Поетикальні домінанти творчості Мілана Кундери (На матеріалі романів «Неквапливість», «Справжність»)

А. М. Меншій

Останнє десятиліття подарувало нам цілий сонм нових імен західноєвропейських митців, без яких неможливо скласти цілісне уявлення про сучасну світову літературу. Серед них і чеський письменник Мілан Кундера (нар. 1929 p.), який від 1975 р. мешкає у Франції. Доля бестселера спіткала новий роман «La Ignorancia» (2000), назву якого можна перекласти як «Необізнаність», «Неуцтво». Останнім часом і в Україні ім'я Кундери стало знаковим. І причина цього явища не лише у якості прози, а й у схожості досвіду та спробах звільнитися від його тягаря. Незважаючи на те, що після празьких подій 1968 p., учасником яких він був, Кундера змушений був залишити Чехословаччину і переїхати до Франції, тема опозиції до влади не стала головною в його творчості. Якщо вона присутня, то лише як тло (наприклад у романах «Жарт», «Нестерпна легкість буття», новелі «Ніхто сміятися не буде»), на якому розвиваються складні взаємини персонажів.

Художня творчість чеського митця нерозривно пов'язана із суто теоретичними пошуками в царині роману; дається взнаки його досвід викладання літератури та робота над літературознавчою монографією «Мистецтво роману. Шлях Владислава Ванчура до великої епіки» (1960). Теоретизування щодо роману продовжено в книгах «Мистецтво роману» (1986) та «Порушений заповіт» (1993). Називаючи роман «непотрібним спадком Сервантеса», письменник визнає, що саме роман є впливовою духовною силою, яка спроможна протистояти кітчу і банальній сірості, а тому формулює чотири невикористані можливості роману: заклик гри, заклик сну, заклик думки, заклик часу і реалізує їх у своїй творчості. Йдеться про форсування нового типу роману — комплексного методу пізнання найважливіших тем людського існування, який здатний охопити всі її сторони й аспекти. І все ж, вважає Кундера, роман не повинен давати готових відповідей на складні життєві питання, його справа — лише ставити ці питання, нести в собі «мудрість сумніву». Людині, яка прагне чітко розрізняти добро і зло, чорне й біле, для якої існує тільки «або- або», «складно прийняти і зрозуміти мудрість роману». Митець переконаний, що роман досліджує не реальність, а екзистенцію, тобто «поле людських можливостей, все те, на що вона здатна». Тому, майже всі романи Кундери названі абстрактним словом, яке означає екзистенціальну категорію, що аналізується у книзі «Нестерпна легкість буття», розділи «Легкість і важкість», «Душа і тіло»; у романі «Безсмертя» — «Боротьба», «Випадковість», «Торжество», не виняток і «французькі романи» — «Неквапливість», «Справжність». Сюжети цих романів типові для всієї творчості: їх ніби й не існує. Передує тема взаємин між чоловіком і жінкою, а головне — пошуки людиною самої себе, щастя, сенсу буття серед безглуздя сучасного світу. У своїх критичних розвідках М. Кундера наполягає на тому, що аналіз стосунків між чоловіком і жінкою — це необхідна складова філософського переосмислення людської екзистенції. Головна сюжетна лінія Кундери — ситуація жарту, безглуздого вчинку, який веде до глобальних наслідків, але врешті-решт виявляється правильним: тільки так треба ставитися до світу — він не заслуговує на те, аби його сприймали серйозно.

Роман «Неквапливість» (1995) — своєрідна реакція на твір автора XVIII ст. Вівана Денона (новела додається до роману) «Ніякого завтра» («Ни завтра, ни потом» — російською). Неквапному духові тієї гедоністичної епохи протиставлено сучасний темп життя нещасливих людей, бо ж у неквапливості — щастя. Події роману відбуваються в одному і тому ж замку, де два сторіччя тому кохалися знатна дама зі своїм кавалером, потім сучасна пара, а тепер зупинився сам Кундера зі своєю дружиною. Персонажі з різних століть раптом зустрічаються, за ними спостерігає автор. Ракурс показу не вражає новизною — є чоловік і жінка, чиє кохання розгортається на тлі сучасності. Письменник переосмислює все це, проводить аналогії між фізичними рисами людини та її ментальними проблемами, побутовими дрібницями та глобальними буттєвими законами. Головне, що прозаїк намагається пояснити людські взаємини. У цьому творі реалізується заклик часу. Він означає можливість вийти за рамки одного життя і впустити у простір роману декілька історичних епох: організовано зустріч героя з XX ст. з його щасливішим двійником з XVII ст. з новел Денона. У «Безсмерті» стикаються вигадані персонажі з XX ст., Ґете і Беттіна фон Арнім, Ґете і Бетховен, Ґете і Ґемінґвей, Далі і Ґала, Ленін, Сталін, Достоєвський, Солженіцин.

«Справжність» (1998) — роман, в основі якого лежить філософська проблема тотожності. Ніби реалістична оповідь переходить у гротескне марево, де герої гублять одне одного в якомусь спільному жахливому сні. Зсув реальності Кундера здійснив поступово, непомітно, щоб у фіналі лукаво запитати себе й читача, де той момент, коли життя героїв почало перетворюватися на оманливу фантазію. Саме тому проза Кундери здається максимально нереалістичною.

У текстовій палітрі творів чітко намітилися характерні риси витонченого, лаконічного стилю Кундери-оповідача, вміння легко й дотепно розвивати сюжет, приводячи його незмінно до несподіваних і «меланхолійних розв'язок». Поетикальною домінантою двох романів є заклик сну. У «Неквапливості» персонажі, придумані письменником, проникають у сон його дружини. А в романі «Справжність» головна героїня Шанталь через непорозуміння посварилась зі своїм коханим Жан-Мар- ком і поїхала від нього до Лондона. Жан-Марк наздоганяє її, у вагоні потягу бачить кохану з колегами, потім спостерігає, як вона входить у лондонський будинок, де відбувається оргія, намагається врятувати її. Шанталь також хоче втекти звідти і... прокидається. Письменник дає авторський коментар: «Я задаюсь вопросом: кому это все приснилось? Кто высмотрел во сне эту историю? Кто ее выдумал? Она? Он? Они оба? Каждый для другого? И с какого момента их реальная жизнь начала превращаться в обманчивую фантазию?.. Можно ли установить точный момент, когда реальное превращается в нереальное, реальность — в сновидение? Где была граница между ними? И где она теперь?».

Сучасне стереотипне суспільство змушує все гостріше відчувати свою самотність. Воно накладає на людей маски, ізолюючи їхнє справжнє «я». Відтак літературні твори стають ніби засобом боротьби за повернення цієї автентичності. У «Неквапливості» і «Справжності» Кундера піднімає глобальні проблеми знецінення вартості окремо взятого індивіда, втрати ним самототожності, розмивання його єства підтиском тотальної байдужості та непорозуміння. Митець стимулює читачів до роздумів над проблемою самоідентифікації в сучасному світі. Було порушено проблеми, до яких автор «Жарту» постійно повертається у своїх текстах: екзистенційний сенс любовних зв'язків між людьми різного віку, розбіжність між зовнішністю людини та її уявленням про себе, відносна цінність молодості, зрілості й старості. Молодість для письменника — це вік, коли людина ще не відчуває неповторності кожної миті часу, що спливає. Невміння осмислювати минуле й цінувати сучасне, за Кундерою, призводить до сприйняття дійсності як своєрідної проби, репетиції майбутнього. А якщо людина не може збагнути справжнього розмаїття, прихованого в реальності, вона не може самореалізуватися й бути автентичною, отже, вільною. Критика міфу про майбутнє спрямована на конкретну реальність — на суспільну систему, яка не в змозі створити вільну дійсність сьогодні, а тому маскує свою неспроможність псевдо терапіями про щасливі перспективи людства.

М. Кундера — найгуманніший, найпоетичніший серед непрямих спадкоємців фройдівського вчення. Ерос він вишукано метафоризує, творячи свою філософію сексу, повну дивовижного мікроаналізу людських почуттів. Ще в «Нестерпній легкості буття» він витворив власну теорему кохання: ми любимо не людину, а її метафору, поетичну пам'ять. Найактуальнішою темою всіх світів і поколінь для Кундери залишаються стосунки між чоловіком і жінкою, а «філософія кохання є домінуючою у його творах». Він не гребує жодними пікантностями, досягаючи максимальної правдивості. У романах «Неквапливість» та «Справжність» манера Кундери рафінується, підтверджуючи вірність митця творчій манері, виробленій ще в молоді роки, коли було створено збірку оповідань «Смішні любові» (1959-68): віртуозне мистецтво змішувати роман і філософію, ідеї й фантазію, серйозність та фривольність. Особливу увагу автор звертає на викривальну силу еротичної сфери. Перетворення дрібної деталі в подію — особливий дар, і Кундера наділений ним уповні. Він вигадує людей, переплетених родинними, еротичними, приятельськими і семантичними зв'язками, створюючи собі простір для гри та інтерпретацій. Він вигадує численні життєві ситуації, які відтворюють усі можливі реалізації людської особистості. Почасти ми зустрічаємо молодого кундерівського літературного героя, який нетерпляче й відчайдушно зав'язує любовні стосунки, ніби складає іспит з еротики.

Традиційний реалістичний роман приділяв, як відомо, чимало уваги темі пробудження статевого потягу в молодої людини, частіше у вигляді пошуків ідеального партнера спочатку й важкого розчарування наприкінці. М. Кундера пішов іншим шляхом, збагативши тему туги за коханням мотивами гри з тотожністю. Мотив літературної гри з тотожністю, що простежувався вже на ранньому етапі творчості М. Кундери, чітко виокремився у «французьких» романах.

У пошуках ідентичності герої Кундери перетинають межу власного світу. Межова ситуація виявляє їх приховані почуття й прагнення. М. Кундера уникає будь-якої визначеності, вбиваючи її своєї іронією. Герої шукають один одного у сутінках — і не знаходять, віддаляються, випадково торкаються один одного і відштовхуються. Тому персонажі лише наближаються до розв'язання проблем самоідентифікації, але шляхи їх остаточного вирішення стають зрозумілими для читача і перетворюються на його індивідуальний досвід.

Цікаву позицію поміж героїв твору займає сам автор. У ключові моменти оповіді він споглядає драматичні перипетії, щоб вже від авторського, дистанційованого «я» поставити читачеві якесь питання. Тобто любовний трикутник у Кундери часто виглядає так: Він, Вона і сам письменник, що споглядає кохання двох піддослідних тіл. Таким чином він створює «максимальний ефект присутності читача у прозі, вільно експериментуючи з часовими вимірами світу», — наголосила С. Шерлаимова.

І насамкінець зауважимо: митець має власне бачення побудови роману, що різниться на тлі інших художніх стилів. Унікальність прози М. Кундери полягає в тому, що головною дійовою особою його творів є любов, яку він описує в усіх, у тому числі й найнепривабливіших проявах, залишаючись при цьому одним із неперевершених авторів інтелектуальної прози. Майстерність Кундери-прозаїка криється у його вмінні розпізнавати тонку межу між світом «я» і світом «не я», руйнування якого спричиняється до небезпеки втрати людьми істинних життєвих орієнтирів, викривлення світосприйняття й перетворення життя на оману.

Поза тим, що митець не розглядає свою творчість в контексті постмодерну, але активно використовує постмодерністські прийоми, відкидаючи основний постулат постмодернізму — втрату віри у вищий сенс, вищу істину і мету людського існування. Тому варто слідом за Ю. Гусєвим розрізняти літературу постмодернізму і літературу епохи постмодернізму, й розглядати творчість Кундери як яскравий зразок останньої.

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2006. – № 1. – С. 41-42.

Біографія

Твори

Критика