Ірина Жиленко. 2. Недуга

2. НЕДУГА

Похмура осінь. Дощ, як мур.
Погодка дуже підходяща
для сну, пігулок і мікстур,
а більш ні на що.
Ну хіба що 
для швендяння туди-сюди —
з кутка в куток...
То позіхнути,
то вимкнуть лампу, то ввімкнути,
присісти, книгу розгорнути,
щось підчитать вряди-годи
чи й задрімать...
Не осуди
мене, моє життя летюче.
Не я ж — твоя, а ти — моє.
А яйця курку хай не учать.
Та і не часто «в нашій бучі» —
такі деньки у мене є.
Що вдієш? Це така пора.
Душа моя в анабіозі
щасливо спить, і вірш про осінь
дріма на кінчику пера.
Моя родина вся в розльоті.
Те — в школі,
інше — на роботі.
Мовчить, на щастя, й телефон.
А я — хоч це і неподобство! —
блаженствую собі в неробстві
і задоволена, як слон.
Пардон, Поезіє, пардон!
Поспи і ти.
Тут, на канапі,
між мною і рудим щеням,
ми завдамо такого храпу,
що сам Морфей позаздрить нам.
Заснем в теплі оранжерейнім.
А завтра знов (не впервину) —
у римах, ямбом чи хореєм,
бо інших розмірів не втну,—
я розтрублю на цілий всесвіт
про те, як, взявши бюлетень,
одна недужа поетеса
проспала цілий божий день.