«Одержима» Лесі Українки й одержимість
Микола Степаненко
Як рівно 70 років тому драматична поема „Одержима” позначила зненацька закінчення не лише хронологічного (початок 20-го ст.), жанрового (ліричні поезії), а й естетично-світоглядового періоду, так і тепер, у сторіччя від дня народження Лесі Українки,* цей — за висловом Івана Франка — перший із її „шедеврів”, раптом заблистів самоцвітами найбільш співзвучного нашій добі високомистецького твору, який підніс як найвищу чесноту безмежний альтруїзм і пориваючий волюнтаризм.
Не випадково Дмитро Донцов головну увагу присвятив якраз „Одержимій”, коли писав статтю з приводу смерти Лесі Українки до журналу „Украинская жизнь” на замовлення її редактора Симона Петлюри,1
Зовсім слушно відзначивши цю властивість, яка більше стосувалася до постави поетки до тогочасної суспільности, і найменш характерну для головного ідейного звучання Лесиної творчости, Дмитро Донцов почав серйозну, цікаву й плідну дискусію, яку вивершують певною мірою блискучі висновки й проєкції автора полемічного есею „Серед снігів”, недавно написаного й нелегально поширюваного в Україні.3
Дискусія почалася, як подає Микола Зеров у своїй студії „Леся Українка”,4
Із цінної розвідки й приміток до „Одержимої” Бориса Якубського в 5-му томі „Дворів” Лесі Українки, виданих у „Книгоспілці” в 1927 р., просліджуємо дальші цікаві оцінки цього шедевру, як Миколи Євшана,7
Крім ,,крайнього індивідуалізму”, що його бачив Дмитро Донцов, і трохи поширеного соціяльним звучанням ,,надмірного індивідуалізму” Бориса Якубського та „бурхливого протесту” проти кволости й дрімливости громадянства, проти його невільницького духа пасивности”, що його зовсім умотивовано підкреслив Микола Зеров,14
Полемізуючи з Дмитром Донцовим, зокрема з його тезою про „крайній індивідуалізм”, Михайло Драй-Хмара пише:
„Коли сильна особа в Лесі Українки виступає проти нікчемного, інертного суспільства, то робить це не з егоїстичних, а з альтруїстичних (підкреслення моє — М. С.) мотивів і виконує не індивідуальні завдання... Леся Українка не возвеличує свого „Я”, не утворює з нього культу і не ховається в катакомбах, а йде до життя...”.15
„Одержима” появилася, як згадано вище, на переломі двох століть за умов загальної втоми, розчарованости, зрезиґнованости, нігілізму, здрібніння людини, занепадництва, мінімалізму і крохоборства, які завжди передували добі великих революційних зривів. Ці обставини добре схопив М. Євшан, розкриваючи сутність Лесиної символіки:
„Вона уміла орієнтуватися в життю нашого громадянства і тверезо дивитися на нього. Але власне та тверезість та щирість думки мусіла в ній збудити тривогу. Вона почала бачити невільників тільки, в серцях людей читати невільничі думки, бачити не віру і запал, а безсильну боротьбу з „бридкими гадюками”, яка настільки висилювала організм, що не чути було ніякого непокірного слова. І от поетка не може позбутися внутрішньої ,,химери” у своїй душі, бажання сказати те „непокірливе слово”, внести світло в задушливу атмосферу землянок, піснею перемогти всі дисонанси життя, стогони і брязкіт кайданів. І „крила пісні” для Лесі Українки — се не поетична фраза, не декораційний додаток, а потреба душі, потреба мелодії, рівноваги над життям, прометеїстичний порив і перемога темних сил” (скрізь підкреслення автора — М. С.).17
Драматичну поему „Одержима” Леся Українка написала за одну найстрашнішу в її житті ніч, 18-го січня 1901 року (дехто хибно подає дату написання 15-го лютого 1901 р.), в умовах крайнього духового напруження й фізичного виснаження, спричиненого також і власною хворобою.
„Признаюся Вам, — писала вона Іванові Франкові 14-го січня 1903 року,— що я її в таку ніч писала, після якої певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “J’en ai fait un drame” ,,Я з того створила драму” — фр.).
То був час її повного фізичного (Лесі кінчився тоді 30-й рік життя) і творчого дозріння. Хід подій суспільного й приватного життя, а також тверезі роздуми над їхнім складним комплексом, привів до надмірного емоційного напруження поетки, яке в психології називається „стрессом” Перебуваючи в стані такого ,,стрессу” активних або стенічних почуттів, який супроводжується підвищенням життєздатности, піднесенням фізичних і духових сил людини над звичайною глибиною почуттєвого відклику, і який майже неможливо стримати чи перебороти, поетка була цілком заполонена своїм творчим актом і не могла вже відірватися від нього, не закінчивши його і не одержавши звільнення чи розрішення й полегші. Думки й образи, які родяться в період стрессу, позначені тим, що вони глибоко врізуються в пам’ять інших, мова набуває граничної виразности й великої сили впливу на людей, а дії і вчинки характеризуються виключно пристрастю й безпосередністю. ,,Тільки тоді — пише автор есею ,,Серед снігів”, — людина починає жити. Леся Українка називає цей стан, ,,одержимістю”18
Вище було сказано про суспільні обставини того часу, які зумовили стан надмірного емоційного напруження Лесі Українки. Це тоді Микола Вороний зорієнтовував письменників на відхід від життя, від злободенних проблем, від гострої боротьби:
„Спокою треба, відпочинку для стражденної зневіреної душі сучасного інтелігента..., любови, тихої радости для його озлобленої змученої душі...” (Слова М. Вороного з відозви до українських письменників, ЛНВ, кн. XI, ст. 14.). Суспільні обставини доповнилися глибокими особистими переживаннями.
Ще на початку липня 1900 року, якраз на Купальські свята, Лесю Українку відвідав у Зеленому Гаї (під Гадячем, на Полтавщині) Сергій Мержинський — шляхетна й самовідречена людина, революціонер, також хворий на туберкульозу, з яким Лесю лучили не лише спільні політичні погляди й активна суспільна діяльність, а й глибокі інтимні почуття. (До речі, совєтське літературознавство робить його тепер переконаним марксистом і попередником большевизму). він привіз і подарував Лесі зібрання творів Гайне німецькою мовою. Тоді ж вони домовилися і про оссінній приїзд Лесі до Мінську. В листах Леся говорила про цю візиту, як про свій „моральний обов’язок”.19
„Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, — питалась вона в поезії в прозі, датованій 7-им листопада 1909 року, — щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала, що інше життя повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути з сього світа, де щастя і горе так божевільно сплелись...
Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до тебе з найміцніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе... О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я задля тебе вмерла і воскресла...”20
Це й було оте справжнє життя, не „екстремізм, не вибуховість”, ,,не налоскотані емоції”, а рівне і спокійне горіння „полум’я одержимости”, що простеляє шлях готовости „вмерти і воскреснути” за друзів своїх.
В п’ятьох інших поезіях далі розвивається тема великої самовідречної любови („Взять тебе в бою чи вмерти з тобою”),21
І от якраз на Водохрещі, 7 січня за старим стилем, Леся Українка приїхала до Мінську, щоб доглядати важко хворого Сергія і засвідчити безвимірну глибину своїх почуттів до нього. В листі до Ольги Кобилянської, датованому 16-им січня 1900 року, Леся так описує свій стан:
,,Життя моє тут досить трагічне. Я мушу бути найспокійнішою від всіх, хоч я, власне, найменше маю ілюзій, а через те й надії (зі мною лікар був найщиріший)... Я не покину його так, як його покинули інші його друзі. Я з ним останусь, поки буде треба. Ви розумієте мене?... Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюсь до неї братись, певне, якесь божевілля вийшло б, маю занадто натягнені нерви...”25
Стан Сергія Мержинського, що його дуже докладно й спокійно описує Леся в листі до одинокого приятеля В. Г. Крижанівської-Тучапської, був настільки безнадійний, що треба було надлюдських зусиль, щоб стримати неочікувану й небажану емоційну розв’язку. Але постійне стримування справжніх почуттів тільки посилює їхню внутрішню напругу. І ось за таких обставин, в апогею туги Леся Українка звільняється від тих почуттів, скеровуючи їх в інший бік — поетичний, і створюючи свій перший шедевр протягом тієї найстрашнішої ночі, 18-го січня.
„Одержима духом” Міріям, героїня драматичної поеми, сильна, вольова натура, самовідречна, сповнена шляхетного альтруїзму й поривів до активної дії, безкомпромісова в своїй безмірній любові й ненависті, — це в багатьох вимірах сама Леся Українка в важкі години отих скомплікованих і трагічних днів початку 20-го століття.
,,Одинокий мужчина” серед численної юрби „паралітиків при бездорожжу”, серед ,,глухородженного люду”, серед зневірених циніків, нігілістів і самовдоволених пристосованців-боягузів, що вигідно себе влаштували поруч із слугами синедріону, серед почтивих чиновників, гнучких і скорпіоноподібних, які за намовами різних Гапонів і з власної ницости писали чолобитні петиції до царя — Леся Українка 70 років тому, напередодні революції 1905-1907 років, створила немеркнучий образ борця незламної волі, безстрашного і самовідданого, безкомпромісового в любові й ненависті, готового йти до кінцевої мети дорогою найвищої жертви.
Як же болісно усвідомлювати, що за цих 70 років наше красне письменство на рідних землях і в діяспорі не створило нічого подібного за силою свого впливу на розум і почуття сучасних передвісників революційного гураґану, які за вірою, силою, натхненням звертаються до Лесиного шедевру. Докази цьому дає есей ,,Серед снігів”. ,,Забутливі і потайні друзі” — Драчі, Павлички, Коротичі, навіть Дзюби, друзі, ,,що тричі одрікалися”, на спілку з тамошніми ,,реалістичними поросятами” і поцейбічними реалітетницькими шукачами ,,нових етапів”, ,,третіх шляхів”, ,,туги за нормальністю” — це ж і є оте, за висловом Міріям, ,,сонне кодло”, якого й ,,світло опівночі не будить”, якому й „заграва кривава очей лінивих не здола розплющить”, яке товпиться і позує під борців і патріотів перед ювілейними декораціями Лесиного століття, але яке свідомо відреклося святого горіння одержимости.
А тим часом, одержимість, як слушно наголошує автор есею ,,Серед снігів”, — це якраз та „окрема субстанція”, той „необхідний поряд компонент для повноцінного духового життя”, без якого не розтопити „льодовикового періоду” неволі й упослідження в Україні.
Посилаючись у ці передгрозові дні на перший шедевр Лесі Українки, маючи перед очима її приклад, що „душу рве до бою”, автор есею два десятки разів у найрізноматніших контекстах відміняє поняття одержимости, пишучи про ,,одержимих”, ,,стан одержимости”, „одержиму людину”, „горнило одержимости”, „іскру одержимости”, ,,палахкотіння одержимости” і ,,полум’я одержимости” як протиставлення реалістичним хитромудруванням, „жовчному нігілізмові”, холодних і слизьких скептиків, які своєю облудною словесною еквілібристикою виправдовують ,,замерзлу українську дійсність”, які допомагають приспати і присипати сибірським снігом українське відродження, які „розкладають нас зсередини”, які вбивають віру, окриленість і фанатичне бажання дощенту зруйнувати „країну неволі”.26
Як Шевченкове „Посланіє”, адресоване до „живих, і мертвих, і ненароджених”, до „в Україні і на чужині сущих”, до освічених і темних, до апостолів і мирян, так звучить і цей полум’яний заклик з країни снігів, яким ми закінчуємо оцю скромну пригадку про драматичну поему безмежного альтруїзму й пориваючого волюнтаризму:
,,Біймося втратити святе полум’я одержимости. Бо тоді залишаться арґументи, будуть множитися товсті монографії, але все це нікого не пробудить. Холодний скептик його риторикою нікого не запалив і не запалить”.27
SUMMARY
The article was written in May 1971 and presented at the session of the Philological Branch of the Shevchenko Scientific Society in New York. This explains its opening (“Exactly one hundred years ago ...”) and the reference to the, then timely, thesis of Valentyne Moroz concerning “Oderzhymi” and “Oderzhymisr”, something which, after all, has not lost its urgency even now, after the release of V. Moroz from Soviet imprisonment.
The author presents a short review of critical responses and discussions of “Oderzhyma,, including those by Dmytro Dontsov, who initiated the discussion, Roman Hamchykevytch, a reviewer of Dilo, and Mykhailo Lozynskyj. Later, this topic was covered in the writings of M. Yevshan, M. Zerow, A. Muzychka, M. Dray-Khmara, I. Steshenko, B. Yakubskyj and other authorities in literature and literary criticism. The critics emphasize the quality of altruism — namely unlimited self-denial, self-renouncement, self-abnegation for the sake of others, as being most characteristic of the “strong personality,” who is “spiritually possessed” (“Oderzhymyj”), and powerfully guided by a strong will. He confronts life, in order to change it substantially, and captivates others by his own burning example while disdaining death.
The author of the article explores one moment from the ‘creative laboratory’ of Lesia Ukrai'nka. It involves the circumstances under which “Oderzhyma” was written. This creative work is the product of one of her most frightening experiences in January 1901, and was written under conditions of extreme psychological and physical stress.
At the conclusion of the article, the author emphasizes the need to emulate the example set by these works. They are indeed the finest examples of the fiery creativity of such great and inspired poets and freedom-fighters like Shevchenko, Franko and Lesia Ukrainka.
