Ірина Жиленко. Синє сонечко

А з кожним роком холодніші
зими і коротші весни.
І не встигає тануть сніг
В короткій гривці поетеси
А вії 3 кожним днем — все нижчі.
І з кожним днем слова скупіші,
густіша посмішки вуаль.
І од сніжинки до сніжинки
щільніш загорненість у шаль
плечей старіючої жінки.
О листопад! Пора утрат.
Але як гірко щось синіє...
І ти — мій друг, і ти — мій 6рат.
А міг би...
Опускаю вії.
Вже на чолі моїм печать:
«Це та, що перейшла рубіж!»
Ледь стримуюсь, щоб не кричать:
Грабіж! Посеред дня— грабіж!
А ще — болить! А ще ж — цвіте!
Згоряє і зіходить димом.
Я говорю на сотні тем,
Але мовчу — на ту, єдину...
Що ж, домовчу. Тепер уже
Мовчать лишилось недалеко.
Врятуємося інтелектом.
А там — зима остереже
від нерозважливого слова.
Надійніших немає гальм.
І синє сонечко любові
зайде, закотиться за шаль.
І будуть зорі — невимовні...
І ми утішимось, адже ж
нема надійнішого схову
і безнадійнішого теж.
І коли стане білим-біле
усе: і сад мій, і волосся —
скажу: «А я тебе любила.
Але тоді була вже осінь...»
Втім, не скажу. Візьму з собою.
І все лишиться при мені.
І синє сонечко любові
крізь домовину, землю, сніг —
синітиме наївно, палко
і (то вже — весняний мотив) —
засвічуватиме фіалки,
печальні квіточки цноти.