Ірина Жиленко. От історія — так історія (Андерсеніана)

От історія — так історія (Андерсеніана)

Вступ

В кав’ярні, під відкритим небом липня
(без всякого до неба інтересу),
сидів і скромно їв окрошку з хлібом
знайомий мій професор.

Я сіла теж. Який зручний момент!
Дай запитаю. Гірше вже не буде.
«Мені поскаржився знайомий мій Студент,
що ви його терзаєте повсюдно.

Як це недобре — молодості заздрить!
Вона ж — від бога. Ая-яй, професор!
От вчора знов поставили «незадов».
За що?»
«Скажу. Та тільки не для преси.

Він мій сусід. І навіть родич. Дальній.
Віршує. Підробляє де-не-де.
Ну от судіть. Оце вам звіт детальний
лиш про останній тиждень, день у день».

Від автора: оскільки поетичність
не притаманна оповідачу,
всі необхідні «Відступи ліричні»
за нього я (ще й залюбки!) спечу.

О, тут я на коні!
Не відбереш.
Тож оплески мені.
І лаври теж.

Ліричний відступ од вступу

Нема часу у поетес
вдивлятися у синь небес.
Хіба що зрідка, крізь словечко,
немов крізь золоте колечко,
заголубіє, зацвіте...
Ну що ж, спасибі і за те.

Я встала в шостій. Мо’, й раніш.
Але тоді не склався вірш.
А в шостій — затремтіли війки,
і от: м’ячі, диктанти, двійки,
і небо крізь вогонь сльози,
і тихий нотний магазин.

А потім — сходи золоті.
І на стіні — дівоча тінь.
І юних днів гаряча сітка.
Чекаю в ній: кого? і звідки?
І забігаю од грози
у тихий нотний магазин.

Полудня спечна крутія.
Не знаю, де в ній, хто в ній — я.
Чи на базарі, чи в кіно,
чи вдома (тиша, стіл, блокнот,
безсоння, мудрості ази),
і тихий нотний магазин.

І знов біжу, і знов лечу,
віршами місто золочу.
Бо вже смеркає, серце тихне.
А треба встигнуть,
встигнуть,
встигнуть.
Поеми, вірші, доня, син,
і тихий нотний магазин.

У темряві одквітне мак,
але — он айстрочка пала.
О люди, може, що й не так,
але — як можу, як могла...

Не варто сліз. Який трагізм
у тому, що природно й просто?
Але якщо комусь колись
мене забракне — прошу в гості!

Ні, не на цвинтар і не в синь
небесну, не в тунель рядка.
Заходьте в нотний магазин
на розі Леніна й Франка.

ПОНЕДІЛОК

Оповідач:
Над нашим домом — флюгер.
Старий півняра з жерсті.
Хай вітер дмуха, дмуха —
не ворухнеться впертюх.

Ні круть, ні верть. Зате —
коли б не йшов я, з шесту
кричить: «Усе пусте!
Все єрунда, професор!
Який там сенс життя?
Все гидь. Усе сміття.
Все суєта суєт,
якщо ти не поет...»
І кишкав я, й портфель
жбурляв в оту паскуду.
А він: «Професор, фе...
Що, як побачать люди?
Не витрачайте марно
снаги» (це він про те,
що в мене жінка гарна,
але нема дітей).
Я:
Що ж, дуже прикрий цей момент.
Але до чого тут Студент?
Оповідач:
Скажу. Незаперечний факт,
що флюгер для Студента
щодня висвистує, мов шпак,
врочистий туш (крещендо!).
Та ще й гримить, мов саксофон:
«Студенте! Будь щасливий!
Для щастя підходящий фон —
це сонечко крізь зливу.
Співай, Студент, свищи, Студент!
Гудки, дзвінки і птаство —
прекрасний акомпанемент
для творчості і щастя».
І флюгер синім виграє
і трохи не злітає.
Горлає: «Скарб — життя твоє.
І глибина. І тайна».
Веселий дощик бризка з віт.
Студент танцює містом.
І оплесками будить світ
липневих липок листя.
Це справедливо? В двадцять літ
ці почесті й екстази?
Тож дивишся йому услід
і заздриш, заздриш, заздриш...

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Нині день народження планетки
за вікном. Веселої, як птичка.
Наша ж дивиться з-під вуалетки
голубої і зітха скептично.

Наша вже — сивесенька, мов лунь.
Ще й сімсот недуг екологічних.
Досвід завжди дивиться скептично
на лукаву і наївну юнь.

Але це розмови вечорові.
Відкладем до вечора трагізм.
Зараз — ранок. У рожевих кронах —
іволги сліпучий благовіст.

І рум'янець щойно вмитих лиць,
і росинки в бровах у дівчаток,
свіжість квітів, ситцю і суниць,
прохолодне сонце...
О початок!

Починаємо спочатку. Все!
Відтепер — нехай усе красиво.
Кинем пить. Запишемось в басейн.
Роздамо борги. Народим сина.

Кинем красти, кривдити, грішить.
Женимось на зведенім дівчатку.
Виправимо двійки.
Все спочатку!
Починаймо, починаймо жить!

О ранкові люди? Вас люблю.
Ваші лиця, свіжі від вмивання,
і легку ходу, і поривання
в доброчинність, в ідеал — хвалю!

Вимиті асфальти і трава.
Молода, кипуча зелень листя.
І летить по вранішньому місту,
мов кристал палаючий, трамвай.

Все спочатку! Це уже залізно.
А здаля — крізь сонця теплий дим —
вечір — так скептично, так наскрізно—
дивиться і люлькою кадить.

ВІВТОРОК

Оповідач:
Двірник надвечір обійшов сусідів
і наказав забрать з підвалу дрантя,
усякі лахи, меблі-інваліди.
«Він аварійний. Не даю гарантій...»

Все витягли. Багаття розвели.
Було так людно, літньо, сутінково,
горіли абажури, ліжка, ковдри,
підручники, буфети і столи.

Малятам свято, і юнцям кіно.
А хто старіший — трохи присмутились.
Чиюсь по колу кепочку пустили
і двірника послали в гастроном.

Ці заходи я завше обминав.
Тому сказав: «Добродію Студенте,
дозвольте нагадать, що од вина —
півкроку до злочинних інцидентів».

«О, запевняю Вас,— сказав Студент,—
що, глибоко засвоївши уроки,
я од вина сьогодні — ні півкроку.
Хай казиться від злості інцидент».

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Хоч зізнання моє, як на жінку, й нескромне,
та поетові скритність не до лиця.
Тож зізнаюсь: люблю ці вечірки
експромтом.
(Хліб із салом, цибуля і чарка винця).

Як приємно послухать людські теревені.
Щось своє пригадать і комусь розказать.
Навіть просто помовчать. Про сокровенне.
При багатті — солодкі й вино, і сльоза.

Зрозуміла мені, і близька і бентежна
меланхолія тих, що сидять при вогні
і гортають минуле своє обережно,
рік за роком, вдивляючись в золото днів.
«Ти, Петько, був малим — з розбишак розбишака.

Пам’ятаєш, як я тобі вуха надер?»
«Вуха що? От рогатку зламали — то плакав».
«А тепер інженер...»
«Жаль, Тодосій помер.
Так любив він вогонь!»
«В них же пічка і досі.
Тітка каже: то пам’ять мені про Тодося.
Як дивлюсь на вогонь, каже, мовби я з ним...»

«Глянь, он дошка від гойдалки.
Ще до війни...
Пам’ятаєш?..»
Той злет над квітучі каштани.
Десь під Мінськом лягла білобрисепька Таня.
«Пам’ятаєш, Іване, ти з нею співав
там, на гойдалці...
Я ж, як дурний, ревнував...»

«А моя Зінаїда ревнує і досі.
І не марно, бо Таиька — то вічна журба...»
«Пам’ятаю, як ти повернувся. Матросом.
Чуб — під бокс... безкозирка...»
«А зараз—шкарбан».

«От мені шістдесят. З них чотири — війна.
Ну, здавалось би, що тих чотири?
А віриш,
озираюсь: позаду війна, лиш вона.
Мов на всі шістдесят розрослося чотири».

...На малім острівці, на сьогоднішнім дні
притулились, живем, боїмося упасти.
А минуле з майбутнім — ось тут, біля ніг,
обнімаються, плещуться, мучають щастям.

Ми статечні, в літах, нам навряд чи літать.
Але серце усе ще дурноголове.
І схвильовано жде, і про щастя пита
у людей, у багаття, у власної крові.

Щастя тільки — «було»,
щастя тільки — «десь там».
Ну а нам — цей вогонь
і вечірня розмова...

Оповідач:
Вночі не спалось. Лампу не світив.
Пробило північ. Глянув я у шибку.
Та й бачу: став наш флюгер золотим.
А око, мов ліхтар. І гребінь — дибки.
Крило раптово виросло і — плесь
по шибці, а крізь шибку — плесь по пиці.
О господи! І це в XX віці!
Ніде нема рятунку від чудес.

А унизу, в пустельному дворі,
сидів Студент навпочіпки над жаром.
І щось там порпався, і щось там гріб.
А з ним лиш кішка чорна та гітара.

Над жаром? Придивився. Хоч хрестись!
Не жар, а купа золота!.. Я ментом
натяг штани, скотивсь по сходах вниз
і — до грошви. Аж налякав Студента.

Набив кишені, в майку зав’язав.
Од золота — усі шибки жаріли.
Я, може б, вам цього не розказав.
Але ж... Це був гіпноз і очамріння.

Студент сміявся.
Ох, як він сміявся!
Аж за живіт хапався.
Аж валявся.
І реготів — іржаво,
їдко, глухо — весь золотий,
з вогненним оком —
флюгер.
Той сміх і вранці пік мене, згинав,
коли в клозеті (магія, факірство!)
з кишень (хоч би не бачила жона),
витрушував я попіл, бруд і тирсу.

А як із дому йшов — о боже! — двір,
весь золотом засипаний по крила
курей, по маргаритки, по перила
блакитних ганків,— засліпив мій зір.

В жилеті, мов з якогось циркача,
Студент жбурляв монети із балкона
(хоч мусив би їх здати по закону).
Та золота ніхто не помічав.

Ніхто не гріб. І не клювали кури.
Хлоп'я жбурляло золотом в кота.
«Життя не варте свіч!» —
кричав понуро
услід мені старий іржавий птах.

В якомусь непристойному жилеті
Студент жбурляв на цілий світ монети.
Насвистував. І мав чудовий настрій.
А я дививсь —
і заздрив, заздрив, заздрив...

СЕРЕДА

Оповідач: 
Не я придумав ювілеї.
Не я! Я тільки ювіляр.
І я не винен, що єлеєм —
липким, солодким — гурт нездар
мене так поливав речисто,
що не од клеїтись од крісла.
А я — не дурень. Я ж то знав
ціну своїм брошуркам скромним.
Тим паче знав, яка ціна
хвалі ученої сіроми.
Але... такі закони гри.
Не нами почалось. Тож граймось
у оди, лаври, телеграми.
А потім — час і до ікри...
Тож у юнацтва на очах
я цвів рум’янцем ювілейним.
Облитий сьомим вже єлеєм,
я раптом (з чого б це?) почав
рости. О боже мій, це ж страшно,
коли ти сам в собі вчорашнім
не поміщаєшся, тріщить
по швах твій глузд, тверезість, скромність.
І аж в захмар’ї височить
дурна довбешка у короні.
І ледве розрізняєш ти
комах, що ревно вихваляють.
І милостиво з висоти
киваєш і благословляєш.
І раптом... серце заскавчить
од жаху, бо у залі, скраю —
крізь очі — голос, той, що знає,
все знає, але ще мовчить.
От-от, порушивши табу
і правила, понад юрбу
зметнеться той хлоп’ячий голос:
«КОРОЛЬ ЖЕ ГОЛИЙ!
ГОЛИЙ!
ГОЛИЙ!..»

Але... мій вік — надійний щит.
Такий я сивий, безпорадний.
Я весь — благання про пощаду.
І Голос злічено мовчить.
Бо вже дорослий. Не хлоп’я.
Бо вже страждав. Уміє серце
зректися істини в ім’я
то лицарства, то милосердя.
Упущено в житті момент,
коли кричать іще безкарно.
Та і не вільний птах. Студент!
А я — професор (хай бездарний).

І, скинувши страху тягар,
зловтішно я скричав:
«Ага!»

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

І ніяке не «ага!»
Ніч дихнула палко, гірко.
Розігнала цей кагал,
розіпхала по квартирках.
Ночі тиша до лиця.
Ні литаврів, ані сурм.
Лиш в научних черевцях
од наїдків — вурр, вурр...
Так утішно людям спати
губенята — плям, плям...
Так утішно людям знати,
що і сонце не без плям.
Тож спокійно сплять по місту
йото заріепз плямисті.

А Студент (без всяких санкцій)
підробляє (але цитьте!),
як нічний учитель танців
для троянд і гіацинтів.
Учениці — тихі, чемні,
всі ще ходять в наречених.
«Ах, іде учитель танців!» —
палахтять вони рум’янцем.
Зроблять кніксен під гітару.
Він їм строго: «Крок вперед.»
Станьте, баришні, у пари.
Вивчим танець карапет.
Раз — праворуч,
раз — ліворуч,
кругом себе — і вперед.
Десять кроків,
сім підскоків —
ось і танець карапет.
Ви, і Ви, і третя скраю —
пустували у танку.
Вас сьогодні покараю —
так і стійте в квітнику.
Іншим всім я ставлю «п’ять»
Дозволяю політать».
Як злетіли! Ох ти, боже!
Місця птасі не було!
Аж п’яненький перехожий:
«Все. Допився!» — похолов.
А Студент вертався вранці.
Усміхалися шибки.
«Ох, пішов учитель танців!»
шелестіли квітники.
І, спинившись під балконом,
де професор позіхав,
він сказав, цілком законно
і заслужено:
«Ага!»

ЧЕТВЕР

Оповідач:
В четвер був ранок — літній
ясний, веселий, світлий.
А я виносив сміття.
І він виносив сміття.
Спинились покурити
Професор і Студент.
Він, як і слід, «Орбіту».
Я, як належить, «Кент».
Курить — погана звичка.
Та спробуй-но покинь.
Я вийняв запальничку,
а хлопець — сірники.
Кресав, кресав — даремно.
Непевний інструмент!
«Мабуть, зітерся кремінь,—
поспівчував студент.—
Ви замініть»— «Ото ще!
Ітиму на обід —
куплю нову на площі.
А цю — візьміть собі!»
Подякував. Узяв.
Креснув разок — і — ох! —
побіля нього: гав! —
як з неба впав бульдог.
Лизнув Студенту руку.
А очі, наче блюдця.
Я лячно засюсюкав:
«Яка чудесна цюця!
Це ваша?» —
«Приблудилась
допіру, я й прийняв.
А мудра ж, як людина».
Бульдог підтвердив: «Гав!»

Ліричний відступ

В четвер деньок був гарний,
веселий і безхмарний.
Віконце — навстіж, в літо.
На кожнім — білі квіти.
Над кожним — по зозулі.
Під кожним — по бабулі.
У кожному віконці —
по симпатичній доньці.
В четвер і вечір гарний,
гітарний, тротуарний,
ліхтарний, ще й нарядний
і дико-виноградний.
А спека вже знамена
схиляє. День мина.
1 пахне борщ зелений
із кожного вікна.
Та годі сентиментів,
бо прохолоне борщ.
Хто ж зварить для Студента
зелений борщик, хто ж?

А він не сумує.
Чуєте, на горищі
над плиткою чаклує.
Підійдіть-но ближче.
Голос: «П’ятеро з одного стручка,
та п’ятеро — з другого,
п’ятеро — з третього,
та ще горошина,
на якій спала принцеса,—
це вже цілий гороховий суп
для поета (і для поетеси).

А якщо та хоч жменьку круп?
Га? Принюхайтесь-но, професор.
Хмільно пахне гороховий суп
із далеких студентських весен.
Та й поживніший він, погодьтесь,
ніж суп із ковбасної палички.
А ще коли стільки мелодій
і ходять по вулиці кралечки!!!

Оповідач:
Я з’їв антрекот і шпинат. І під лагідний свищик
синиці — сидів на балконі з журналом і
люлькою.
І заздрив. Бо райськи, до млості, тягло із
горища гороховим супом і тюлькою.
Боже мій! Тюлькою!..

П’ЯТНИЦЯ

Оповідач:
Вранці, дмухаючи на чашку,
Моя гарна дружина зітхнула тяжко:
«Нині снився мені — ох! —
величезний, страшний бульдог
із очима, як блюдця.
Снилося, буцім
схопив мене і навіщось
потяг на горище.
А там...
так солодко, со...
Втім, далі не пам’ятаю.
До чого б цей сон?
Як ти гадаєш?
На добро, чи на лихо.
Чи на зміну погоди?»
(Ох, на втіху, на втіху,
зміну мужа — та й годі.
Та ще, може, на сина,
та на доньку красиву,
на гітарні дуети
та на зміну дієти).
Ну, а вголос сказав їй: годі.
То, напевно, на зміну моди.
Бо я чув, що бульдоги сняться,
коли дами не носять грацій.
А коли вже сниться горище
певно, будуть спідниці вищі
і вільніші покрої суконь.
Особливо, коли так солодко...
Ось тобі, моє золотко,
на шовки і на сукна...
(Може, нині не спать,
а простежить?
Та... Для чого? Стеж чи не стеж —
не замкну ж я її у вежі
і не страчу Студента теж.
Стільки в пас заборон, міліцій!
І уперше я пожалів,
що живу не в казковім віці,
де все просто.
Для королів.
Та впадати в розпач не слід.
А тим паче втрачать апетит.
Може, все ще не так печально.
І не так кардинально.
І якщо їй купити манто,
то...)
Заспокоївся. Звеселів.
І вареники з сиром доїв.

Ліричний відступ

Ох, яка цс делікатна справа!
Я би, може, й не писала правди,
але, бачте, вміють таємниці
мучить, рватись в люди із темниці.
Я боролась з тим бажанням ницим.
Викопала ямку у парку,
в неї прошептала таємницю
й закопала...
Але виріс кущ,
балакливий, гострий, язикатий,
і усім розляпав той секрет.
Так досадно! Справа ж делікатна.
Та й професорський авторитет...
Прямо хоч, їй-богу, під трамвай.
Некрасиво вийшло. Ая-яй!

СУБОТА

Ліричний відступ

А субота — кожен скаже —

\не робота. День такий:
кінозали, парки, пляжі,
телевізор, балачки.
Звісно, спершу треба вибить
всі доріжки й килимки,
збігать в магазин за хлібом,
не забуть: в кіно квитки,
харч для рибок, харч пташині,
та ще ліверка — коту,
і жоржини для дружини.
А потому сісти тут,
на такій широкій лаві,
на такій гарячій лаві,
бо — їй-бо! — ніяких планів,
а деньок сьогодні славний.
В’ється хмелик по драбині,
півень порає курей,
од любовей голубиних
у карниза — вічний крен.
Тільки флюгер іронічно
відвертає гребінь: «Пхе!
Як це все неестетично,
примітивно: стіл, буфет,
яйця, діти, суп, компот.
Я ось яйця принципово
не бажаю нести, от!
Хоч і міг би тищі...»
Свищуть
сто синиць, два хлопчака.
І все вище, вище, вище —
срібний хрестик літака.

Оповідач:
В наш динамічний вік сидіть па лаві?
Жартуєте. Ні, ні і ще раз ні.
У нас з дружиною сьогодні інші плани.
Для того, щоб солодкий спогад снів
розвіявся хмаринкою у небі,—
сьогодні ми нові купуєм меблі.
Парад-алле! Оголений буй-тур
по сходах тягне диво-гарнітур.
Чотири тисячі. Угорський. Під ампір.
Довкіл, як вир, гуде й клекоче двір.
«Я прошу вас,— сказала господиня,—
знести на смітник цю старезну скриню».
«Могоричеве діло!» — ревонув,
аж флюгер гребінь межи пліч втягнув.
А господиня поспіхом звільнила
стареньку скриню.
Скриня спорожніла...

Ліричний відступ

Уперше. За сім століть,
О боже! Яка свобода!
Нічого, що віко болить,
що шашіль проїв зісподу,
що миші точили,
що люди по сходах
тягли, волочили.
Свобода! Свобода!
Ще світить на денці печать
Великого Мага Мефісто.
Вже скільки віків (о печаль!)
забулася істина з істин,
що несповідимі путі
до щастя, до чуда, до казки
і треба хоч раз у житті
пройти крізь фатальне фіаско.
І «вилетіти в трубу»,
«до ручки дійти», а потім —
посидіть, помріять, побуть
«на мілині» і «в цейтноті».
Послухати марші кишок,
коли ні зарплат, ні авансів.
Ніжніші за співи пташок —
послухать романси фінансів.
Сидиш собі, худнеш — і в такт
свистиш у кістлявий кулак.
І нудно зубам на полиці,
немов молодицям — пеститься.
Так, несповідимі, незримі
до щастя земного путі.
І слід спорожняти скрині
хоч раз у житті.
Коли уже все одно.
І нічого більше втрачать.
Залізти. Лягти на дно.
І раптом... намацать Печать.

Оповідач:
Яке нахабство! Він купив троянди
і кидав крізь розчинене вікно.
Аж плями на новенькому серванті.
Дружина у лазурнім кімоно
з балкона насварила хулігана.
І він пішов, шепнувши:
« Невблаганна...»
В той день Студент напився.
Бульдогу лунко свиснув.
У скриню завалився
і десь там щось натиснув.
І раптом... дубова руїна
струснулася — рип! трісь! —
І раптом (то чарка винна!)
над сміттям злетіла ввись.
І раптом запалахтіла
крильцями кімоно
дружина і синьо злетіла
за скринею у вікно.
Студент простягнув їй руки,
важкі од хмільних троянд.
О заздрості люта муко!
То ж скриня моя, моя!
Дружина моя! Й кімоно!
Як сміє чуже він красти!
Я довго дивився в бінокль
і заздрив,
і заздрив,
і заздрив.
А скриня уже — як муха.
«Наплюйте! — сказав мені флюгер.—
Усе це одна суєта!»
І я з ним погодився: «Так!
Життя ні копійки не варте,
коли отакі в нього жарти».
І, врешті, у теплій кімнаті,
де мебельки під ампір,
де кіт і чайок чи пломбір,
приємніш у кріслі, в халаті,
ніж десь там, пробачте, літати —
бр-р-р!

Недільний епілог
В кав’ярні, під хмаркою, схожою дуже
на кульки морозива трьох кольорів,
професор сказав: «Ох і нудно, мій друже.
З нудьги і тоскняви я геть одурів!
Таке все нудне, звичайнісіньке, звичне...»
«Та що ви? — відчувши поезії трепет,
спитала я: — Хочете Відступ Ліричний?»
«Такого немає в меню. І не треба!
Я ситий і відступами, і відступницями,—
буркнув, нахилився над супницею.—
Всі ваші «відступи» — тари-бари.
Ходить треба рівно. По тротуарах.
Куди відступать? У хаос? На узбіччя?
На манівці? На газони ліричні?
Послухайте, врешті, тверезу пораду.
Писать треба правду, і тільки правду.
Щоб все на своєму місці.
Щоб флюгер був флюгером —
без усяких містик.
Студент — студентом. З малої літери.
Щоб скрині не злітали в повітря,
а любесенько догнивали на смітниках».

Боже, нудьга яка!
Він довго би ще повчав поетесу,
але коли дожував біфштекс,
раптом... (О боже! Що з вами, професор?)
сказав: «Коакс, коакс, брекке-кекс!»
Офіціант зрозумів.
Приніс кока-колу і кекс.
Та годі про нього.
Нічим тут уже не зарадиш.
Врешті, щоб висловить
«правду і тільки правду» —
вистачить фрази: «Коакс, коакс, брекке-кекс!»
Все інше — в підтекст...

Останній ліричний відступ
Вгору, на гірку,
донизу, під гірку,
час летить...
З зірки на зірку
райдуги нить
дзвенить.
А на тій ниті,
дощиком змиті,
сонцем просушені,
вітром прасовані,
з неба покраяні (а не куповані) —
скрізь
пелюшки,
пелюшки,
пелюшки.
Плутаються у них літачки.
Та все дзижчать і дзижчать сердито.
Господиня вибігла
в лазурному кімоно.
«А киш! — замахала.
— Сплять мої діти!
Три мої донечки і синок».
А одна ракета — як вирветься,
в пелюшці, як в синій фаті.
«Ах ти ворюга! Розбійниця!»
За ракетою ж — тільки світінь,
вирування циганських подолів,
затихаючий регіт, і кола —
на небесній на тихій воді.
І усміхнені зорі бліді.
Господиня ж до ластівки:
«Здрастуйте!»
І скаржиться:
«Шастають, шастають
оті літаки — щоб їм пусто!
Потовчуть мою небесну капусту.
Я б не пускала їх і на поріг,
а діти люблять — то хай літають».
Над землею — голубий грім.
То діти «Антея» за нитку катають.
А трудяться ревно усі: Господиня в фартух
збирає удосвіта зорі і чистить їх сіллю
Студент за посадою —
Сонця незмінний пастух.
А доні малюють веселки.
І всі вони вмілі,
і чемні, і дружні, й трудящі.
От тільки синочок — ледащо.
З одягу лише золоті крильця.
А пустун — Відірви та покинь!
Вічно із лука цілиться.
А серця ж у людей м'які,
беззахисні, ще й величезно-великі
Спробуй сховати
в жилетну кишеню чи в сейф.
А вцілить — біда!    
Не поможуть ніякі ліки.
Хіба лише — вирвать (болюче),
віддати — і все!

То на гірку,
то із гірки
час летить.
Як не гірко —
а прийде прощання мить.
Серце тихне, тихне, стихне,
як дорожній бубонець.
«Озирнутися не встигнеш —
а вже пісеньці кінець».
А вони надвечір не печаляться.
(Знаємо, хоч люди ми й прості):
«Пісенька ніколи не кінчається —
ось що найчудесніше в житті».
Хай у вусах сніжно засріблилось,
та зате любов, як первоцвіт.
Хай чудесна скриня розвалилась,
та зате...
«Який то був політ!»
На добраніч, на добраніч, спати.
Прийде ранок — знову зацвітем.
О мої чудесні людинята!
Скільки вас на світі — стільки й тем.
І пера мого хмільний балет
не кінчатиметься —
вічно,
вічно...
О, півцарства — за любов і злет!
Залишок — за відступи ліричні.
Втім, це вже прощальний,
вже останній...
Ніч іде! У сутінках розтанув
двір. А з ним — і флюгер, і горище.
Тільки ще відсвічують очища
мудрого і лагідного пса.
А тепер нехай закінчить сам —
Андерсен:
Слимак став землею в землі,
трояндовий кущ став землею в землі,
троянда спогадів зітліла
в молитовнику.
Але в саду цвіли вже нові троянди...
Крібле-крабле-бумс!