Сучасне переосмислення міфу про Велике Повернення у романі Мілана Кундери «Невідання»

Н. В. Фийса

Мілан Кундера (Milan Kundera, нар. 1929) - один із найвідоміших митців сучасності, прозаїк, есеїст, публіцист, літературознавець, представник сучасної літератури європейського постмодернізму. Доля його склалася таким чином, що, народившись у Чехословаччині, через політичні обставини емігрував до Франції. Цим і пояснюється наявність у його чималій спадщині творів як на чеській, так і на французькій мовах. З самого початку М. Кундера був «нестандартним» письменником, творчий доробок якого викликав палкі суперечки й дискусії. На батьківщині спадок цього геніального митця, який і надалі живе у Франції (у 1981 році отримав французьке громадянство), сприймається з певною стриманістю: спочатку через політичні обставини 70-80 рр. у Чехії, потім через зміну ним чеської мови на французьку. Рідну країну М. Кундера відвідує виключно інкогніто. Не дивно, що за рішення виїхати у Францію, перервати майже всі зв’язки з батьківщиною, за небажання перекладати твори, написані французькою, на рідну мову, видавати свої твори на батьківщині М. Кундеру звинувачують у зраді. Про емігрантське життя письменник дуже добре знає з власного досвіду, як кажуть, з перших рук. Проблема від’їзду з рідної країни та життя за кордоном хвилюють автора уже в романі «Книга сміху та забуття» (1979). Еміграція, самотність, пам’ять, забуття, ностальгія, байдужість - теми останнього роману на французькій мові «Невідання» (L’ignorance, 2000). Цей твір був об’єктом вивчення зарубіжних літературознавців: J. Ceska [Ceska 2005], K. Chvatik [Chvatik 2004], M. Kakutani [Kakutani 2002], A. Nagorski [ Nagorski 2002]. Щодо досягнень в українському літературному світі, слід відмітити першу кандидатську дисертацію О. П. Палій [Палій 2006], що дає загальний огляд творчої спадщини М. Кундери. В Україні роман «Невідання» не є достатньо досліджений та висвітлений, не є представлений належним чином, загалом як і вся творчість М. Кундери. Цим і обгрунтовується мета даної статті - дослідити проблему еміграції, сучасного погляду на Велике Повернення у романі М. Кундери «Невідання».

Головні герої роману «Невідання», Ірен та Жозеф, після 20 років емігрантського життя у Франції відвідують рідну Чехословаччину. Паралельно автор в іронічно-пародійному ключі переосмислює один з найвідоміших та найчастіше інтерпретованих міфологічних сюжетів - міф про повернення Одіссея. «Гра письменників з літературними архетипами змушує побачити замість глибинних зв’язків відсутність таких, замість вивірених століттями побутових структур провали, замість морального підгрунтя - плазму незбагненно алогічну і спроможну розчинити в собі категорії добра й зла», - вважає Г. Сиваченко.

Твір починається бесідою Ірен з французькою подругою Сільві, яка переконує її повернутись у рідну країну в «пору великих потрясінь». Та Ірен заперечує, що зараз її життя - в Парижі. Однак сентиментальні сльози Сільві спрямовують її думки до літератури, до історії Одіссея, до чар Великого Повернення. Ірен поїхала до Франції два десятиліття тому, маючи за мету звільнитись від терору матері, яка завжди пригнічувала дочку однією своєю присутністю. Ірен погодилась супроводжувати свого чоловіка Мартіна, якого переслідувала таємна поліція. Згодом Мартін помер. Новий друг Ірен, шведський бізнесмен Густав, із запалом огорнув її батьківщину ореолом романтики, відкрив офіс у Празі і хоче, щоб вона проводила там більше часу. Але за тоном автора читач здогадується, що повернення скоріше за все розчарує, ніж принесе задоволення. Як це часто буває з книгами М. Кундери, часто доводиться вичікувати істинного блиску історії.

«Возвращение по-гречески nostos. Algos означает страдание. Стало быть, ностальгия - это страдание, причинённое неутолимой жаждой возвращения», розмірковує автор. Етимологічне дослідження підводить до висновку: «... ностальгия предстаёт как страдание от неведения. Ты далеко, и я не знаю, что с тобой. Моя страна далеко, и я не знаю, что там происходит». Еміграція, за М. Кундерою, - це шизофренічний стан, коли вдень перед людиною постають прекрасні пейзажі милої батьківщини, а вночі всі емігрант бачать одні й ті ж жахливі сни. «День был освещён красотой покинутой родині, ночь отягощена ужасом возвращения. День рисовал рай, который она потеряла, ночь - ад, из которого она бежала».

В аеропорту по дорозі в Прагу Ірена зустрічає ветеринара на ймення Жозеф, давнього знайомого, на спомин про якого вона свято береже попільничку, яку той викрав у кафе для неї. Жозеф, у свою чергу, не може згадати Ірен, але ввічливо погоджується зустрітися і пообідати з нею у Празі. Показовим є момент, коли Ірен, приїхавши з візитом у Прагу, розуміє, що одягнута занадто тепло для такої погоди. Вона купляє сукню того ж фасону і забарвлення, які були їй знайомі з комуністичних часів. У дзеркалі універмагу вона раптом побачила себе, «это она, но живущая иной жизнью, той, какая ожидала бы её, останься она на родине .., трогательной до слёз, жалкой, убогой, слабой, покорной».

Найбільш хвилюючі та красномовні моменти - це коли емігранти зустрічаються з рідними та близькими, яких давно не бачили. Мати, яка відвідали Ірен у Празі, абсолютно не цікавиться життям дочки. Це відчуження, у формі невагомого егоцентризму, стає ще більш очевидним, коли Ірен у Празі запрошує до ресторану подруг своєї юності, з надією повернути минуле, продемонструвати свою зрілість, набуту за роки життя за кордоном. Вона пригощає їх дорогим бордо, але жінки замовляють пиво. М. Кундера - майстер викривального епізоду «Отвергнув вино, они, по существу, отвергли её», - розуміє вона, чи, принаймні, та Ірен, що живе в Парижі життям, абсолютно відмінним віл їхнього. Прекрасне вино було нарешті поглинуто після великої кількості чеського пива з характерною для захмелілих недбалістю. Що б Ірен не намагалася розповісти, подруг нічого не цікавило з її емігрантського життя - так само, як і співвітчизників Одіссея після його повернення на батьківщину. «Он ждал одного: чтобы наконец они попросили его: «Рассказывай!» Но это слово было единственным, которого они так и не произнесли». Що ж до Ірен, то вечірка, яку вона задумала як «исходную точку своего наступления», зазнала повного фіаско. Не слухаючи її розповідей, жінки перевіряють, чи пам'ятає вона події з часів їх спільної юності, намагаючись піддати забуттю останні 20 років її життя, «как если бы они ампутировали голени и ступни приставили прямо к коленям». Але ще більший відчай у Ірен викликає те, що її співвітчизниці більше не скаржаться на труднощі особистого характеру та політичні переслідування. Вони перейшли до історій буржуазного успіху. Гнітюче прозріння Ірен підкреслено схвильованими судженнями романіста про емігранта як героя на сцені європейської історії. Як і в попередніх книгах, М. Кундера розробляє навколо основних тем музичні варіації, використовуючи взаємопереплетені історії героїв як каркас для філософських підступів, у даній книзі - про межі і суб’єктивність пам’яті, про труднощі повернення додому в «Одіссеї»«, основоположній епопеї ностальгії, про математичну симетрію в історії і т. д. Будуючи свій призматичний роман, автор рухається вперед і назад, від епізоду до епізоду, між потоками роздумів і особистими історіями його героїв - до тих пір, поки ідея та історія, суспільне та особисте не стають єдиним цілим.

Жозеф хотів би переконати себе, що залишив рідну Чехословаччину, будучи не в силі дивитися, як рідну країну принижують Ради. Але це не вся правда. Через багато років натрапивши на власний юнацький щоденник, герой карає себе якнайжорстокіше. Сповідь юного шмаркача, ця романтична маячня лякає його. Нема спогадів, які б принесли йому радість. «Но так как память у Жозефа была зловредной и не предлагала ему ничего из того, что могло бы сделать его жизнь на родине привлекательной, он перешагнул границу легко, без сожалений». Отже, втеча від свого минулого, ненависть до себе, ганьба - ось основні чинники, що спонукали Жозефа до виїзду за кордон, де пам’ять втратила свій шкідливий вплив. М. Кундера стверджує: «Больной страдает ностальгической недостаточностью». А потім додає: «Больной страдает мазохистской деформацией памяти». У Данії Жозеф щиро покохав жінку, розпочав нове життя, і неприємні спогади тратили над ним владу. Після смерті коханої дружини Жозеф намагається дотримуватись усіх її улюблених навичок, всюди відчувати її присутність. Саме покійна дружина спонукала Жозефа до відвідин рідної країни: «Не ехать было бы с твоей стороны ненормально, неоправданно, даже некрасиво». Та жоден емігрант не може віднайти Прагу своїх часів: нові будівлі, розлад у дисонансовому звучанні рідної мови, нові проблеми, що живлять людське повсякдення, відмінний досвід, відмінні спогади та цінності з тими, хто залишився. Будинок у Данії рефреном відлунюється у свідомості Жозефа, спогади про дружину не дають спокою. Зустріч Жозефа з братом та невісткою також не принесла ніякої радості. Упереджено ставлячись до емігранта, який прирік своїх рідних на жахливе життя вдома, брат та невістка турбуються переважно тим, чи захоче Жозеф забрати щось із своїх колишніх речей, а не як він жив усі ці роки. Повна байдужість рідних до Жозефа підтверджується тим фактом, що найближчі люди не визнали за потрібне повідомити емігранта про смерть родичів, навіть коли це їм уже нічим не загрожувало. Жозеф, бачачи свій годинник на руці у брата, відчувається мерцем, що піднявся з могили через 20 років. «Он с трудом узнаёт мир, в котором жил, но непрестанно натыкается на следы своей жизни: свои брюки, свой галстук он видит на теле переживших его, естественно, поделивших вещи между собой; он видит всё и ничего не требует: мёртвые робки». Жозеф обурений, як нахабно невістка присвоїла його улюблену картину, і хоче повернути її собі. Але згодом розуміє, що цій картині нема місця там, де він жив з покійною дружиною. Якщо якась маленька картина може порушити його життя з померлою, з якою вирішив розділити навіть загробний світ, то наскільки руйнівною буде присутність цілої країни, яку вона не знала. Якщо Жозеф залишиться в цій країні, то втратить свою кохану дружину назавжди.

Обоє емігрантів, Жозеф та Ірен, після тривалого часу життя на чужині відвідують рідну землю не з власної ініціативи, а з настійної вимоги рідних та близьких. Французькі друзі колись вітали Ірен як символ емігрантського страждання, живе втілення їх поняття про зло сталінізму. Коли ж комунізм рухнув, вона «должна была подтвердить это страдание радостью возвращения. ... Они почувствовали себя обманутмыи. И я тоже, - міркує Ірен, - ибо до той поры думала, что они любили меня не за моё страдание, а за меня самое». Під час приїзду додому Ірен усвідомлює, наскільки сильно вона любить рідне місто, чарівну природу, яким насправді болючим був її від’їзд. Потім, аналізуючи пережите, доходить до висновку: «тот, кто неудачно простился, не может ждать многого от возвращения». Ірен розуміє, що була би прийнятою у Празі за умови, якщо б все своє минуле, все пережите у Франції урочисто покласти «на алтарь отечества и предать огню». Таким чином, і в Парижі, і в Празі Ірен відчувається чужою, загубленою, втраченою. Комізм і жорстокість сполучає автор в епізоді, коли коханець Ірен одягає футболку з написом «Kafka was bom in Prague».

Схожі долі Жозефа та Ірен навертають їх думки до безсмертної «Одіссеї». Саме цю книгу на датській мові помітила Ірен на столику в готелі. Роздуми Жозефа привели до висновку, що повернення Одіссея не було щасливим, зустріч з Пенелопою через 20 років не принесла задоволення. Автор підтверджує: «Двадцать лет он только и думал о своём возвращении. Но, вернувшись, он с удивлением обнаружил, что его жизнь, сама суть его жизни, её серцевина, её сокровище находились за пределами Итаки, в том двадцатилетии его скитаний. И это сокровище он утратил и может его обрести, лишь рассказывая о нём». Так само розчарувались Ірен та Жозеф. Не пам’ятаючи Ірен, Жозеф погоджується на зустріч з цією, як і він, емігранткою. Гіркий досвід емігрантського життя та безрадісне повернення додому об’єднують їх. Раптово Жозефу приходить на думку, що в цій країні у нього було багато жінок, але жодної сестри. «Сестра моя,» - так Жозеф підписує коротеньку записку для Ірен, сестра по долі - скажемо ми. Фінал короткого побачення Ірен та Жозефа спочатку може викликати подив, але в ретроспективі здається неминучим: плоди розділених ними емоцій про повернення додому і абсолютно різні відчуття тягаря, що накладений минулими днями на теперішнє.

У чому ж невідання? У ностальгії Ірен, її важкій свободі відтворення минулого, якого ніколи не було? Чи у легкості Жозефа, його емоційній відчуженості, безтурботності, з якою він відкидає минуле? На це нема відповіді, хіба що тільки завісити сюди ярлик трагедії людського досвіду, який здається банальним, применшуючи історію. «Самотність» - слово, яке неодноразово повторюється у юнацькому щоденнику Жозефа, змальовуючи страшну перспективу. Втілення самотності у творі - це Мілада, єдина жінка, яка розпитує Ірен про її життя на чужині. У цьому романі історія заперечується відразою Жозефа до пам’яті і пошуком Ірен майбутнього, однак Мілада, яка не залишила Праги, втілює «невідання» з його меланхолійним зворушливим висновком. Вона відмічає, що перший шлюб її подруги Ірен, помилковий крок до свободи, був «непоправимой ошибкой, совершённой в возрасте неведения».

Виразно самоіронічним є інтертекстуальне посилання на історію з останками ісландського поета-романтика Иоунаса Хадльгримсона, який помер на чужині і прах якого через 100 років було вирішено повернути на батьківщину, у «свою рідну Ітаку». Іронією долі на батьківщину замість барда повернули кості датського різника, оскільки обоє були поховані поряд у бідняцькій могилі. Таким чином, тіло датського м’ясника, хай і не поета, але все ж таки патріота, спочиває у вигнанні на льодяному чужому острові.

Як завжди, М. Кундера безжалісно розвінчує все те, що здається ідеальним. Віками вироблений стереотип - любов до батьківщини, туга за рідною землею, вищий ступінь патріотизму пронизують безсмертні твори Гомера. Одіссей - як найбільший ностальгік усіх часів. Що ж пропонує нам замість цього М. Кундера? Погляд діаметрально протилежний, парадоксальний, чого і слід було чекати з його характерною іронією, - заслання як щастя, а не як страждання. Найбільше це стосується Жозефа, що тікає від своїх юнацьких спогадів. Подібно Густав прирік себе на добровільну еміграцію, залишивши у рідній Швеції осоружну сім’ю. Ірен, повернувшись у Прагу, втратила Густава, оскільки його зваблює її ж рідна мати, і тільки-но знову зустрівши, остаточно втратила Жозефа, розвіялись її приємні спогади юності. Думка, висловлена Ірен на початку роману, обгрунтовується усім подальшим розвитком сюжету: «Для неё всегда было очевидно, что её эмиграция - несчастье. Но в эти мгновения она задавалась вопросом, не было ли всё это скорее иллюзией несчастья, иллюзией, внушённой тем, как окружающие воспринимают эмигранта? ...её эмиграция, пусть и навязанная внешними обстоятельствами, вопреки её воле, была, возможно неосознанно, лучшим выходом для её жизни. Неумолимые силы истории, посягнувши на её свободу, сделали её свободной».

За словами М. Рідзанте, «Невідання» розвінчує сентиментальний і романтичний міф про Велике Повернення, який кожен емігрант несе в собі з часів Одіссея. Ніхто не може два рази ввійти в одну й ту саму річку, - казали стародавні греки. Останній роман М. Кундери ще раз підтверджує цю істину. Значне досягнення автора - в умінні примусити подивитись на світ очима емігранта навіть найбільш осілого і малорухливого читача. Вимогливий письменник-емігрант бажає, щоб ми стали мудрішими, проникливішими, слідуючи за його умілим балансуванням між доказами та історією, бачачи, як історія, обтяжена важкістю минулого, спіткнулась у легкість теперішнього.

«Невідання» - це казка-пересторога, роман-притча. Автор точно передбачив невтішні наслідки повернення додому, хай за життя або після смерті, практичного його здійснення. Чи не має він на меті виправдати власну еміграцію? У романі чітко виступають автобіографічні мотиви, хоча сам письменник зазначив, що годі проводити паралелі з його власним життям. Більшу частину свого творчого буття М. Кундера провів у Франції. Ця країна прийняла його у важкий час, а еміграція стала справжнім творчим відродженням. Недарма його називають «чехопарижанин». «Він настільки француз, що нам аж нудить» [Butor]. «Цей прозаїк парадоксально поєднав у собі успішного західного письменника та емігранта, палкого патріота та зрадника рідної мови, суспільного діяча і відстороненого від політики філософа» [Палій]. Однак, перехід письменника на французьку мову - це закономірний, природний процес, що є результатом адаптації до нового середовища. І це аж ніяк не свідчім про неповагу до чеської мови та до рідної Богемії, як М. Кундера називає свою втрачену батьківщину. Письменник дійшов висновку, що у сучасності неможливе Велике Повернення. Тож не має значення місцепроживання. Мова, якою він віртуозно творить, якщо шедеври митця збагачують скарбницю світової культури. Книги М. Кундери вважаються класикою ХХ ст. і перекладені на багато мов світу. Майстерність, досягнута вмілим поєднанням східної та західної культур, національного та універсального, свідчить, що романи М. Кундери є однією з вершин сучасної прози і заслуговують на подальше грунтовне дослідження.

Л-ра: Сучасні дослідження з іноземної філології. – Ужгород, 2008. – Вип. 6. – С. 573-579.

Біографія

Твори

Критика