Лексико-стилістичні особливості книги спогадів "Homo Feriens" Ірини Жиленко

К. Г. Сардарян

Висвітлено лексико-стилістичні особливості художньої мови книги спогадів Ірини Жиленко, звернено увагу на специфіку її лексичної сфери, засоби експресивності, колористичну палітру твору, що репре­зен­тують витонченість художнього слова письменниці.

Ключові слова: експресивність, образи-символи, колористична палітра, лексичний матеріал, мовна палітра тексту, ідіостиль.

Рассмотрены лексико-стилистические особенности художес­твен­ного язы­ка книги воспоминаний Ирины Жиленко, обращено внимание на спе­цифику ее лексической сферы, средства экспрессивности, цветовую па­литру произведения, представляющие изящество художественного слова писательницы.

Ключевые слова: экспрессивность, образы-символы, колористическая па­литра, лексический материал, языковая палитра текста, идиостиль.

The article covers lexical and stylistic features of the artistic language in I.V. Zhilenko’s book of memoirs, draws attention to the pecularities of its lexical sphere, means of expressiveness and color palette of the work that represent the artistic elegance of writer’s word.

Keywords: expressiveness, images and symbols, coloristic palette, lexical mate­rial, language palette of a text, idiostyle.

Творча спадщина Ірини Жиленко у контексті новітньої ук­раїн­ської літератури посідає важливе місце, адже вона творила у складні часи різних культурно-історичних епох, охопивши дру­гу половину ХХ та початок ХХІ століття. Доробок письменниці є унікальним явищем в історії української літератури, оскільки містить істотно різні твори, як за жанром, так і за стильовими особливостями.

Доробок І. Жиленко не залишив байдужими літературо­знавців та читацьку аудиторію. Крім того, зацікавлення спадщи­ною письменниці останнім часом все зростає, проте не можна сказати, що творчість майстрині вповні проаналізовано та вписа­но в контекст сучасної української літератури. На сьогодні маємо намічені проблеми, що вимагають розв’язання.

Окремі аспекти творчого доробку авторки постали в центрі уваги літературознавців, дослідження яких з’являлися здебіль­шо­го у вигляді статей та частин наукових розвідок літературо­знав­чого характеру. Розглядали творчість І. Жиленко такі науковці, як М. Жу­линський, Д. Дроздовський, М. Коцюбинська, Д. Киши­нів­ський, М. Штолько. Однак ґрунтовних науко­вих досліджень, при­свячених аналізу книги спогадів, поки що немає.

Творчість письменників відіграє значну роль у розвитку національної літературної мови. Осмислення ролі великих май­стрів слова в історії літературної мови є одним із найважливіших завдань дослідження мови художньої літератури. Авторка книги спогадів «Homo feriens» володіла своєрідною творчою манерою, письменницькою культурою, оригінальною мовою і стилем. Вида­­ється природною необхідність вивчення словниковогоскладу, семантико-стилістичних пластів і емоційно-експресивної краси мови твору І. В. Жиленко. Все це зумовлює актуальність нашого дослідження.

Мета цієї студії полягає в дослідженні лексико-стиліс­тич­них особливостей художньої мови книги спогадів І. В. Жиленко. Для досягнення цієї мети ставимо такі завдання: висвітлити специ­фіку мовної палітри твору, засоби експресивності, колористичну палітру тексту, що репрезентують витонченість художнього слова письменниці.

Книга спогадів «Homo feriens» І. Жиленко є складним тво­ром, що відбиває життєве кредо письменниці, екзистенційний досвід, її естетико-філософські концепти, цінні, перш за все, ори­гінальним виявом авторської свідомості.

У творі І. Жиленко використовує звернення до сучасників, у тексті наявні прислів’я, приказки, фразеологізми, образи-симво­ли, експресивна лексика, цитати та філософські ремінісценції, що створює широкий мовний діапазон, поєднання серйозності та жар­ту. Не обійшла Ірина Жиленко й такі тропи, як епітети, порівняння та розгорнуті метафори, оксюморон.

Авторка використовує слова емоційно-психологічного на­ван­та­­жен­ня, знаки-символи, що посилюють зміст твору, зо­се­ре­джують увагу читача на актуальних реаліях. Також своє­рідністю поетики І. В. Жиленко можна вважати оригінальні назви роз­ділів книги спогадів, що сповнені символізму та іноді вира­жають фі­ло­со­ф­­ську спрямованість: «І прийде сніг з очима зо­ло­ти­ми», «Сьо­­ме не­бо дитинства», «Венеціанське вікно», «Ярма­рок чу­дес», «Яма» та ін.

Перший розділ книги «І прийде сніг з очима золотими» символізує казковість, чарівність світовідчуття авторки, оскільки для поетки ще з наймолодших років казковими виступають сніг, зима, годинниковий бій, які асоціюються з дитинством.

«Сьоме небо дитинства» – наступний розділ, який про­дов­жує асоціативний ряд попереднього. Назва цього розділу роз­кри­ває відчуття безмежного щастя маленької Ірини, з яким пов’язані яскраві спогади дитинства. Закарбований у дитячій пам’я­ті образ старого буфета-контрабаса, схожого на чарівний замок, постає не лише у книзі спогадів, а й у вірші «Гном у буфеті», колекція роззолочених листівок, новорічна ялинка – симво­лі­зують казкову нереальність.

«Венеціанське вікно» – вікно – це чи не найголовніший об­раз-символ усієї творчості Ірини Володимирівни. Є кілька заува­жень авторки: вона фізіологічно не переносить помешкань без вікон. Освітлене ж вікно для неї завжди – музика і таїна.

Назва розділу «Ярмарок чудес» уособлює «медову епоху», яка настає для поетеси з приходом весни.

«Яма» – назва, від якої віє безвихіддю та безпорадністю, що цілком підтверджує текст розділу: «Мені тяжко. Це по­ча­лося вночі… Я потішаю себе казочками, а життя, як оцей день за вікном, – сіре, пласке, невблаганно коротке. Надії не­має…» [1, с. 627].

Розглянемо образ-символ вікна. Цікавою є асоціація авторки з вікном: «Я не людина. Я – вікно у сад». Ірина Володимирівна пояснює, що для неї є вікно: «Вікно – дволикий Янус. Але обидва його лики – прекрасні. В часи моєї бездомності, коли я блукала Києвом – од вікна до вікна (од дива – до дива), тужно сил­ку­ю­чись розгледіти крізь тюль і рослини лик людського щастя, – я три­ма­лась за вікна, аби мене не змило дощем у чорну безодню відчаю. Я була «при вікні», як при багатті. Тому й не замерзла моя душа. В часи глухої буденної затурканості во чреві дому – один погляд у вікно був мені ковтком повітря, доторком прохолодної Божої долоні до чола. Виходом із безвиході. Я трималась вікна. Я була при вікні. Розчиненому. Тому і не приткнулась моя душа» [1, с. 85].

Вікно, справді, виступає засобом зображення підсвідомих фі­лософсько-психологічних прагнень мастра слова. «Вікно, роз­чи­­нене у сад» – таку назву мала збірка поезій та один із віршів Ірини Жиленко, інша поезія – «Венеціанське вікно» – має пояс­нен­ня авторської концепції у книзі спогадів:

«Венеціанське вікно» – неусвідомлена, яскрава радість мете­лика, що вирвався вперше у голубе небо.

«Вікно у сад» – становлення людської душі, аж до усвідом­лення себе (і в житті, і в поезії) розчиненим вікном: Я не людина. / Я – вікно у сад [1, с. 319].

Автокоментар поетки з’ясовує та розкриває читачам саме її вікно як художньо-психологічний концепт, що визначає творчу індивідуальність І. Жиленко.

В Ірини Жиленко є своє пояснення вікна, воно у неї дволи­ке, оскільки вона наділяє його і тілом, і душею: «Тіло його золоте зігріває і кличе натомлених свободою. Душа його блакитна сві­тить в’язням і «камерним» поетам».

Крім того, психологічне навантаження мають акустичні сим­во­ли: тиша, що передає «відчуття протиприродної нереальності порожнього простору довкола», «незримої, але просто фізичної присутності пустки», є символом самоти.

Колористика золота також родом із дитинства письменниці (вона маленька «летіла під шелест золотистого крепдешину»; «слі­пучо-жовтий крепдешин, в який вдягається мама»; «золоте небо») – ці теплі кольори асоціюються в письменниці з сонцем: «Що вдієш, коли від тих, дитячих, часів я не мислю собі ні краси, ні радості без позлітки» [1, с. 47].

Сонце – образ позитивного в навколишній дійсності. І нав­па­ки, темні кольори, які виринають із підсвідомості, характе­ри­зують тривожні, холодні спогади, схожі на страшні тіні, здогади, сни та підозри.

Не можна залишити поза увагою й експресивні фразеоло­гізми, які використовує І. Жиленко в книзі спогадів. Аналіз лек­си­ки книги спогадів І. Жиленко свідчить про експресивність, емоційність, ліричність, іноді гостроту її художнього слова. Фра­зео­логічне багатство художньої мови І. Жиленко відображає її громадянську позицію або навпаки – тонку ліричну вдачу пись­мен­ниці.

Душевний біль, глибокі переживання, спротив насильству Ірина Жиленко виражає за допомогою розгорнутих метафор та емоційної лексики: Україна передсмертно хрипіла – і не співчу­ва­ти їй було понад людські сили; І ті, що тоді, в 70-х, загіпно­ти­зо­ва­ні радянським удавом, вірнопіддано лепетали свої недолугі оди Союзу, зараз, зачаровані вже іншою владою, стругають такі ж недолугі оди Україні… [1, с. 628].

Як виразник емотивної функції мови поетеса використовує персоніфікацію, порівняння, емоційну лексику із зниженою коно­та­цією для характеристики соціальних відносин. Ірина Жиленко послуговується лексемами, що виражають почуття презирства до новітніх авантюрних багатіїв, людей без сенсу, до тих, хто «окрім товстого капшука (ще й заробленого неправедно)» нічого за ду­шею не мають: «жиртрести», «скоробагатьки», «павіан із роззоло­че­ним задом», «багатенькі» (іменник із зменшено-пестливим суфіксом вжи­вається для підкреслення негативного забарвлення, презир­с­тва), «товстосуми».

З метою створення сатиричного ефекту досить часто автор­ка вдається до калькування, просторічних слів: Сьогодні пере­ма­гає плоть, щоб бути завтра переможеною духом. Тому людське гнильце так не переносить духовної вищості, так прагне опап­лю­жити і принизити її. Воно не терпить навіть звичайнісінької порядності. От тобі й «чєловєк вєлік!»[1, с. 262]. Різноманітні мовні засоби створюють широкий мовний діапазон, синтез стилів у творі, виявляють самовираження авторки через слова, що ви­кликає захоплення читачів.

Для вираження оцінки, характеристики людей, явищ Ірина Жиленко часто використовує терміни, що вживаються в непри­род­них для них контекстах поряд із розмовною просторічною лексикою: Геростратизм був, є і буде втіхою комах. Гадаю, мій сучасник уже здогадується, що говорю я про скандальні опуси пресхуліганів і мінігеростратиків… Мені шкода не тих, кого об­ги­джують ті писаки, бо хоч би що викапало з їхнього пера – Леся залишається Лесею… [1, с. 262].

Основний засіб лексичної образності книги спогадів І. Жи­лен­ко – тропи. Ідіостиль письменниці характеризується великою кількістю зображально-виражальних засобів (метафори, порів­нян­ня, епітети), специфікою використання тропів. Порівняння є одним із головних художньо-образотворчих засобів мови І. Жи­ленко. У текс­ті наявна величезна кількість метафор, порівнянь і порів­няльних конструкцій. Наприклад: І вже я трохи – стара, обачна чере­па­ха, що важко несе на собі свій дім, але ніколи вже не скине його із себе, бо то не тільки довічне ув’язнення, але і єди­ний незрадний пухир повітря в океані непередбачуваності. Си­джу я під своїм надійним, теплим панциром і тисну до серця уламки дитинства: роззолочена кавна чашечка з блюдцем та кар­тинка, намальована перламутровими фарбами на зворотному боці опук­лого скла, – містечко, таємничі зблиски присмеркових вікон, золоте небо [1, с. 29]; Мою душу Господь пустив на землю, як сонце – про­мінь, щоб він перебіг зі світанку в ніч і згас, по­вер­нув­шись у сон­це…[1, с. 136]; Та, врешті, і пару собі в життімій Майстер обрав чимось подібну до себе: теж – самітниця, теж – «кішка, що гуляє сама по собі» [1, с. 737]. До речі, це порівняння письмен­ниця використовує кілька разів у творі; Такий сьогодні дощовий ранок. Небеса плачуть [1, с. 286] – І. Жиленко опоети­зовує прозу, її метафори несуть великий заряд індивідуального світовідчуття та особистої системи цінностей авторки.

«Життя людини – мов айсберг» – поетеса визнає цю мета­фо­ру банальною, але точною, оскільки, за її словами, на суспільство витинається лише примітивний гостряк, а все інше – приватне,житейськи-містичне, звабливе, бо скільки на світі людей – стіль­ки і найрізноманітніших приватностей. Приватне життя людини – його справжнє лице, суспільне ж – машкара [1, с. 408]. Своєрід­ність художнього світу письменниці великою мірою зумовлено її метафорикою.

Досить часто авторка вдається до іронії, яка оживлює твір та свідчить про веселу вдачу самої Ірини Володимирівни: «… І не скін­читься ніколи наша суперечка зі Славком Чорноволом (в ку­луа­рах Опери після вручення нам Шевченківських премій): на якій стороні грудей слід носити лауреатський значок із зображенням Шевченка. Славко твердитиме, що – на правій, аби Шевченків профіль був обернений до серця. А я сміятимусь: «Славко, типодумай своєю головою. Яка радість Шевченкові дивитися на мою другу старіючу цицю? Хай дивиться на світ Божий, де стільки гарних молодих дівчат» [1, с. 724].

Інтелектуальна насиченість твору цитатами та філософ­ськи­ми ремінісценціями репрезентує визнання авторкою близьких за духовними, моральними, літературними якостями авторитетів. Во­на дає їм слово: Не проси дощу, а проси врожаю, буває, що дощ шкодить плоду, Від повноти серця вуста промовляють, В істини проста мова. Смішний…, хто лакує чисте золото (Г. Сковорода)[1, с. 199, 254, 267]; …Геній є не що інше, як найрідкісніший і найбільший представник породи звичайних пересічних людей часу, її безсмертне виявлення. Геній ближчий до звичайної людини, рідніший їй, ніж різновиди людей надзвичайних, які складають юрму білялітературної богеми (Пастернак) [1, с. 342]; І добре любити, бо любов – важка. Любов людини до людини, можливо, найважче з того, що нам призначено, це остання правда, ос­тан­нє випробування, це труд, без якого всі інші наші труди – нічого не варті (Рільке) [1, с. 188].

Варто відзначити, що у творі І. Жиленко змінюється тради­ційна функція цитати, вона посилює смисли тексту та культурних відомостей.

Значущим є погляд самої письменниці на сучасний стан лі­тератури: У нашій літературі зараз багато цікавого. Ми не жеб­ра­ки. Приходять люди з великим мистецьким смаком, і цим людям уже огидне заримоване базікання, бур’янидло метафор задля ме­та­фор, притягнені за вуха асоціації, пікантні «знахідки», глибо­ко­думність на порожньому місці і штучна ускладненість. Їх не влаштовує класичний вірш і всесказаність (коли автор по­ві­до­мляє все, не залишаючи читачеві нічого для співтворчості) [1, с. 266].

Письменниця визнає зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві та мають безпосередній вплив на літературний про­цес. Взаємопроникнення стилів, переоцінку стилістичних засобів зумовлено комунікативними обставинами, тому, можливо, є до­реч­ним використання сленгу та мовних символів, коли за сказаним виникає в уяві цілий сюжет або речення. Поетеса визнає розвиток полісемічного слова як неминучий за умови дотримання митцем гарного смаку: Ритм життя все пришвидшується. Людська мова занадто повільна для цього нового темпу життя. Може, тому вона все більше послуговується мовними символами (щось на зразок ієрогліфів), коли за сказаним словом виникає в уяві ціле поняття, речення або й сюжет. Від того, певно, так навально входить у побутову мову (а відтак – у літературу) сленг. Це потяг до економного слововираження. Ні, я не захищаю засмі­чування мови – процес неминучий. Аби лише він проходив крізь густе сито доброго смаку [1, с. 267].

Отже,аналіз художньої мови спогадів І. В. Жиленко пока­зав, що найбільш уживаними художніми засобами в творі є об­ра­зи-сим­воли, емоційні слова, розгорнуті метафори, епітети. Крім на­зва­них, наявні оксюморони, просторічні слова, сленг. Можна стверджувати, що лексико-стиліс­тич­ні особливості «Homo feriens» свідчать про експресивність, емоційність, дидактичність худож­нього твору пись­мен­ниці, у якому помітне місце займають слова, що надають текс­тові виразності. Різноманітні мовні засоби ство­рюють широкий мовний діапазон, варіацію стилів, що викликає захоплення читачів будь-якої вікової категорії.

На жаль, обсяг статті не дозволяє дослідити всі художні особливості зазначеного твору. Крім того, вважаємо перспек­тив­ним художньо-стилістичне дослідження поетичного доробку Іри­ни Во­ло­димирівни Жиленко.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Жиленко І. Homo feriens: Спогади / І. Жиленко; [передм. М. Ко­цюбинської]. – К.: Смолоскип, 2011. – 816 с.