — показуючи на годинника, з незадоволенням у голосі сказала власниця винарні, — ви телефонували дуже довго.» Потім вона порахувала, скільки коштувала розмова з Чехією, Таміна злякалась тієї великої суми. Вона мусила рахувати кожну копійку, щоб вистачило до наступної платні. Та заплатила, не повівши й бровою.

Таміна зі своїм чоловіком покинули Чехію нелеґально. Вони приєдналися до туристичної групи, яка під патронатом державного туристичного бюро вирушала на море до Юґославії. Прибувши туди, вони покинули групу й подалися через Австрію на Захід.

Щоб не привертати уваги в туристичній групі, вони взяли з собою лише по одній великій валізі. Величенький пакунок, в якому була їхня кореспонденція та нотатники Таміни, в останню мить вирішили не брати. Якби поліцейський окупованої Чехії відкрив їхній баґаж при митному контролі, одразу би викликало підозру те, що, їдучи до моря на чотирнадцять днів, вони везуть із собою весь архів свого інтимного життя. А оскільки вони знали, що їхнє помешкання буде конфісковане державою, то не хотіли залишати в ньому пакунок, а сховали його в свекрухи у покинутий письмовий стіл, який належав покійному свекрові.

На чужині чоловік захворів, і Таміна лише дивилася, як він повільно згасає. Коли помер, питали, чи вона хоче похоронити його в землі, чи спопелити. Відповіла, аби спалили. Питали її, чи хоче зберігати його попіл в урні, чи розвіяти за вітром. Не мала дому, а тому злякалася, що все життя носитиме чоловіка, немов ручний баґаж. Тому сказала, щоб його розвіяли за вітром.

Уявляю собі, як світ, наче мур, росте довкола Таміни вверх, а вона — то лише газончик внизу на дні. На цьому газончику, мов єдина троянда, росте спогад про чоловіка.

Іноді я уявляю собі, що Тамінине існування (яке складається із подавання кави й наставляння вуха) це пором, що пливе по воді; а вона сидить на ньому і дивиться назад, лише назад.

Останнім часом її доводило до розпачу те, що минуле стає чимраз блідішим. Від чоловіка їй залишилось кілька фотографій з паспорта, всі решта залишились у конфіскованій квартирі в Празі. Вона дивиться на затерте фото з відірваним краєм, де її чоловік у фас (немов злочинець, якого знімав судовий фотограф) і не зовсім подібний на себе. Щодня Таміна виконує над тією фотографією певні духовні вправи: намагається уявити чоловіка в профіль, у напівпрофіль, у чвертьпрофіль. Подумки повторює лінії його носа, бороди, й щодня жахається того, що в цьому уявному малюнку з'являються суперечливі місця, де її пам'ять вагається.

Під час цих медитацій Таміна намагалася уявити його шкіру — її колір, усі дрібні дефекти, прищики, нарости, ластовиння, прожилки. Це давалось нелегко, іноді було неможливим. Фарби її пам'яті були непридатними для відтворення людської шкіри. Це змусило її застосувати особливу техніку згадування. Сидячи проти якого-небудь чоловіка, вона починала дивитися на його голову, як на матеріал для скульптури: не зводила з нього очей, подумки перемодельовувала обличчя, надаючи йому темнішого відтінку, розміщуючи ластовиння й прищики, зменшуючи вуха, перефарбовуючи на блакитно очі.

Та всі ці зусилля лише доводили, що образ чоловіка невідворотно зникає. Коли вони почали зустрічатися, він просив (був на десять років старший і вже мав якесь уявлення про убогість людської пам'яті), щоб вона вела щоденник, записувала для них обидвох плин їхнього життя. Вона протестувала, твердячи, що це буде насмішкою над їхнім коханням. Кохала його занадто сильно, аби припустити, що й незабутнє може забутися. Та все ж послухалась його, хоча й без ентузіазму. Це відбилося й на нотатниках: записи були уривчасті, багато сторінок залишились порожніми.

У Чехії вони з чоловіком жили одинадцять років, і нотатники, що залишились у свекрухи, було також одинадцять. Невдовзі після чоловікової смерті вона купила зошит і розділила його на одинадцять частин. Їй вдалося згадати багато напівзабутих подій та ситуацій, але вона не знала, до якої частини зошита їх записати. Хронологічну послідовність пригадати було годі.

Таміна хотіла викликати перш за все ті спогади, які могли б витворити каркас забутого минулого й служити орієнтирами в плині часу. Наприклад, їхні канікули. Їх було одинадцять, та вона змогла пригадати лише дев'ять.

Двоє втрачено назавжди. Вона намагалася розмістити ці дев'ять віднайдених канікул в окремих частинах зошита. Легко це вдавалося лише тоді, коли йшлося про чимось визначний рік. У 1964 померла мама Таміни, а місяць по тому почалися їхні сумні канікули в Татрах. Наступного року вони їздили на море в Болгарію. Відпустки 1968–1969 років вона пам'ятає тому, що вони були останніми з проведених у Чехії.

Таміні сяк-так вдалося реконструювати більшість канікул (хоча так і не згадала, в котрому році були деякі з них), та в згадуванні Різдвяних свят і новорічних ночей на неї чекала остаточна поразка. У закутках пам'яті вона віднайшла тільки двоє з одинадцяти Різдвяних свят і лише п'ять новорічних ночей.

Вона прагнула згадати всі імена, якими він її називав. Мабуть, лише перших чотирнадцять днів він кликав її справжнім іменем. Ніжність породжувала в нім натхнення безперервно вигадувати їй прізвиська. Їх у Таміни було багато, а чоловік придумував усе нові й нові, так, ніби кожне з них швидко зношувалося. За дванадцять років, протягом яких вони зналися, вона мала десь зо двадцять-тридцять прізвиськ, і кожне з них припадало на певний період їхнього життя.

Та як віднайти втрачений зв'язок між прізвиськом та ритмом часу? Це вдавалося їй лише в небагатьох випадках. Наприклад, пригадала дні після смерті мами. Чоловік настирливо шепотів їй на вухо ім'я (її ім'я того періоду), так, ніби хотів розбудити її зі сну. Те прізвисько вона пам'ятала і з упевненістю могла занести його в частину зошита із заголовком «1964». Усі решта імен шалено кружляли понад часом, немов птахи, що вирвалися з клітки.

Тому їй так відчайдушно хотілося мати пакунок зі своїми нотатниками й листами.

Безперечно, вона знала, що ті нотатники приховують у собі багато неприємних речей — дні незадоволення, сварок, навіть нудьги — та не це було суттєво. Вона не хотіла віддавати минулому його поезію. Прагнула повернути йому втрачену об'ємність. До цього її спонукала не туга за красою, а туга за життям.

Адже Таміна пливе на поромі й дивиться назад, лише назад. Сенсом її існування є винятково те, що вона бачить далеко позаду себе. Таміна зменшується, її силует втрачає обриси у міру того, як зменшується, розпливається й втрачає контури її минуле.

Вона прагне мати свої нотатники, щоб вмурувати стіни в нетривкий каркас подій, витворений нею в купленому зошиті, побудувати дім, в якому можна було б жити. Адже якщо, немов погано поставлений намет, завалиться хистка споруда її спогадів, то від Таміни залишиться сама лише теперішність, невидима точка, ніщо, яке повільно наближається до смерті.

Чому ж тоді вона раніше не сказала свекрусі, щоб та послала їй пакунок? У Чехії листування із закордонними адресатами проходить через руки таємної поліції, й Таміна не могла змиритись з тим, що поліцейські сунутимуть свого носа до її особистих справ. Окрім того, прізвище її чоловіка (що досі залишалося також її прізвищем) ще не викреслено з чорних списків, а поліцію все ще цікавлять будь-які документи із життя супротивників, навіть якщо вони вже мертві. (Тут Таміна не помилялася — наше єдине безсмертя міститься у папках поліцейських архівів).

Тому Бібі була її єдиною надією, й Таміна зробить усе, щоб та почувалась їй зобов'язаною. Бібі хотіла познайомитися з Банакою, і Таміна подумала, що її подруга мусить знати зміст хоча б однієї його книжки. Адже у розмові з ним Бібі неодмінно мусить сказати: власне, саме так ви пишете у своїй книжці! Або: ви дуже схожі на своїх героїв, пане Банако! Таміна знала, що вдома в Бібі нема жодної книжки, бо читання здається їй нудним. Тому, щоб підготувати свою приятельку до зустрічі з Банакою, Таміна хотіла довідатися, про що йдеться в його творах.

У шинку сидів Гуґо, Таміна подала йому каву: «Гуґо, ви знаєте Банаку?»

Тихий, несміливий, десь на років п'ять молодший від неї Гуґо здавався Таміні цілком симпатичним, хоча в нього і пахло з рота. Він ходив до винарні раз на тиждень й кидав погляди то до книжок, які приносив з собою, то на Таміну за стійкою бару.

«Знаю», — відповів він.

«Мені треба знати зміст хоча б однієї його книжки.»

«Запам'ятайте, Таміно, що ніхто ніколи не читав жодної книжки Банаки. Читати їх означало б зовсім осоромитись. Ніхто не сумнівається в тому, що він письменник другорядний, якщо не третьорядний чи десятирядний. Запевняю вас, що сам Банака до такої міри є жертвою власної репутації, що погорджує людьми, про яких знає, що вони читали котрусь з його книжок».

Після того вона не шукала більше творів Банаки, та зустріч з ним хотіла влаштувати особисто. Іноді вона позичала свою протягом дня порожню квартиру малесенькій заміжній японці Жужу, яка зустрічалась там з одним одруженим професором філософії. Професор знав Банаку, й Таміна змусила коханців привести його, коли Бібі буде у неї в гостях.

Довідавшись про це, Бібі сказала: «Може якраз Банака гарний, і твоє статеве життя нарешті зміниться».

Біографія

Твори

Критика